«Не пускати мову ненависті в тему мови». Перше інтерв'ю Богдани Лаюк на посаді — про книжки, українську та роботу в Мінкульті

Богдана Лаюк у своєму першому інтерв'ю на посаді заступниці міністерки культури України розповідає про державні програми підтримки книгарень і бібліотек, промоцію читання, захист української мови та протидію російським наративам у мистецтві.

26 листопада 2025 року Уряд призначив заступницею міністерки культури України Богдану Лаюк — у минулому журналістку й кураторку культурних проєктів.

Серед напрямів, якими опікується Богдана Лаюк, — формування та реалізація державної політики у сфері книговидання і читання, підвищення видимості української літератури за кордоном, а також — мовна політика.

В інтерв'ю NV Богдана Лаюк розповідає, які галузі є пріоритетними для фінансування Мінкультом у її сфері сьогодні, розмірковує, що впливає на любов українців до читання, і пояснює, яким чином ми як держава і як суспільство маємо укріплювати позиції української мови й культури у країні та світі.

— Ви походите з родини письменника. Як цей досвід допомагає вам у професійній діяльності, у розумінні історії розвитку сучасної української літератури, її контекстів?

— У мене літературна родина: мій батько Віктор Неборак — письменник, мама Ярина Сенчишин — перекладачка, також пише. Мій хрещений батько Ігор Калинець був письменником-шістдесятником. Звісно, це на мене дуже вплинуло. Головне, що мені дала родина і контекст навколо неї, — відчуття повноцінності української культури. Але я це зрозуміла вже у дорослому віці, коли вперше почула пропагандистські кліше про те, що українській культурі чогось бракує.

Коли я була зовсім маленькою, мій тато викладав сучасну українську літературу у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Цей курс досі згадують, тому що чимало сучасних письменників були його слухачами або слухачками. Він часто розповідав мені про авторів, які є його друзями і яких він любить, ми говорили про літературу передусім із позиції естетики, а не ідеології. Це були такі напівдитячі-напівдорослі розмови. Я мала цілком конкретне відчуття, наскільки українська література різноманітна.

У мене була цікава емоція, пов’язана з українською поезією. І передусім з поезією Павла Тичини і Богдана-Ігоря Антонича, яка полягала в тому, що мені ще треба дотягнутися до цієї культури — до рівня, який вона має. Це відчуття зі мною залишається сьогодні, воно є моїм головним професійним драйвером.

— На посаді заступниці міністра культури ви працюєте з листопада 2025-го, уже чотири місяці. Які пріоритетні напрями роботи ви визначили для себе за цей період?

— Міністерка культури Тетяна Бережна формувала навколо себе нову команду заступників, і коли я йшла на цю позицію, звісно, ми говорили про ключові пріоритети. Насправді ці місяці пішли на те, аби влаштувати свій професійний побут тут, але водночас зберегти ці пріоритети і розвинути їх у проєктах, або, де це можливо, спробувати започаткувати певні політики чи підходи. Для мене головними є дві речі: зміцнення позицій української книжки і української мови. А уже проєкти, які виникають унаслідок цього, — це похідні, які я трактую як інструменти.

Серед топпріоритетів наразі, напевно, найперший — це українська книжка. Це декілька програм, які підсилять українських видавців. Ми розширюємо програму Є-книга, за якою окремі категорії громадян України можуть отримати по 908 грн на книжки. Додаємо нову категорію — батьки новонароджених. Книжка має супроводжувати дитину від самого початку, але так само асоціюватися з чимось гарним, стати метафорою, символом для батьків. Ця програма має запрацювати в другій половині цього року.

Так само ми працюємо над абсолютно новою програмою, яка закріплена в законодавстві, але ще не втілювалася, — пільга на оренду для книгарень. Книгарні усюди у світі є вразливим бізнесом. Приміром, у Великій Британії є взірцеві малі книгарні, які існують по 300 років, але є величезні мережі й онлайн-майданчик Amazon, який атакує всіх. Необхідно підтримати той тренд на появу нових книгарень, який виник в Україні.

Зараз ми розробляємо нормативну базу для того, аби зрозуміти, як підтримувати книгарні у невеликих населених пунктах, адже ще один виклик — децентралізація культури. Буде пільга, яка відшкодовуватиме частину витрат на оренду для книгарень.

Є проєкт, про який я мріяла і який ми зараз започатковуємо з партнерами та ось-ось анонсуємо. Це Конференція українських студій Ukraine in the World. Важливо розуміти, якою є сучасна україністика, якими є головні виклики, а також створювати майданчик для знайомства між дослідниками саме тут, в Україні.

Ми хочемо поєднати всіх найсильніших стейкхолдерів, щоб створити місце зустрічі україністів, де вони зможуть презентувати свої осередки, сказати, чого їм сьогодні найдужче бракує і водночас просто познайомитися, обмінятися хорошими практиками. Бо запитань навколо україністики сьогодні чимало. Одне з них: а якою має бути україністика майбутнього? Наприклад, нам треба змагатися за цілі україністичні кафедри, чи для нас важливіше, аби україністика була синтезована, приміром, у міжнародні відносини. Ці питання треба десь обговорювати, а осередком обговорень має бути жива подія.

Один із моїх пріоритетів — це дослідження. У культурній сфері України, але зокрема в літературній, завжди бракувало досліджень. Тому, прийшовши на цю позицію, я одразу почала шукати партнерів, із якими ми зможемо втілювати дослідження. До речі, конференцію українських студій, так само, як і дослідження, ми втілюємо разом із донором за позабюджетні кошти.

У співпраці з благодійним фондом Повір у себе й соціологічною компанією Градус ми втілюємо велике дослідження щодо читання. Головне запитання в ньому звучить так: як залучати нових читачів? Ми всі спостерігали бум уваги до читання як культурної й терапевтичної практики. Але як збільшувати ринок? Дослідження поєднає стейкхолдерів із книговидання, бібліотек, із державної політики, з авторського середовища, критиків і літературознавців. Нас цікавить, як вони залучають читачів. Але так само будемо говорити з людьми, які або повернулися до читання після 2022 року, після великої перерви, або взагалі вперше в дорослому житті. Будемо з’ясовувати, як це працює, щоби враховувати у державній політиці і ділитися з ринком.

Великий стратегічний блок моєї роботи стосується присутності української літератури за кордоном на різних рівнях. Ми все ще багато говоримо про те, якою сильною є російська культура. І вона дійсно такою є. Оксана Забужко в книжці Наша Європа писала: важливо мати культурний паспорт, щоб тебе приймали за рівного. Сьогодні наш обовʼязок — учитися використовувати цей культурний паспорт, який у нас завжди був, але яким ми ніколи не вміли належно користуватися.

Ми розвиваємо програму підтримки перекладів, яку я започатковувала в команді Українського інституту книги ще у 2020 році. За 6 років її підтримкою скористалися іноземні видавці із 47 країн, класичні й сучасні українські книжки були перекладені 34 мовами.

Я міркую про те, що зробити для того, аби українська література була більше представлена передусім на англомовних ринках. Це одна з тих скляних стель, які ми досі не пробили♦4 і винятки радше підтверджують правила. Ми, звісно, можемо з вами говорити про Андрія Куркова, якого добре знають, чи, наприклад, блискуча книжка Олександра Михеда, яка вийшла в Pinguin Books — Мова війни. Але нам потрібно значно більше.

— Яким чином Мінкульт планує підтримувати бібліотеки?

— У нас є важливий урядовий документ — Стратегія розвитку культури до 2030 року, який визначає важливі кроки для нас, як для країни, для того, аби перезапустити культурну сферу.

Бібліотеки є частиною мережі закладів культури, реформа мережі яких запланована в цій стратегії. Це величезна синтетична тема — вона стосується так само, приміром, клубних закладів, яких теж багато по Україні. Доступ до культури має бути рівномірним і безбарʼєрним, сама ж мережа, яку ми успадкували з радянських часів, має бути переосмислена та відповідати на виклики — передусім на воєнну реальність, яка міняє суспільство і його потреби.

Узагалі, коли ми говоримо про реформу бібліотек, починати треба з даних. А саме — по-справжньому зрозуміти, який наразі у них є запит, а також чим має бути бібліотека для громади сьогодні, яку функцію має виконувати. Велику частину цих знань нам іще належить здобути. Наприклад, критичним є впровадження єдиної каталогізованої бібліотечної системи, коли ми зможемо легко і прозоро зрозуміти, які у бібліотеках є книжки, скільки активних читацьких квитків, які книжки беруть, як часто.

Паралельним треком є робота над підняттям тарифних сіток для працівників закладів культури і, зокрема, бібліотекарів. Працівники у сфері культури з державної сфери залишилися останніми бюджетниками, у яких тарифні сітки не були переглянуті жодним чином. Виклик полягає загалом у підходах до фінансування культури, до уміння залучати позабюджетні кошти, до права закладів культури заробляти й розпоряджатися заробленим. Тому ми тут працюємо на кількох паралельних лініях.

Зараз стартує спільна програма з Київською школою економіки, яка передбачає навчання менеджерів культури, але не незалежних, а тих, які працюють саме в державних закладах культури. Це, знову ж таки, бібліотеки, музеї.

Бібліотеки — одні з найбільш уражених закладів культури через російську агресію. Третина пошкоджених чи знищених росіянами закладів культури — це бібліотеки. У лютому ми отримали свіжу цифру, 212 знищених повністю та 656 пошкоджених бібліотек. У прифронтових зонах ситуація відрізняється від бібліотеки до бібліотеки, проте ситуація критична: у Херсонській, Запорізькій, Харківській, Донецькій, Луганській областях рівень втрат дуже високий. Тому потрібно створити систему, в якій можна буде зібрати знання про повний стан справ у бібліотеках. А паралельно осмислювати, чим узагалі сьогодні є сучасна бібліотека.

Часто, коли ми міркуємо про реформи бібліотек, ми передусім думаємо про літературу і книжки. І це правильно, бо суть бібліотеки — книжка. Але потрібно думати і про речі тривіальні. У столичному фонді Повір у себе, з яким ми зараз співпрацюємо, мені розповідали, як нещодавно ревіталізовували бібліотеку в Кобеляках на Полтавщині. У тій бібліотеці потрібно було найперше встановити вбиральні у приміщенні. Часто, коли ми говоримо про велику реформу закладів культури, йдеться насправді про те, що починати треба з ідеї людської гідності. Треба переосмислити систему і мережу, яка дісталася нам у спадок великою мірою з Радянського Союзу і, на жаль, досі не була реструктуризована.

Хорошим прикладом є мережа публічних бібліотек у Львові, яка нещодавно впровадила єдиний читацький квиток для всіх закладів мережі. Вони знають, що у них є в бібліотеках, і за останні роки якісно провели спеціалізацію закладів. У них є й інклюзивні бібліотеки. Тепер мешканець громади може звернутися у будь-яку бібліотеку з єдиним квитком. Це значний ривок у нашому контексті й нагода подякувати очільнику Львівської муніципальної бібліотеки Василю Кметю, який опікується питанням багато років.

Завдання Мінкульту — створювати системи задля підтримки тих, хто подає добрі сигнали і гарно працює. Починати треба не з закриття, руйнування чи знищення фондів, навіть якщо ці фонди радянські. А з розуміння ситуації, ідентифікації тих, хто попри все робить хороші речі, і з пошуку способів мультиплікувати ці хороші речі на інші громади.

— Наскільки популярним є читання книг, зокрема друкованих, серед сучасних підлітків — покоління Тік-Току та Інстаграму? Яким чином можна посилити їхній інтерес до книг?

— Мені здається, сьогодні інтерес до читання зростає. Водночас я усвідомлюю, що без даних ми керуємося лише трендами, за якими спостерігаємо через події, соцмережі, медіа, і ми упереджені в цьому. Сьогодні читання стає трендом. Ми бачимо класні нові книгарні у різних містах. Київ — це блискучий приклад. Багато зірок вирішують заводити собі книжковий клуб. І це не номінальна історія. Модні доми так само роблять книжкові події і книжкові клуби. Література повертається в наше життя — вона стає престижною.

Британці у нещодавньому дослідженні читання акцентують, що великий відкат серед читачів з’явився після початку фінансової кризи, яка майже збіглася в часі із випуском на ринок першого айфону. Пізніше в людей знову з’явилося більше грошей, але читати більше вони знову не почали. Водночас книжковий ринок стабільний, він повільно відчуває зміни. Тренди можна фіксувати і використовувати як сходинки, від яких ми відштовхуємося.

У 2022 році після повномасштабного вторгнення багато людей не могли читати, але також багато повернулися до читання. Був запит на українську ідентичність. І стало ясно, що це найлегше відкривати через книжки українських письменників, написані українською мовою. Водночас читання має важливу терапевтичну складову: зі скролінгу ти випадаєш у фокус. Книжка впливає на психічне здоров’я. Час, де ми працюємо зі своєю уявою — це все інвестиція у себе, у своє здоров’я. З іншого боку, це основа демократичного суспільства.

Пітер Померанцев у книзі Це не пропаганда у розділі, присвяченому режимові сучасного Китаю пише: більшість людей, які протистояли режимові, були затятими читачами художньої літератури. Несподівано художня література, яка часто таврувалася «розважальною», виявляється дуже практичною. Був момент, коли з’явилося багато нон-фікшн літератури, яка здається прагматично правильною — ти наче поглинаєш знання. А що можна поглинути, читаючи Гюстава Флобера чи Лесю Українку? Хоча, Оксана Забужко, яку ми вже сьогодні згадували, сказала би зараз, що без драми Лесі Українки Кассандра неможливо зрозуміти сучасну пропаганду.

— Протягом тривалого часу у світовому контексті успішно вкорінився міф про нібито велич російської літератури і культури. Міф про те, що читати умовного Толстого — ознака високого рівня інтелектуального розвитку та всебічної ерудованості, що ми сьогодні бачимо у іноземних кіно та серіалах. Відповідно, сьогодні Україна мала би активно промотувати за кордоном українську літературу, робити її впізнаваною та популярною серед іноземної аудиторії, щоб показати, що у нас також є літературна спадщина, і вона нічим не гірша, а може і краща, ніж російська. Якою є стратегія Мінкульту в цьому напрямку?

— Важливо відповідально запитувати себе: як я ставлюся до свого і те, як я вивчаю свою культуру? На превеликий жаль, у нас із чесними відповідями на ці запитання десятиліттями були величезні проблеми. Далеко не завжди ми всередині своєї країни будували ставлення до свого як до коштовності, як до спадку, з яким кожен із нас може працювати. А це — символічний капітал, який напрацювали до тебе століттями. Ти розумієш на чому стоїш — на своїй культурі. А якщо відмовився від неї, прийде інша культура, простір уяви про себе і свою спільноту ніколи не залишиться вакантним.

Символічний капітал російської культури напрацьовувався довго і активно. У часи Холодної війни запит на вивчення російської мови і культури, слідом за якою йшов весь регіон за Залізною завісою, був неймовірний. Але у базі даних перекладів ЮНЕСКО з різних мов ми бачимо, що після падіння Берлінського муру кількість перекладів російської літератури знижується. Вона все ще висока, бо Росія має багато програм підтримки перекладів і класиків, і сучасної літератури. Та я переконана: цей простір ламається завдяки тому, що українська армія відстояла нашу столицю у 2022 році, а пізніше показала, як захищає Україну. Стало ясно: якщо ця країна так стоїть, є щось цікаве в її культурі.

Ідея полягає в тому, як наповнити свою культуру цим символічним капіталом, як гідно працювати в просторі, який звільнила українська армія. Це можна зробити, присвячуючи українській культурі гідну увагу. Насправді значно простіше говорити про негатив від російської культури, аніж розбиратися зі своєю.

— Серед ваших завдань — санкції проти російських видавництв. Розкажіть, як цей напрям реалізуєте або плануєте реалізовувати найближчим часом?

— Санкції проти російських видавництв, тобто персональні санкції, дозволяють Українському інституту книги, українським посольствам і будь-яким нашим іноземним партнерам адвокатувати виключення видавців із міжнародних майданчиків. Ми працюємо над санкціями з 2022 року. Санкції ініціює Держкомтелерадіо. Зараз це — орган, який підпорядковується Кабінету Міністрів України. Але, звісно, ми продовжуємо ці історії напрацьовувати з ними.

Водночас є санкції, передбачені законом Про видавничу справу, які стосуються обмеження на ввезення російських книжок із територій Білорусі та Росії. Кілька років тому в центрі Києва можна було побачити фасадне приміщення книгарні, повністю закладене російськими перекладами, які приїхали до нас із Росії чи й були надруковані в Україні російськими видавцями. Сьогодні це неможливо. Держкомтелерадіо напрацьовує новий механізм, який буде прийнятий актом Уряду. Він дозволятиме працювати із вилученням такої продукції, якщо вона все-таки потрапила на наш ринок і нелегально розповсюджувана в Україні.

— Наскільки пріоритетною зараз для Мінкульту є ваша галузь у плані фінансування? Чи часто ви залучаєте донорські кошти?

— З фінансуванням української культури зараз краще, ніж раніше, але коштів усе ще, на мою думку, недостатньо. Саме тому ми з командою серйозно ставимось до залучення позабюджетного, донорського фінансування, українських бізнесів.

Один із флагманських проєктів міністерки Тетяни Бережної — закон про меценатство. Вона хоче відроджувати традицію Галшки Гулевичівни, Андрея Шептицького, Христі Алчевської та інших українських меценатів, заохочувати український бізнес вкладати в українську культуру.

— Свого роду культурне перевідкриття останнім часом переживають епохи Розстріляного відродження, шістдесятництва. Регулярно проходять виставки, на яких піднімають ці теми та розповідають історії українських митців, знищених російським режимом у різні часи. Чому це перевідкриття відбувається саме зараз?

— У своєму есеї про дебют Андрія Кокотюхи (1996) літературознавиця й засновниця видавництва Основи Соломія Павличко пише про те, наскільки важливо, щоб у національній культурі була популярна культура, а не лише «висока полиця». Це 1990-ті, щойно пролунала Незалежність і чимало людей намагаються стерти з себе мішуру соцреалізму — вони прагнули оновити мову, робити високу українську культуру, яка нарешті перестала бути нелегальною. Поява ж Андрія Кокотюхи — важлива, бо він показав, що може існувати добрий динамічний український детектив, його не обовʼязково імпортувати. Павличко пише, що українська популярна культура важлива, бо якщо такої не буде, вона прийде з інших країн. Все сталося, як вона сказала, до нас дійсно прийшла популярна культура конкретної іншої країни.

Сьогодні ми у безпрецедентний ситуації: російські артисти в Україні не концертують, російська книжка з України великою мірою зникла, українська мова підтримувана так, як не була підтримуваною раніше. Це просто чудовий момент, щоб працювати зі своїми сюжетами. А вони ось тут, на поверхні. Кожен бренд хоче зробити проєкт про Аллу Горську чи про Лесю Українку. Український дім щомісяця відкриває для нас виставки — одна цікавіша за іншу. Зараз хороший час для таких відкриттів.

Теми, які стають популярними, були пропрацьовані в українській культурі. Просто до них не було належного інтересу. Наприклад, покоління шістдесятників — це люди, які мали запит на свободу у тюремних умовах. Шістдесятники називали простір СРСР великою зоною, тобто тюрмою. Вони звертаються до спадщини Розстріляного відродження, відкривають для себе злочини сталінського режиму. Але це є набутком вузького кола інтелектуалів. Пізніше іде каток репресій. Потім у 1980-ті в Перебудову з’являється нове покоління. Якщо ми почитаємо книжки Юрія Андруховича того часу, Ігоря Римарука, Оксани Забужко, то побачимо, як багато тем з історії української літератури і культури інтегровані у всі ці тексти. Просто нам не було до цього діла.

Прикметною є антологія Вісімдесятники, яка вийшла незадовго до розпаду Радянського Союзу в Едмонтоні, Канада, під редагуванням Ігоря Римарука — найзнаменитішого редактора свого покоління. Там є передмова Миколи Рябчука, де він пише про критичну загроженість української мови й натякає, що, можливо, антологія відображає останні покоління, які пишуть українською мовою. А також цитує Наталку Білоцерківець і її текст Ми помрем не в Парижі. Ми помрем не в Парижі, бо нас ніхто там не чекає, у нас тут — Залізна завіса.

З одного боку, ми маємо тренд на інтерес до свого, який має конкретні передумови, а з іншого, на щастя, маємо людей, які десятиліттями займалися темою колоніалізму, або досліджували Розстріляне відродження. Просто сьогодні запит на їхню експертизу нарешті зростає.

Так само, як у Великій Британії звучить ім'я Джейн Остін, чи сестер Бронте, чи ми їдемо в Ірландію, щоб побачити місця Улісса і Джойса, як у Чехії шукаємо місця Гашека, а в Парижі — Гемінґвея чи Аполлінера, так само ми повільно вчимося ходити місцями Лесі Українки чи Валер’яна Підмогильного у Києві, відкривати для себе цю матерію української культури. Це спадок, який нам зараз треба привласнити по-справжньому.

— У 2018 році на сайті Варіанти вийшов матеріал про вас, де була така цитата: «Мрію створити організацію, яка захищатиме права українських письменників і перекладачів». Як ця мрія, це бажання лягає у вашу стратегію роботи в Міністерстві культури?

— Я тоді навчалася на юридичному факультеті, й у мене була загальна професійна ідея: я хотіла працювати з культурою, але я не хотіла бути авторкою. Я хотіла бути сервісною для своєї культури. Коли я працювала в Українському інституті книги, частково втілила цю свою амбіцію. Ми тоді із юридичною компанією Baker McKenzie розробили методичні матеріали з авторського права для перекладачів та письменників. Попри те, що після цього з’явився новий закон про авторське право, багато фундаментальних речей залишилися незмінними.

Визначною є ініціатива самих авторів для захисту своїх прав. Головний документ, яким регулюється авторське право у світі — Бернська конвенція з авторського права. Її натхненник — Віктор Гюго, один із найвідоміших французьких письменників. Чимало до цього доклався драматург П'єр Бомарше, тому що права драматургів майже не були захищені у Франції. Якщо ми подивимося на польський досвід, письменники там теж стоять в авангарді захисту прав. У есеї Податкові парадокси Тедеуша Бой-Желенського йдеться те, що податок на авторську винагороду має бути переглянутий. Коли столяр робить стіл, він закладає усі витрати на нього у ціну. А як, питає він, Поль Верлен має порахувати свої нещасливі кохання?

У більшості бібліотек Європи бюджети дозволяють запрошувати авторів до себе на події і платити їм гонорари. У Німеччині, наприклад, є мінімальні рекомендовані гонорари для авторів за виступ соло і виступ у панелі. Варто також згадати Директиву ЄС про право публічного прокату — фактично, це бібліотечні роялті. Якщо з’являється прозора, зрозуміла електронна система, ми знатимемо: якщо у бібліотеках беруть книжки живого автора або автора, на якого діє авторське право, мають бути певні відрахування з державного бюджету. Часто ці відрахування беруться із стягнень, які отримуються в держбюджет з азартних ігор — це цікава річ, яка працює в майже 30 країнах.

Однією з найефективніших авторських організацій в Україні є український PEN, який постійно збирає кошти на військо. Зараз усі зусилля українських письменників спрямовані не на себе і не на захист своїх прав, на адвокацію України і української культури в світі. Ми маємо вчитися бути вдячними письменникам за їхню роботу. Насправді українські письменники сьогодні — одні з головних адвокатів України, які нагадують важливу річ: так, війна в Україні триває, але історії українців більші за війну.

— Ви вже згадували про підтримку української мови. Розкажіть, які програми реалізує в цьому напрямі Мінкульт?

— Мінкульт втілює державну цільову програму забезпечення всебічного розвитку й функціонування української мови як державної. Це урядовий документ, ціль якого — зміцнення позицій української мови в усіх сферах життя. Важливою є цьогорічна Постанова Верховної Ради України, яка окремо спрямована на актуальні питання державної мови. Я думаю метафорою посилення позиції української мови, де велику роль відіграє закон за 2019 рік про функціонування української мови як державної. Після прийняття ми спостерігали, як повільно різні його положення набували чинності. У цьому законі закладена важлива ідея, яка полягає у розширенні простору державної української мови.

Суспільна матерія складніша, ніж прості заборони. Українці це знають як ніхто, тому що українська мова неодноразово була під забороною. Але саме тому, що ці заборони не працювали, у мові змогла розвинутися європейська культура. Міркувати про українську мову треба як про фактор об'єднання. Уже на цьому спільному майданчику виникає питання мов національних спільнот і корінних народів.

З юридичної точки зору це — дві паралельні дороги. Є закон про функціонування української мови як державної і є законодавство, яке регулює мови корінних народів і національних спільнот.

Сьогодні велике завдання — не перетворювати розмови про українську мову на токсичні. Наш обов’язок —- не пускати мову ненависті в тему мови. Ми у значно кращих обставинах, ніж наші попередники, і маємо працювати з позиції сильного — шукати спосіб розширення простору української мови. Саме це буде створювати умови, в яких за мову агресора треба постійно платити, вона буде ускладнювати, а не полегшувати життя.

Важливо, чи мова — престижна. Тобто якщо ти добре знаєш українську, зможеш вступити на найпрестижнішу спеціальність найпрестижнішого університету в Україні, бо навчання там буде українською. Батьки, обираючи для дитини російську, прирікатимуть її на складніше життя. Тут ідеться не про те, як притіснити російську, а про те, як зміцнити українську. Це може звучати близько, але це кардинально різні речі.

У нещодавньому дослідженні Вплив війни на молодь в Україні соціологічна група Рейтинг запитувала респондентів віком 14−35 про настрої щодо переходу на українську і щодо заборони російської. Виявилося, що серед молодих людей все більше обирають українську як мову свого приватного спілкування, а російська відходить на другий план. Але коли підлітків у групі 14−19 років запитували про повну заборону російської, підтримка такої позиції за рік впала з 52% до 28%.

— Чи вдається нам, українцям, долати відчуття меншовартості в тому, що стосується наших культурних, літературних здобутків? Які ключові фактори впливають на це?

— Великі зміни потребують часу. Попри те, що вже минуло чотири роки з моменту повномасштабного вторгнення, значно більше минуло від початку війни. А ще ж були революції, здобуття незалежності. Ідентичність — це процес, вона не може бути статичною, вона завжди у динаміці.

Те, як ми почуваємося і чи почуваємось ми повноцінними, сильно залежить від того, як ми себе мислимо. Конституційний суд у своєму рішенні 2021 року про українську мову повторює, що саме державна мова є тим чинником, який дозволяє відчувати себе повноцінним учасником суспільства. Мова — це те, що зшиває політичну націю.

Якщо ж говорити про культуру, звісно, відбувся черговий сплеск уваги нас самих до себе, і світу до нас. Важливий ризик, з яким нам вартує працювати: бачити себе в контексті, зокрема у міжкультурних контекстах нашого регіону, Європи, а не сателітом нашого ворога.

Тільки коли ти маєш відчуття себе у світі, насправді можеш провадити цікаву розмову із людиною не з твоєї країни, опинившись із нею за одним столом. Розказати про себе — мало, важливо також запитати цю людину про контекст її краю, знати про її історичні травми, знати відомих письменників чи художників її країни. Це робота, яку нам належить робити якісно — цікавитися іншими. Бо тільки коли ми цікавитимемось іншими, інші будуть цікавитися нами.