Лис пустелі Ервін Роммель. Як 80 років тому улюблений генерал Гітлера підтримав замах на нього, бо прагнув врятувати Німеччину

Хитрий Лис пустелі

С лаву відважного воїна Роммель здобув ще у Першій світовій війні у званні лейтенанта. У битві при Ізонцо німецькі війська поспішили на допомогу австрійцям, які зазнали важких втрат у битві з італійцями. Під час взяття Монте-Матажур він та його солдати перебували в бою 52 години без перерви. Батальйон Роммеля у чисельності 150 солдатів захопив у полон приблизно 9.000 італійців та понад 50 їхніх гармат.

Свій досвід Першої світової війни Роммель узагальнив у книзі Infanterie greift an, яка була опублікована в 1937 році й стала бестселером. Гітлер прийшов у захват від книги та восени 1938 року призначив Роммеля командиром Батальйону супроводу фюрера, який захищав диктатора під час окупації Судетської області.

Коли у жовтні 1939 року Роммель подав заявку на командування бронетанковою дивізією, начальник відділу кадрів армії відмовив, бо вважав його найбільш придатним для гірських військ. Однак амбітний генерал мріяв про танки, за допомогою яких він міг би реалізувати своє бачення сучасної війни. У лютому 1940 року Роммеля призначили командувачем 7-ї танкової дивізії, до складу якої входили передові загони Вермахту. Формування назвали Примарною дивізією, адже ніхто не знав, де вона знаходиться через швидкісні маневри.

У лютому 1941 року дивізію відправили до Лівії — італійської колонії, на яку розраховували британці, а Гітлер хотів забезпечити підкріпленням свого втягнутого в бої союзника. Це була радше політична операція, аніж військова. Тут Роммель проявив такий військовий талант, що не лише союзники, а й противники з повагою прозвали його Лисом пустелі. Британський прем'єр-міністр Вінстон Черчилль заявив у Палаті громад у січні 1942 року: «Ми маємо справу з дуже вмілим і сміливим супротивником і, якщо я можу так сказати, попри спустошення війни, великим полководцем».

Всього за кілька тижнів Африканський корпус Роммеля відкинув англійців майже на 1 тис. км на схід, а до квітня 1941 він наблизився до Тобрука — добре укріпленої цитаделі — і зміг взяти її. Ефект несподіванки, муляжі танків, накручував додаткові кола проїздів танків — все це зробило свою справу.

Окрім того, генерал наказував закопувати системи ППО та використовував їх як гармати. Британці думали, що по них б'є далекобійна важка артерія, але це було не завжди так. Також хитрий Роммель використовував для маскування пропелери літаків для підняття пилу на флангах ударної групи.

Під час боїв в Африці Роммель носив шарф, пов’язаний дочкою, а також трофейні окуляри поверх козирка свого кашкета із золотим кантом — на фото тих часів Лиса пустелі можна побачити у цьому образі. У липні 1942 року він навіть потрапив на обкладинку журналу Time і став впізнаваним далеко за межами Німеччини.

У 1942 Гітлер зробив Роммеля фельдмаршалом: до перемоги в Африці, здавалося, було як рукою сягнути. Солдати вже обговорювали, в якому готелі заселяться, де влаштують штаб. Але союзники захопили ключову німецьку групу радіорозвідки разом з усіма шифрами, обладнанням, і Лису пустелі доводилося воювати наосліп.

Врешті виснажений Африканський корпус Роммеля після десяти днів боїв був змушений почати принизливий відступ.

«Не можна давати військам іншої можливості. Тільки перемога або смерть», — наказував Адольф Гітлер.

Роммель був змушений виконати наказ — він зупинив відступ. Але після того, як Монтгомері прорвав 20-кілометрову оборону італійців і в трьох місцях вклинився в оборону військ Осі, Роммель порушив наказ свого фюрера і знову почав повномасштабний відступ. Африканський корпус здав усі свої завоювання. Він був відкинутий навіть далі тієї точки, звідки починав. Під постійним вогнем із землі й повітря навіть під час відступу Лису пустелі вдалося доставити з відносно невеликими втратами своїх та італійських вояків до самого Тунісу. Більшість генералів не вірили, що Роммель зможе це зробити.

Історики свідчать, що до полонених Роммель ставився як до своїх солдатів та видавав їм пиво та сигарети на рівні з німцями. Він проігнорував усі накази Гітлера про катування та страти британських офіцерів.

Зокрема 18 жовтня 1942 року, коли надійшов відомий наказ Указ про заручників який передбачав розстріл усіх заручників, Роммель спалив його, і ця таємниця береглася до кінця війни. Цей факт було розкрито на Нюрнберзькому процесі.

Свої ж підрозділи розміщував за 2 км від поселень бедуїнів, щоб не шкодити цивільному населенню, а також заборонив отруювати колодязі місцевих жителів.

Зміна настрою

Н імеччина війну вже програла, продовжувати кровопролиття немає сенсу, а режим нацистів не несе німцям обіцяного раю. Роммель це розумів у 1944 році. Після простору в пустелі він опинився на узбережжі — його призначили командувати німецькою обороною проти висадки союзників у Нормандії. Саме там він створив систему оборонних споруд Атлантичний вал, але 6 червня 1944 року американські, британські і канадські війська в несподіваному місці здійснили найбільшу десантну операцію в історії людства, і все пройшло досить вдало.

