Угоду підписав американський генерал. Два роки Південна та Північна Кореї домовлялися про перемир’я, мир між країнами не укладений досі

У цій драматичній війні був момент, коли Північ контролювала 95% території розділеної країни — і раділа, що перемога близько. А потім, із допомогою військ ООН, так само 95% території контролювали вже Південь із союзниками — але їх відкинули китайці. Столиця Південної Кореї місто Сеул чотири рази переходило з рук в руки, а північна столиця, Пхеньян — двічі. Були побоювання, що конфлікт може перерости у Третю світову із застосуванням ядерної зброї. Загалом Корейська війна забрала життя близько 2 млн військових і цивільних з обох боків.

Врешті на початку літа 1951 року фронт більш-менш стабілізувався поблизу 38 паралелі — з чого все й починалось. Однак ні сили ООН, ні комуністичний альянс не мали достатніх ресурсів для остаточної перемоги. І тоді радянський диктатор Іосиф Сталін вирішив, що настав час домовлятись про перемир’я. Річ у тім, що корейський і китайський лідери, Кім Ір Сен і Мао Цзедун, чиї армії зазнавали колосальних втрат, ще від травня благали дозволу почати переговори — без відмаху з Москви вони не могли зробити й кроку.

За розпорядженням Сталіна, представник СРСР при ООН Яків Малік зробив таку заяву: «Радянські народи вважають, що проблема збройного конфлікту в Кореї може бути вирішена, — сказав він у своєму виступі 23 червня 1951 року. — Слід розпочати дискусії між сторонами щодо припинення вогню та перемир’я, яке передбачає взаємне виведення сил з 38 паралелі».

Це був сигнал для Білого дому й Пентагону. Адміністрація президента США Гаррі Трумена прагнула якнайшвидше завершити конфлікт, бо він поглинав ресурси, необхідні для оборони Європи. Доволі скоро дипломат Джордж Кеннан провів конфіденційні зустрічі з радянськими колегами, і здавалося, що мир не за горами. Проте процес розтягнувся на довгі два роки.

Театр воєнних дій

У секретній телеграмі від 30 червня 1951 року Мао Цзедун доповідав Сталіну про те, що відмовив командувачу сил ООН генералу Метью Ріджве провести переговори на данському госпітальному судні в порту Вонсан. Мао запропонував місто Кесон, розташоване безпосередньо на 38 паралелі — стародавню столицю Кореї, яку на той момент контролювали сили Півночі.

«Передайте Кім Ір Сену, що Корейський уряд має змовитися з поставлених у телеграмі питань з китайським урядом і виробити спільні пропозиції», — телеграфував Сталін Владіміру Разуваєву, радянському послу в Пхеньяні, за тиждень до переговорів.

Вони розпочались 10 липня у Кесоні із зустрічі між представниками військових сил Північної Кореї і ООН — президент Південної Кореї Лі Синман фактично ігнорував переговори, адже не бажав погодитись із роз'єднанням країни на дві частини.

Делегація ООН на чолі з американським віце-адміралом Тернером Джоєм з перших хвилин відчула на собі тиск. Наприклад, їй висунули умови помаркувати свої автівки білими прапорцями — мовляв, це потрібно для безпечного проїзду через блокпости. Проте північнокорейська пропаганда пояснювала, що це білі прапорці капітуляції.

«Під час першої офіційної зустрічі в чайному будинку в Кесоні я виявив, що мені дали значно нижчий стілець, ніж голові комуністичної делегації, — писав згодом адмірал Джой у своїй книзі Як комуністи ведуть переговори. — Генерал Нам Іль сидів на високому стільці обличчям на південь, а я — на протилежному боці столу й здавався зовсім маленьким. Це давало комуністам своєрідну перевагу».

За словами Джоя, виставу влаштували для фотографій, які б демонстрували домінування Півночі. Не дивно, що наступного дня делегація ООН привезла власні стільці, щоб вирівняти ситуацію.

Битва символів доходила до курйозів: коли на столі з’явився невеликий прапор ООН на простій підставці, північнокорейці за кілька годин поставили свій масивний прапор, щоб візуально придушити опонентів.

Про генерала Нам Іля варто сказати, що цей етнічний кореєць, народився в СРСР, був капітаном Червоної Армії та пройшов пекло Сталінградської битви. Сталін дав йому генеральські погони, сподіваючись, що жорсткий Іль зможе морально тиснути на опонентів. І північні корейці годинами зачитували пропагандистські заяви, звинувачуючи США в імперіалізмі та агресії й відверто ігноруючи конкретні пункти порядку денного. Вони тягнули час, просуваючи свої інтереси.

«Ви прийшли сюди не для того, щоб зупинити бойові дії й домовитися про перемир’я, — врешті не витримав Джой. — Ви прийшли, щоб назвати вашу політичну ціну, за яку ви готові продати народу Кореї тимчасовий перепочинок від болю».

Пізніше адмірал Джой згадував, як на переговорах комуністи демонстрували представникам ООН «докази» бомбардування своєї території — але при детальному розгляді виявилось, що воронки від обстрілу були викопані вручну, а знайдені поруч уламки металу не є рештками збитого літака чи снарядів і не мають стосунку до авіації.

Найгострішим для тих перемовин був момент, коли на відмову Джоя розглядати 38 паралель за основу для розмежування, Іль замовк. Обидві делегації сиділи за столом у повній тиші 2 год 11 хв — ніхто не наважувався порушити мовчання першим, щоб це не виглядало як прояв слабкості. Зрештою американець вийшов з кімнати на знак протесту.

Впертий Сталін і непоступливий Лі Синман

У жовтні 1951 року переговори перенесли до Пханмунчжома, проте питання демаркаційної лінії знову стало наріжним каменем: комуністи вимагали повернення до довоєнної 38-ї паралелі, а делегація ООН наполягала на фактичній лінії зіткнення. На фронті у цей час не припинялися запеклі бої за кожну висоту, бо обидві сторони хотіли здобути територіальну перевагу для посилення переговорної позиції.

Саме тоді північні корейці розбудовували потужні лінії укріплень і вели пропаганду, підриваючи реноме сил ООН. Західні політики намагалися стримували ескалацію, але ворог сприймав їхню готовність до діалогу як слабкість. Зрештою, до кінця 1951 року вдалося досягти тимчасового компромісу — припинення вогню на 30 днів. Також сторони погодили демаркаційну лінію по поточній лінії фронту.

Вже з 1952 року переговори знову зайшли в глухий кут через репатріації: комуністи вимагали обміну всіх полонених на всіх, тоді як США наполягали на добровільності, бо тисячі китайців та північних корейців відмовлялися повертатися додому у комуністичний режим. «Ми не купимо перемир’я ціною відправлення людей у рабство», — заступився за бранців президент Трумен.

Табори військовополонених фактично стали «другим фронтом» у цій війні, а у травні 1952 року світ приголомшив інцидент, коли в’язні-китайці з табору на острові Коджедо взяли у заручники американського коменданта генерала Френсіса Додда. Він стояв біля загорожі й слухав скарги полонених, коли раптом кілька з них втягнули коменданта усередину табору через нещільно замкнені ворота.

Це було спланованою провокацією комуністичної агентури — від Додда вимагали підписати продиктовану заяву про «звірства» у таборі й гарантувати, що ООН відправить додому усіх полонених з Китаю й Півночі. Це була інформаційна поразка ООН, яку довелось приборкувати танками й десантом.

До всього, тодішній президент Південної Кореї Лі Синман, що був проти будь-якого поділу країни, казав, що воюватиме до повної перемоги, навіть без підтримки союзників. Він був настільки непередбачуваним, що у США тримали напоготові секретний план Everready для його усунення. У червні 1953 року Лі самовільно наказав охороні відкрити ворота таборів й дозволив утекти 27.000 полонених, які не бажали репатріації. Здебільшого це були північні корейці, що відразу «розчинились» серед місцевих. Причому жителі півдня охоче давали їм їжу, одяг і навіть дах над головою.

Вчинок Лі викликав лють і у Вашингтоні, і в Пекіні, і в Москві, спровокувавши Північ із допомогою Китаю на масований наступ. Це спричинило чергову зупинку переговорів. Відтоді Сталін особисто контролював їхню жорстку лінію і забороняв Мао йти на поступки в питанні полонених.

Проте 5 березня 1953 року радянський диктатор помер, а нове керівництво СРСР взяло курс на розрядку. Спочатку відбулась операція Little Switch з обміну хворими та пораненими вʼязнями з обох боків, а долю інших було вирішено пізніше.

Як це все бачив Південь

Літо 1953 року стало фінішною прямою дворічного дипломатичного марафону. Після того, як США надали письмові гарантії безпеки Південній Кореї та обіцянку економічної допомоги, сторони підійшли до підписання остаточного документа.

Перед цим вони погодили умови операції Big Switch — основного обміну полоненими — і її результати виявились болючими для комуністів: з понад 132 тис полонених північних корейців і китайців лише 75.823 погодилися повернутися додому, близько 22 тис обрали Тайвань або залишилися на Півдні. Пхеньян і Пекін віддали Сеулу 12.773 корейців і військовослужбовців ООН.

27 липня 1953 року о 10:00 ранку у новозбудованому павільйоні в Пханмунчжомі відбулася церемонія підписання Угоди про перемир’я. Жодних рукостискань, усмішок, спільних фотографій. Головні перемовники — генерал-лейтенант Вільям Гаррісон від імені Командування силами ООН та генерал Нам Іль від імені Корейської народної армії та китайських добровольців — мовчки сіли за окремі столи, підписали 18 примірників документів та вийшли з павільйону.

Процедура зайняла лише 10 хвилин. Пізніше свої підписи у штаб-квартирах поставили головнокомандувачі — генерал Марк Кларк, Кім Ір Сен та Пен Дехуай.

Показово, що під документом не поставив підпису присутній на церемонії представник Південної Кореї генерал Чхве Док Сін.

Південна Корея за підсумками війни отримала на 3.885 км² більше території, ніж мала до 1950 року. Лінія фронту на сході пройшла вище 38-ї паралелі, хоча на заході Південь втратив стародавнє місто Кесон.

Демократична Корея й досі формально не є стороною Угоди про перемир’я, хоча фактично дотримується його умов. Мирний договір між Південною і Північною Кореями не підписаний досі: формально країни вже більше 75 років перебувають у стані війни.