Випадок із абітурієнткою в УКУ. Чому такий резонанс і що можна зробити

Спочатку — дисклеймер. Я вважаю себе віруючою греко-католичкою. При цьому не поділяю деяких церковних постулатів і вимог до вірян. Це, мабуть, робить мене поганою греко-католичкою. Але я в мирі зі своєю совістю.

Сьогодні мене найприкріше вразило, скільки людей вважають, що гомофобія є невідʼємною частиною католицької віри. Не конче консервативних християн — різних людей. «А хіба незрозуміло, що в католицькому університеті не прийнято поважати ЛГБТ?» — цей сантимент у різних формах я сьогодні прочитала, мабуть, у тисячах коментарів.

І мені це болить. Християнський принцип любові до ближнього мені видається важливішим, ніж прескриптивне відторгнення тих, хто живе по-іншому. Фарисейство коле мені очі більше, ніж майки в обтяжку під час Літургії. Мені у словосполученні «добрий християнин», насамперед, важливе перше слово.

Фарисейство коле мені очі більше

Але то мої особисті взаємини з церквою, з Богом і з власним сумлінням. Мені важливо було окреслити їх, бо це — мій внутрішній контекст, моя призма, крізь яку я бачу ситуацію.

А тепер, власне, про саму історію з УКУ й абітурієнткою, якій відмовили в поселенні до Колегіуму.

Чому такий резонанс?

УКУ недарма має таку прекрасну репутацію. Я абсолютно переконана, що це чи не найкращий університет в Україні, та й не лише в Україні. Інноваційність, якість викладання, сучасні підходи, найкращі світові практики, чудова робота з бізнесом і громадянським суспільством, високий рівень студентів, неймовірні особистості викладачів та лідерів… А ще — унікальна спільнота людей, яка формується навколо УКУ. Ціннісні люди, порядні, спраглі до знань і дієві. Завжди насолоджуюся спілкуванням із цими людьми.

Багато людей, думаючи про УКУ, впевнена, згадують про владику Бориса Ґудзяка і його інтелектуально-духовне лідерство. Про Мирослава Мариновича, людину, яка свій моральний авторитет здобула не словами, а життєвим шляхом. Софію Опацьку, ідеолога гармонійного розвитку бізнес-лідерів. Андрія Рождественського з його неймовірними лідерськими програмами.

УКУ знають через Центр Шептицького і популяризацію особи та вчень Шептицького, через програми з високих технологій та компʼютерних наук, через бізнес-школу. Через самопожертву Богдана Сольчаника на Майдані. Через випускників — Андрія Андрушківа, Маркіяна Прохаська, світлої памʼяті Артемія Димида…

І через цінності. Це слово має пряму асоціацію з УКУ, і недаремно.

Це чудово, що у фундаменті репутації УКУ лежать цінності. Не успішний успіх, не великі гроші, не ідеологія, а саме цінності.

Про це університет у своєму документі «Пам'ятка про цінності та ідентичність Українського католицького університету» пише так: «Невід'ємним джерелом створення цієї культури гостинності, відкритості, прозорості, небюрократичності і спілкування є християнські цінності, на яких будується Університет».

І в цьому документі й ховається джерело сьогоднішнього конфлікту. Бо для когось християнські цінності — це любов, повага, людяність, милосердя, добро, «гра з позитивною сумою». А ще для когось — послух, покута і покарання за відступ, жертовність, традиційне уявлення про сімʼю, дотримання правил і прийнятих практик.

І коли ці два різні прочитання християнських цінностей стикаються між собою, виходить ось це, що ми спостерігаємо сьогодні.

Інакше кажучи, репутаційно університет створив дуже високі очікування у двох різних груп. До тої міри, що їх уже стало дуже складно задовольняти одночасно. Бо вони вже майже взаємовиключні.

Одні чекають від УКУ інтелектуальної свободи, інноваційності, відкритості, інклюзивності. Інші — протидії лібералізмові, індоктринації студентів у консервативному дусі, релігійного виховання за катехизою. Ці два полюси все більше віддаляються один від одного.

Лідери УКУ мають ухвалити багато складних рішень. Обрати оптимальний баланс між інтересами й очікуваннями різних стейкхолдерів. Обрати — і чітко його означити.

Ось, наприклад, іще одна цитата з Памʼятки про цінності: «УКУ, як і будь-який інший вільний університет, не може оголошувати якусь суспільну ідеологію чи наукову теорію загальнообов’язковими. З цього, проте, не випливає, що УКУ є місцем релятивності. Як католицький університет, він твердо стоїть на засадах християнської віри і моралі. Зокрема, згідно з проголошеною місією, УКУ не є місцем для пропаганди атеїзму чи іншої несумісної з християнським віровченням ідеології».

Цей пасаж можна інтерпретувати десятком способів. Я впевнена, що він є результатом довгих обговорень у пошуках win-win. Але зараз, коли ми всі міцно сидимо у своїх дуже різних «коробочках» переконань і досвіду, цей абзац уже не вирішує завдання win-win, а дає підстави для конфлікту інтерпретацій.

Щоб уникнути таких проблем на майбутнє, я б радила таки ухвалити складні рішення і визначитися з тим, як університет комунікує про себе і які очікування стейкхолдерів створює.

Наприклад, у випадку з Колегіумом, я б чітко комунікувала:

1. Не «Колегіум, для мешканців якого обов’язкова участь у формаційній програмі», а «Християнська формаційна програма, лише учасники якої мешкають у Колегіумі». Лише так можна уникнути еквівалентності Колегіум = гуртожиток, акцентувавши на програмі (яка не є акредитованою державою, а отже може встановлювати ті критерії, які забажає керівництво)

2. Критерії добору формаційної програми має бути чітко прописано і опубліковано на сайті, зокрема підстави для відмови:

— Якщо ви не є практикуючим християнином і не маєте наміру ним стати

— Якщо ви не поділяєте вчення церкви про те, що шлюб можливий виключно між чоловіком і жінкою

— Якщо ви погоджуєтеся не практикувати позашлюбного сексу під час проходження програми

І т. д.

Посилатися на «засади християнської моралі», коли церква як інституція є у процесі уточнення своїх поглядів, це, знову ж таки, неминуче призводити до непорозумінь та конфліктів.

3. В умовах програми чітко вказати, що при доборі будуть братися до уваги не лише заява-анкета та співбесіда, а й попередні публікації вступника та про вступника, зокрема, і в соціальних мережах.

Так буде чітко. Так буде чесно.

У рамах однієї програми — Колегіуму — це виправити нескладно.

А в рамах цілого університету, який мусить працювати з дуже різними стейкхолдерами, — дуже важко. Адже йдеться про саму ідентичність. Тут не буде рішення, яке влаштує всіх. Тут треба робити цілу низку непростих виборів. Вірю, що керівникам і Сенату УКУ це під силу. Кому ж, якщо не їм?

І якими б ці вибори не були, яку позицію б не виробив університет — їх треба чітко комунікувати, прийнявши, що хтось таки залишиться незадоволеним. Прийнявши, що буде критика. Прийнявши, що будуть репутаційні наслідки.

І краще ці наслідки будуть через позицію, а не через лицемірство.

Я вже, на жаль, не викладаю в УКУ. Якщо колись вдасться — буду щаслива. У будь-якому разі, я зараз продовжу підтримувати УКУ і вболівати за його успіх. Бо вірю, що організація, яка так успішно розвивається і навчається, зробить правильні висновки з цієї ситуації і скоригує свій курс.

Оригінал

Текст опубліковано з дозволу авторки