То що там із демократією?

Відповідь лежить у найновіших змінах риторики Менцена. Якщо донедавна його передвиборче гасло звучало: «Не хочемо євреїв, геїв, абортів, податків і ЄС», то тепер до цієї «п'ятірки Менцена» додався шостий елемент: «Не хочемо українців».

Популярність Конфедерації нагадує виборчий успіх Альтернативи в сусідній Німеччини. Обидві партії дуже схожі між собою, а разом — на виборців Трампа. За будь-яких обставин посилення їхнього впливу грає на руку Путіну і подобається трампістам. Досі «вісь зла» формувалася навколо Росії та поза Європою. Сьогодні ж постає в самому серці Заходу: США, Німеччині та Польщі — країні, кот­ра першою вирвалася з-під комунізму і довгий час була прикладом успішної демократії.

Хороша і погана новини

Зарано говорити, чи в далекому або ближчому майбутньому Німеччина і Польща пристануть до Америки. Поки що демократія там, попри внутрішні виклики, видається досить стабільною. Та, без сумніву, маємо справу із глобальним явищем. І дуже помиляємося, сподіваючись, що з часом усе мине — з виходом на пенсію чи з виборчою поразкою цих лідерів. Путін може пропасти, та путінізм у Росії залишиться, так само кінець Трампа не означатиме кінця трампізму.

Маємо справу з глобальним явищем. І помиляємось, сподіваючись, що з часом все мине

Корені авторитарного перевороту значно глибші, і їх не вдасться викоренити в найближчі 10 років, а можливо, навіть протягом кількох десятиліть.

Це доводить найновіше соціологічне дослідження про ставлення до демократії, що охопило 100 тисяч європейців із 30 країн.

Головні новини дві: хороша й погана. Хороша полягає в тому, що принаймні на декларативному рівні абсолютна більшість європейців віддає перевагу демократії над авторитаризмом. Погана: коли демократичні засади перешкоджають економічним інтересам або національній безпеці, то чимало європейців готові ними пожертвувати. При цьому співвідношення між демократією та авторитаризмом не є «або — або». Частина європейців ладні жертвувати демократією, якщо з’явиться харизматичний авторитарний лідер, здатний ламати встановлені засади заради їхніх власних інтересів.

Цікавим є розподіл постав у різних групах. Найнесподіваніший результат: баланс між демократією й авторитаризмом незалежний від статків. Він більш-менш однаковий і серед багатих, і серед бідних, і у середнього класу.

Різниця у ставленні до демократії залежить найперше від статі та віку. Найбільше спокушаються авторитарним лідером чоловіки середнього віку із середньою або незакінченою освітою, найменше — жінки з вищою освітою. Два протилежні полюси у широкому спектрі політичних постатей.

Чоловіки середнього віку з низьким рівнем освіти — те, що в часи Маркса назвали би промисловим пролетаріатом. Однак із застереженням, що з плином часу значення «пролетаріат» їм відповідає приблизно так, як корові сідло.

Старі добрі часи

Від кінця ХІХ століття і з перервою на дві світові війни їхнє майнове становище безупинно поліпшувалося. На відміну від класичного пролетаріату, якому не було що втрачати, крім своїх ланцюгів, вони обростали будинками, автівками, а їхні діти могли вчитися в університетах і використовувати соціальні ліфти. Це було загальним наслідком індустріалізації, яка привела до покращення умов життя. Але починаючи з 1970‑1980‑х цей механізм потрохи ламається, відколи на Заході стартує перехід до постіндустріального виробництва і повніс­тю щезає в останні десятиліття, коли велика промисловість у гонитві за більшими прибутками емігрує в бідніші країни третього світу.

Промисловість пішла, люди залишилися. Чоловіки працездатного віку стали подвійною жертвою. Вони бояться не лише економічних наслідків втрати роботи, а й соціально-культурної реакції, коли їх вважатимуть невдахами, які не можуть утримувати свою родину. Схожі відчуття розділяє сучасний «офісний планктон», якому розвиток штучного інтелекту загрожує втратою роботи.