«Батько розповів мені про масові розстріли в Польщі, про вбивства євреїв газом. Він чув це від бургомістра Штутгарта, — згадував після війни Манфред Роммель, син генерала. — Тож він знав. Але куди від цього подітися, коли твоя країна скоює злочин?»

Улюбленець Гітлера все більше критикував війну і німецьку оборону. Нацистська Німеччина вела безрезультатні бої на двох фронтах. Роммель навіть під час особистої зустрічі спробував пояснити своєму фюрерові, що для нього війна закінчена. Але Гітлер наказав йому займайся своїми військовими завданнями, а не лізти у політику.

Саме тоді до Роммеля звернулися кілька генералів з пропозицією покласти кінець війні та життю фюрера.

Участь Роммеля у спробі замаху на життя і фюрера 20 липня 1944 року оточена таємницею. Дуже складно сказати щось точно, але ми знаємо, що до нього підходила людина у Франції за 11 днів до вибуху бомби. Ніхто точно не може сказати, про що вони говорили упродовж 30 хвилин. Після цього Роммель переговорив зі своїм начальником штабу Гансом Шпайделем. По закінченню війни той скаже, що не знав, наскільки далеко Роммель був готовий зайти. Але відомо, що через шість днів після розмови Шпайдель і Роммель склали листа до Гітлера, де була така фраза: «Нерівний бій добігає кінця. Важливо зробити правильні висновки з цієї ситуації».

На той момент ніхто з німецьких генералів не ризикнув би сказати фюреру, що виграти війну не вдасться, а для Гітлера будь-яка капітуляція була немислима. Роммель заявив про це відкрито.

Ампула або ганьба

Х аризматична особистість Роммеля, яка втілювала собою німецькі військові успіхи, мала залишатись в очах його співгромадян такою до кінця. Гітлер і Геббельс чудово розуміли, що не можна піддавати розголосу той факт, що найпопулярніший генерал Німеччини став опозиційним до влади. Це могло б викликати збурення в армії й суспільстві й врешті потопити самого Гітлера. Публічного суду над Роммелем не можна було допустити, проте Суд честі все ж таки відбувся.

Під час допиту Ганс Шпайдель, начальник штабу групи армії В, заявив, що чув про план нападу на Гітлера і що він передав цю інформацію своєму керівнику Роммелю. Це переклало відповідальність на Лиса пустелі за заколот, хоча після війни Шпайдель всіляко заперечував, що якимось чином вплутав у це свого боса.

На суді також був присутній давній недруг Роммеля Генріх Кіргайм — генерал, якого 1941 року він звинуватив у боягузтві в Африці. Більшість вищих офіцерів, включно з Кіргаймом, проголосували за те, щоб не притягати до відповідальності Шпайтеля, і це по суті стало смертним вироком для Роммеля.

«Раптово я усвідомив, що він значною мірою симпатизував змовникам, його шокувало те, що їх було звільнено з армії та повішено, — розповідав син генерала. — Здавалося, командувач відчув, що зашморг на його шиї затягується дедалі тугіше, а за будинком у машині день і ніч чергували люди з гестапо. Батько сказав, що не полегшить їм завдання і не дозволить, щоб його застрелили. Він наказав, щоб навколо його будинку стояли військові. Ставало дедалі очевиднішим, що вороги приготувалися завдати удару. Проти нього встав особистий бухгалтер Гітлера Мартін Борман».

Крім цього, Роммель фігурував у списках Обербургомістра Карла Гарделера як основний кандидат на пост Рейхспрезидента, хоча насправді фельдмаршал і не думав йти в політику.

14 жовтня 1944 два генерали, Вільгельм Бургдорф і Ернст Майзель, під'їхали на автомобілі до будинку Роммеля, щоб запропонувати йому два варіанти. Перший — Роммель постане перед Народною судовою палатою і буде засуджений за участь у змові — тоді на нього чекає приниження, безчестя й смерть, і сім'ю можуть відправити в табір. Другий — прийняти ціанистий калій і бути похованим як герой. Ервін Роммель вибрав ампулу з отрутою.

Перед смертю він попросив не влаштовувати помпезних похоронних ритуалів і використовувати біля його труни жодних політичних символів на кшталт свастики. Але нацисти, звісно, все зробили так, аби склалося враження, що ховають найвідданішого Гітлеру генерала, який вмер від бойових ран. Свастику всюди розвісили й прикрасили нею труну небіжчика. У його дружини та сина не було іншого вибору, як стати частиною цієї вистави.

«Було моторошно. І ми стали частиною трупи акторів, які удавали, що все йде як годиться, — згадував Манфред Роммель. — Ми не знали, скільки ми залишатимемося на волі чи все відносно швидко закінчиться одразу після цього спектаклю».

Ім'я Ервіна Роммеля жодного разу не звучало на Нюрнберзькому процесі — генерал-фельдмаршал ніколи не вступав до нацистської партії, не влаштовував воєнних злочинів і дотримувався законів війни. Попри те, що він був слугою режиму, шану йому віддавали навіть вороги.

«Я щиро шкодую про те, що не застав у живих фельдмаршала Роммеля і не можу потиснути його чесну й мужню руку» — сказав в одному з інтерв'ю бойовий генерал Великої Британії Бернард Монтгомері.