Це великий вибух для світу. Що змінять події в Сирії та з чим зіткнеться Трамп

Так само, як і в мікрокосмі — у Сирії є суніти, шиїти, алавіти, курди, християни і друзи — щоразу, коли центральний контроль слабшає, це стає джерелом незахищеності для кожної секти, тож вони часто звертаються по допомогу ззовні. Це також джерело можливостей для кожної регіональної держави, тому вони часто тягнуться всередину, щоб схилити Сирію на свій бік. Історично склалося так, що Дамаску був потрібен лідер із залізною рукою, щоб тримати Сирію під контролем зсередини і стримувати регіональні держави, які хотіли контролювати її ззовні.

Але через центральне положення Сирії позитивні зміни в ній можуть також поширюватися в усіх напрямках. І це підводить мене до мети цієї колонки. Пам’ятка призначеному держсекретареві Марко Рубіо: Можливо, ви ще не усвідомлюєте цього, але, якщо вас затвердять, вашим першим завданням як головного дипломата президента Дональда Трампа стане спроба переконати його відмовитися від ізоляціоністської риторики: «Америка — передусім» — «не впевнений, що ми хочемо залишитися в НАТО» — «кому потрібні союзники» — «кого хвилюють „паскудні“ країни», якою відомий Трамп, щоб ви могли допомогти — наважуся сказати — з державним будівництвом у Сирії.

На Близькому Сході немає країни, яка вибухала б назовні сильніше, ніж Сирія

Тому що повалення президента Башара Асада сирійськими повстанцями — одна з найбільших, потенційно найбільш позитивних подій, які змінюють правила гри на Близькому Сході за останні 45 років. Але річ у тім, що можливості в зовнішній політиці можуть з’явитися абсолютно несподівано — і великі президенти користуються ними, навіть якщо для цього їм доводиться визнати, що вони були в чомусь не праві.

До честі Трампа, коли 2020 року з’явилася можливість для укладення Авраамських угод, — також абсолютно несподівано, він скористався цим і допоміг нормалізувати стосунки між Ізраїлем і чотирма арабськими державами — на благо регіону і Сполучених Штатів. Зараз схожий момент. Шанси на успіх невеликі, віддача може бути величезною, а ризики для Америки не такі вже й великі, але для цього потрібне набагато інтенсивніше лідерство США, ніж у випадку з Авраамськими угодами.

Щоб зрозуміти, чому, я повинен повернути вас у 2003 рік. Вторгнення США до Іраку за президента Джорджа Буша-молодшого завжди переслідувало дві мети. Однією з них було знищення зброї масового ураження, яка виявилася фальшивкою. Інша, яку я підтримував, була багатообіцяючою, але зрештою неможливою: спроба замінити режим Саддама Хусейна на багатосектантську, плюралістичну демократію у великій арабській столиці — Багдаді — в надії, що це створить приклад у серці арабського світу, який може поширитися і допомогти вилікувати патології, що призвели до терактів 11 вересня. Я кажу «неможливою», тому що, як ми дізналися, демократію не можна впровадити згори донизу і ззовні. Вона повинна органічно рости знизу вгору.

В Іраку статую Хусейна в Багдаді було знесено насамперед американськими військами, а не іракцями, хоча багато хто з них із задоволенням спостерігав за тим, як вона руйнується. Зрештою іракці самостійно створили конституційну демократію з розподілом влади, але вона балансує на межі держави, що не відбулася, і глибоко пронизана іранськими агентами і впливом, а також внутрішньою корупцією. Хоча після керованого США вторгнення, яке повалило режим Хусейна 2003 року, в Іраку відбулося шість доволі чесних виборів, у багатопартійному парламенті, що був створений, домінують партії, що визначаються сектами або етнічною приналежністю, а не істинний дух іракського громадянства, досить сильний і широкий, щоб протистояти Ірану.

З 2003 року Ірак зазнає труднощів ще й через те, що тирани, які керують сусідніми Сирією та Іраном, Асад і Алі Хаменеї — зробили все можливе, щоб у Багдаді не з’явився гідний демократичний приклад, який міг би надихнути їхній власний народ наслідувати його. Зрештою, «арабська весна», що почалася в Тунісі та Єгипті, перекинулася в Сирію 2011 року — органічно, без вторгнення США, — але Асад був готовий вбити сотні тисяч своїх людей і змусити мільйони покинути країну, аби утримати владу — аж до минулого тижня.

Зараз я задаюся головним питанням: чи буде у Близького Сходу ще один шанс отримати консенсусний, плюралістичний уряд в іншій великій арабській столиці, Дамаску, — тільки цього разу керований власним народом, а не будь-якою іноземною владою? Якщо сирійці найближчими роками зможуть знайти шлях від низу до верху, щоб жити разом у плюралістичному суспільстві — як громадяни, а не представники сект, — утримувані разом добровільною згодою, а не тільки залізним кулаком диктатора, — це пошириться на Ірак, Ліван, Іран, Лівію, Судан — усюди.