Страх перед майбутнім призводить до ностальгії за минулим — бажанням повернутися до «старих доб­рих часів». Осердям цієї ностальгії є міцна й забезпечена сім'я із працюючими батьком і матір'ю, котра навіть працюючи має підпорядковане становище й виховує двійко-трійко дітей. Це той тип родини, в якому нинішні 40‑60‑річні чоловіки зростали і який тепер руйнується на наших очах. Натомість сучасні жінки емансипуються, стають більш незалежними. Тому чоловіки більше за жінок виступають за повернення до «традиційних цінностей». Відповідно, частіше голосують за партії, які виступають проти ЛГБТ, абортів та емігрантів-чужинців.

Це особливо помітно в передвиборчій польській соціо­логії: різниця між чоловіками та жінками вражає. Якщо Менцен — головний фаворит у поляків, то серед польок він має найнижчі показники, в той час як ліберальний Тшасковський є абсолютним лідером їхніх уподобань.

Якщо експонувати ці приклади на ширший масштаб, то впадає в око одна очевидна обставина: майже всюди авторитарні лідери — байдуже Трамп, Путін, Орбан, Ердоган чи Сі Цзіньпін — є підстаркуватими мачо, котрі стоять на захисті традиційних цінностей.

Іншим водорозділом між прихильниками демократії та автократії є освіта. Що нижче рівень освіти, то менше виборці здатні аналізувати виборчу пропаганду, протиставляючи її фактам, тим більше схильні вірити в теорії змов та інші токсичні фантазії. Освіта пов’язана з читанням книжок. В Італії говорять про дві великі групи італійців: ті, що дивляться телевізор, і ті, що читають книжки. Неважко здогадатися, котрі більше підтримують Україну та не піддаються кремлівській пропаганді. Думаю, що цей італійський приклад є універсальним. Ба більше: глобально ситуація погіршилася, бо на зміну телевізору прийшли інтернет і соціальні мережі, де можна знайти все. Виборці, які не готові верифікувати інформацію, ведуть до демократії гіршої якості.

Новітнє варварство

The Washington Post після першої каденції Трампа порахувала, що за чотири роки він публічно збрехав 30.573 рази — тобто в середньому 218 разів за один день чи 9 разів за годину. Його абсолютний рекорд становить 13 разів за кілька десятків хвилин. Однак це ніяк не впливає на його виборців. По-перше, вони вважають, що він не бреше, а просто має іншу точку зору. По-друге, і що важливіше: тим, хто знає, що він бреше, подобається, як він бреше, розмазуючи по стінці весь цей «ліберально-ґендерний політично коректний істеблішмент».

Важко повірити, що Трамп є агентом Путіна, але так само важко повірити, що він ним не є. Та менше з тим: збіг їхньої риторики очевидний. Обидва відображають ті самі глобальні політичні тенденції. Якщо звести їх до прос­тої та короткої формули, то це і є путінсько-трампівська контрреволюція. Звідси їхні лозунги повернутися в минуле — зробити Америку знову великою чи повернути Росію і сусідні народи назад у СРСР.

Донедавна демократія мала кілька виразних переваг. Вона означала свободу, вищі стандарти життя і краще вою­вала: історична статистика показує, що починаючи від 1815 року демократичні режими виграли 75 % усіх воєн. Зараз усі це переваги розмиваються. Дедалі більше виборців у демократичних країнах через тривогу та страх через глобальні зміни обирають авторитарних популістів, які обіцяють повернутися до «старих добрих часів».

Але це неможливо за визначенням. Ніколи ні в кого не було достатньо ресурсів, щоб повернути колесо історії назад. Світ неможливо повернути у «старе добре минуле». Його можна повернути хіба в новітнє варварство. Авторитарні експерименти починаються з ламання демократичних інституцій і репресій проти опозиції всередині країни, а закінчуються війнами із сусідами. Така логіка авторитаризму. Це хижак, що живиться людськими тілами. Ті, що нині голосували за авторитарного популіста, мають бути готові йти завтра воювати і гинути на полях битв за чужі території.

Врешті-решт демократія краще розв’язує корінне питання нашого життя — питання безпеки. Ми не знаємо, як скінчиться теперішнє протистояння. Але принаймні не спішімо списувати демократію та її можливості.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV