Маленькі Путіни «гарних руських». Фейгін про те, чому російська опозиція не зупиняє ні Кремль, ні війну, і до чого тут народ та Бродський

— Та опозиція, яка існувала в Росії, у тому ж вигляді й перекочувала за кордон. Сказати, що з’явилися якісь принципово нові рухи, обличчя або платформи, не можна. Здебільшого йдеться про ліберальне, ліволіберальне і частково правоцентристське середовище. Усі інші сили — праві й ультраліві — або стали на позицію підтримки війни, не обов’язково Путіна, але саме війни, або були зруйновані та злилися з владою.

Таким чином, за кордоном ми бачимо те саме мейнстримне ліберальне середовище, яке формувалося в Росії з міської інтелігенції та молоді. Збереглися ті самі умовні [опозиційні] групи: прихильники [Михайла] Ходорковського, прихильники [Олексія] Навального й автономні діячі на кшталт Гаррі Каспарова. Вони діють у тому ж праволіберальному і ліволіберальному спектрі.

Усередині Росії, природно, ніякої політичної опозиції не сформувалося — у тоталітарній системі легальний або навіть напівлегальний ненасильницький опір неможливий. Чого також не відбулося, так це виникнення організованої силової, військової опозиції. Її зачатки є, вони сформовані війною. Існує якесь підпілля, нехай і одиничне, яке здійснює диверсії та акції прямої дії. І це велика помилка — вважати, що ці люди діють просто за гроші українських спецслужб. Існує ідейне середовище, яке виступає проти Путіна і війни, але діє в російських інтересах. Однак це не організоване ядро з ієрархією, ресурсами і зв’язками у владі. Це скоріше одинаки, індивідуалісти, що загалом відповідає російській історичній традиції.

— Нещодавно Юлія Навальна, вдова Навального, що живе за межами РФ, заявила, що її рух і є «єдина опозиція». Чи не є віра у власну монополію головною проблемою?

— Ця віра у свою монопольність — характерна риса російської ліберальної опозиції. Вона багато в чому сформована інтелігенцією, яка за своєю природою егоцентрична й індивідуалістична. Інтелігенти дуже погано співпрацюють, кожен вважає, що знає все краще за інших. Це не нове явище, яке з’явилося з Юлією Навальною. Повірте, у Росії було те ж саме.

Проблема таких партій саме в тому, що вони складаються з людей, нездатних налагодити комунікацію, чимось пожертвувати, поступитися або поділитися. Я сам був частиною цих процесів у 90-ті роки, коли був депутатом. Усі роки головною була розмова про те, чи з'єднаються [опозиційні Кремлю] «Вибір Росії» [Єгора] Гайдара і «Яблоко» [Григорія] Явлінського. Як ми знаємо, цього так і не сталося, і доля обох сил очевидна. Тож це іманентна властивість російського політичного середовища — нездатність об'єднати зусилля на основі компромісів. І те, що говорить Юлія Навальна або що можна почути від Михайла Ходорковського, не є чимось винятковим.

— Багато хто в Україні зазначає, що більш ніж за три роки війни російська опозиція так і не переглянула свої, по суті, імперські погляди. Чому?

— Тут потрібно дивитися глибше. Справа не стільки в імперських поглядах, скільки в споконвічній порочності однієї старої російської ідеї — народопоклонства. Інтелігенція страждала цим на всьому своєму історичному шляху. Суть ідеї в такому: «Народ бідний, нещасний, він ні в чому не винен і не несе відповідальності. Це все погана влада його змусила і примусила». Герой-одинак або опозиціонер має вирішити проблеми народу, а сам народ від відповідальності вільний.

Щоб відмовитися від того, що в Україні вважають імперським наративом, російському політичному середовищу потрібно відмовитися саме від цієї ідеї. Потрібно визнати відповідальність — навіть не провину, а саме відповідальність — народу за владу, за своє існування і за війну зокрема.

Російські політики за кордоном продовжують дотримуватися старої парадигми. Вони бояться, що якщо скажуть правду — «ви несете відповідальність за те, щоб позбавити Росію від війни і від Путіна», — то народ від них відвернеться і в майбутньому вони не зможуть розраховувати на його підтримку. Вони залежать від народу і не можуть себе від нього відокремити. Так, вони проти Путіна і проти війни, у цьому немає сумнівів. Але це протиріччя складно зрозуміти в Україні, де його характеризують як імперство, як нездатність усвідомити окремішність української нації. Я думаю, проблема не у ставленні до України, а у ставленні до власного російського народу.

— Наскільки сильно на цей менталітет впливає російська література?

— Звичайно, впливає. У XIX столітті російська література фактично замінила релігію для інтелігенції. Вона дала гуманізм, виправдання свободи. Свідомість сформувалася не релігійна, а літературна. При цьому всі сюжети російської літератури, від Толстого до Достоєвського, за своєю суттю біблійні. Тому й [давній антиукраїнський] вірш [Йосипа] Бродського про Україну може сприйматися майже як релігійний псалом і справляти величезний вплив. Ця літературоцентричність — невіддільна частина прошивки свідомості.

— Чи можна сказати, що виміняні США колишні політичні в’язні, як-от Володимир Кара-Мурза або Ілля Яшин, перебувають у тій самій парадигмі?

— Значною мірою, так. Але важливо зрозуміти: ці люди проти війни і не хочуть захоплення українських територій. Їхнє «імперство» в інтерпретації освіченої частини України зведене до того, що вони нібито теж хочуть підкорити і вважають себе вищими. Це не так. Вони не страждають ідеєю прирощення Росії територіями. Вони просто йдуть за своїм народом, а не ведуть його. А цей народ, як не парадоксально, шукає величі через жертву і піднесення над іншими.

Це абсурдно. Ти живеш на одній дев’ятій частині суші. Навіщо тобі інші землі, якщо ти за тисячі поколінь не зможеш освоїти те, що вже маєш? Але ні, потрібно рухатися на південь і захід, щоб усвідомити себе росіянином. Опозиція так не мислить, але вона йде за народом, виправдовуючи його: «він бідний, заблукав, заражений пропагандою, не треба його бити по щоках і говорити неприємні речі».

— Фактично, така позиція — це непряме пособництво режиму?

— У відомому сенсі, так. Не в тому сенсі, що вони кажуть: «Убивайте українців, ми це виправдовуємо». Але якщо не позбутися цієї згубної ідеї непорочності народу, нічого не зміниться. Чому Росія весь час ходить по колу, причому по колу, що веде вниз? Десять років перепочинку — і все повертається до узурпації влади, відмови від прав і нової війни.

— У чому ж тоді вихід?

— Єдиний вихід — відмова від ідеї «непорочності» народу і визнання своєї та його відповідальності. Має сформуватися політичний клас, який скаже: «Нам не потрібні ці простори. Нам потрібна відповідальність». Відповідальність первинніша за права, інтереси і будь-які ідеї. Цього в російській нації так і не було сформовано.

Парадокс у тому, що частини, які відколюються від цього колоса, тут же втрачають цю догму. Радянські українці за своєю свідомістю могли не сильно відрізнятися від росіян. Але варто було їм відокремитися від цього імперського стрижня, як за 30 років — мить у масштабах історії — вони сформувалися як самодостатнє середовище з позицією «нам чужого не треба». А в Росії цього не сталося.

— Я періодично бачу відео, де російські солдати знущаються над своїми ж. Причому в дуже жорстокій формі. Чому це відбувається, і які наслідки чекають на російське суспільство, коли ці люди повернуться додому?

— Так, але це все-таки не національна риса. Це, безумовно, радянська, гулагівська, казенна спадщина. Якщо ми візьмемо табори і в’язниці ще романівської Росії, такого там усе-таки не було. У цьому парадокс. Хоча окремі історичні натяки на те, що в закритих чоловічих колективах таке насильство бувало, є.

А як може бути інакше, якщо воюють кримінальники? Зрозумійте, якщо в мільйонну армію додати 50 тис. ув’язнених, увесь мільйон почне жити за тюремними поняттями: з «опущеними», з насильством, із сексуалізованою агресією. Ця крапля дьогтю псує всю бочку меду. Так, у російській армії є і звичайні мобілізовані, але вони дуже швидко приймають ці правила, стаючи одночасно і жертвами, і джерелом цієї агресії.

Радянська армія також нагадувала в’язницю. Нинішня російська армія — така сама. Мова не тільки про сексуалізоване насильство. А що, там простого насильства немає? Ця ієрархія, «діди» і «салаги» — це ж абсолютно тюремна етика. У російській армії з цим не борються, а навпаки, заохочують, мовляв, «так і треба, хто не хоче в м’ясний штурм, робіть із ним, що хочете».

— Що ці люди робитимуть після повернення: підуть у силові структури чи влаштують кримінальне свавілля?

— По-перше, це вже відбувається. Є об'єктивні речі, на кшталт посттравматичного синдрому. Людина повертається з фронту, де вона горіла, а тут люди спокійно гуляють і п’ють каву. Звичайно, у неї вже сформовані певні інстинкти, і вона не може моментально переформатувати насильство, яке на війні було нормою. У Росії цей синдром не лікують, психологічна допомога — це переважно корумпований рядок бюджету.

По-друге, насильство в суспільстві ще й вітається. Цих людей звеличують за нього. Кримінальник, який сидів за вбивство, отримує автомат, і за те, за що його раніше посадили, тепер нагороджують. Людина, яка і без того мала схильність до насильства, раптом отримує за це заохочення. З чого б їй змінюватися після повернення? Звісно, вони будуть творити насильство. Це відбувається повсюдно. Мені з Росії повідомляють про це щодня: «я тут кров проливав, дай мені горілку безкоштовно» — це ще найбезневинніше. Відбуваються і великі злочини: люди йдуть у рекет, кримінал із викраденнями, зупиняють фури на дорогах. У них у голові немає пункту, що потрібно зупинитися. І це формується не тільки в колишніх зеків, а й у людей, які воювали рік-два. Вони так швидко в норму не повернуться.

— На закінчення: чи означає це, що навіть після смерті Путіна, якщо суспільство не пройде через очищення, Росія неминуче повернеться до війни?

— Поза всякими сумнівами. Перше: якщо Путін помре, мій прогноз — війна припиниться. Вона потрібна йому як джерело збереження влади. Ні олігархії, ні бюрократії, ні більшій частині армії вона не потрібна. Народ? Народ нічого не визначає, він не суб'єкт.

Але ви маєте рацію, що якщо не буде пройдено всі етапи психологічної роботи для нації, то все це, звичайно, повториться. Не подолавши цей жах, вони знову відчують ресентимент, образу: «Путін помер, і нас знову образили». Вони побачать слабкість нової влади і скажуть: «А ось Путін був сильний, а цей — слабак. А нам потрібна велич, нам потрібен вождь».

І тут знову з’являться політичні сили, які будуть цьому сильно сприяти, як це було наприкінці 80-х — на початку 90-х. Ці імперські, мілітаристські та реваншистські сили одразу ж почали формуватися і швидко здобули вплив. Цей ресентимент і привів до повернення імперських ідей і, врешті-решт, до Путіна.

Тому так, це все може повернутися, якщо не відбудеться єдиний важливий компонент — розпад або напіврозпад Росії. Ті частини, що відваляться, з цим розпрощаються, так само як Україна чи країни Балтії. А те, що залишиться, стиснеться, як шагренева шкіра. Замахуватися на весь світ буде вже важкувато. Якщо зараз з Україною не можуть впоратися, то що вже говорити про більше. Тож якщо розпад відбудеться, то в цих нових частинах є шанс стати вільними. На решті території ніхто нічого не гарантує.