Це було б найпозитивнішою подією на Близькому Сході відтоді, як Анвар Садат сів у літак і вирушив до Ізраїлю для укладення миру в 1977 році, і однією з найважливіших у сучасній арабській політиці.

Мені не потрібні лекції про те, наскільки це малоймовірно. Я пройшов через громадянську війну в Лівані і був там понад чотири роки, я вів активні репортажі з Іраку. Щасливий кінець у Сирії - це малоймовірний результат, але він обіцяє величезну вигоду сирійському народові і всьому регіону. І на відміну від вторгнення США в Ірак, спроба допомогти коштуватиме Сполученим Штатам та їхнім союзникам невеликих грошей і невеликої кількості військ.

Але цього не станеться без американської допомоги та лідерства, а також послідовної та жорсткої дипломатії, готової ризикнути невдачею, яка розуміє, що благодушна зневага може обійтися нашим союзникам дуже дорого. Суперництво всередині Сирії — і за Сирію сторонніми силами — пошириться на весь регіон. Це буде вічна війна, яка відкриє шлях для відродження ІДІЛ, може легко дестабілізувати тендітну демократію в Іраку та монархію в Йорданії, а також втягнути Ізраїль до Сирії - це означає, що сім мільйонів євреїв контролюватимуть усю Газу та частину Лівану і Сирії, а також Ізраїль і Західний берег річки Йордан. Ізраїль буде повністю перевантажений і йому знадобляться мільярди додаткової американської допомоги.

Я не знаю, що в голові або в серці лідера сирійських повстанців Абу Мохаммеда аль-Джулані. Я читав, що він витратив роки на те, щоб переробити свій образ, відмовившись від своїх давніх зв’язків з «Аль-Каїдою» і представивши себе лідером, який пропагує плюралізм і толерантність. Я просто знаю, що ми повинні робити все можливе ззовні, щоб заохочувати, тиснути і стимулювати аль-Джулані відповідати цьому іміджу. Мене вразило, як державний секретар Ентоні Блінкен одразу ж поспішив виступити з такою заявою 10 грудня: «Сполучені Штати знову заявляють про свою повну підтримку політичного переходу в Сирії під керівництвом і за участю самих сирійців. Цей перехідний процес має призвести до надійного, інклюзивного і неконфесійного управління. … Перехідний процес і новий уряд повинні також дотримуватися чітких зобов’язань щодо повного дотримання прав меншин, сприяти доставці гуманітарної допомоги всім, хто її потребує, не допускати використання Сирії як бази для тероризму або створення загрози для її сусідів».

Я вважаю, що сирійська проблема стане мікрокосмом ключового виклику, з яким зіткнеться зовнішньополітична команда Трампа в глобальному масштабі - як керувати слабкістю, а не силою. Як управляти державами, що розвалюються на частини і загрожують світові своїм крахом, а не державами, що піднімаються і загрожують світові своєю силою. За винятком Китаю, саме слабкі, а не сильні держави будуть докучати Америці та її союзникам, і тому головним завданням команди Трампа буде те, як здійснювати державне будівництво або державне відновлення з тим рівнем витрат, на який погодиться американський народ.

Як зазначив щодо однієї лише Сирії економічний оглядач Haaretz Девід Розенберг, торкаючись лише Сирії: «Рахунок за відбудову легко перевищить розмір усієї економіки Сирії в сім разів, а сама робота потребуватиме такого технічного досвіду, який можуть надати лише кілька країн». … Проблема в тому, що Сирія розорена, і Трамп навряд чи виділить їй значні кошти на допомогу. Крім того, вона перебуває під західними санкціями, які Трампу доведеться скасувати. … Щоб Сирія відновилася і відбудувалася, зірки повинні ідеально зійтися в сузір'ї хорошого керівництва, національної єдності та міжнародної доброї волі".

Трамп може вирішити просто піти з Сирії, як він уже намагався зробити одного разу, коли був президентом, і спостерігати за тим, як Близький Схід повністю розвалюється, і просто сказати те, що обраний віцепрезидент Джей Ді Венс якось сказав про Україну: «Мені все одно, що станеться».

Або ж Трамп може визнати, що єдиний спосіб допомогти схилити Сирію в позитивному напрямі за прийнятною ціною — це створити коаліцію з нашими союзниками по НАТО, Японією, Кореєю та Австралією — і, можливо, навіть із Китаєм та Індією, — і вона прагнутиме дати сирійському повстанню максимальний шанс на успіх.

Президент Байден пішов з Афганістану незабаром після вступу на посаду. Це було негарно з його боку і сумно для афганців. Але Сирія — це не Афганістан.

Афганістан вибухає всередину. Сирія вибухає назовні.

Переклад NV

NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Томаса Фрідмана. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV