Пастка історичних паралелей. Чому Захід не зміг повторити «переможний рецепт» 1945 року

Героїзм українців настільки ж очевидний і настільки ж важливий для розуміння того, чому Росія не змогла домогтися своїх цілей в Україні. Підтримка з боку західних союзників також має значення. Однак її непослідовний, часто обережний, а часом і відверто млявий характер багато в чому пояснює, чому Київ все частіше опиняється в оборонній позиції.

Було б легко покласти основну відповідальність за нещодавні невдачі України на президента США Дональда Трампа і його підхід до завершення війни. Під час Другої світової війни Німеччина робила кілька спроб укласти угоду із західними союзниками, щоб зосередити всі свої воєнні зусилля проти Радянського Союзу. Ці спроби незмінно відкидалися, і антинацистська коаліція зберігала єдність аж до капітуляції Німеччини.

Сьогодні ж, навпаки, здається куди більш імовірним, що угоду між Трампом і Путіним буде укладено. Замість того, щоб послабити Росію, така домовленість лише додасть їй упевненості, до того ж, за неї доведеться заплатити дорогу ціну у вигляді територіальних поступок з боку України та збереження загрози подальших російських авантюр у Європі.

Однак важливо пам’ятати й про інше: Дональд Трамп повернувся до Білого дому лише рік тому, тоді як повномасштабне вторгнення Росії в Україну триває вже майже чотири роки. І протягом перших трьох років західна коаліція, яка підтримувала Україну, твердо відмовлялася від будь-яких поступок Росії — так само, як союзники у Другій світовій війні відкидали будь-які угоди з Німеччиною.

Чого ця коаліція, однак, не зробила, — так це не запропонувала Україні безумовну і необмежену підтримку, яка дозволила б їй здобути перемогу над агресором. Нескінченні суперечки про те, які системи озброєнь слід постачати, в яких обсягах, з якою швидкістю і на яких умовах, справедливо викликали роздратування в українців і підривали їхні військові зусилля. За Трампа ця ситуація, можливо, погіршилася, але почалася вона задовго до нього.

У західних союзників не виникало сумнівів щодо підтримки Сталіна

При цьому не можна покладати всю відповідальність за нинішнє важке становище України виключно на недостатність наданої їй підтримки. Не варто забувати, що саме Росія вчинила злочин агресії проти свого сусіда і щодня порушує ключові норми міжнародного гуманітарного права під час безперервної кампанії проти критичної інфраструктури України.

Водночас низка великих корупційних скандалів у самій Україні — зокрема той, через який найважливіші енергетичні об'єкти виявилися недостатньо захищеними від російських авіаударів, — також завдала серйозної шкоди загальним військовим зусиллям Києва. Ці скандали підірвали стійкість країни, послабили громадський і військовий дух і спростили завдання критикам Києва на Заході, які почали шукати відповіді на запитання, чи вартий захист України грошей платників податків.

І тут паралель із Другою світовою війною знову виявляється показовою. Сьогодні на Заході багато журяться з приводу корупції в Україні, — проблема настільки ж стара, як і сама українська незалежність, — а також переймаються про демократичну легітимність її президента, уряду і парламенту. Володимир Зеленський — демократично обраний лідер країни, що захищається від екзистенціальної загрози, який, як і раніше, користується широкою підтримкою, — змушений постійно пояснювати, чому він не може порушити Конституцію своєї країни і передати її території агресивному сусідові.

Тим часом у 1940-ві роки у західних союзників не виникало особливих сумнівів щодо допомоги Сталіну. Вони підтримували його, незважаючи на те, що він був кривавим диктатором, який використовував голод як інструмент геноциду проти українських селян, розстріляв майже весь офіцерський корпус польської армії, а також збирався провести жорстокі масові депортації десятків мільйонів людей.

Вибір, який зробили західні союзники в 1940-ві роки, підтримавши Сталіна, міг здатися сумнівним з моральної точки зору. Але ними рухало ясне розуміння пріоритетів і повна зосередженість на гранично ясній меті — перемозі.

Саме цього сьогодні й бракує, особливо в адміністрації Трампа. Він, схоже, не тільки не може визначитися, кого вважати відповідальним за війну і відсутність мирної угоди — Путіна чи Зеленського, — а й не демонструє того розуміння нагальності, яке необхідне, щоб спрямувати всі свої сили на цю війну.

Гірше того, деякі з напрямків, на які відволікається Трамп, безпосередньо підривають зусилля з досягнення миру. Погрози захопити Гренландію — автономну територію Данії, одного з найнадійніших союзників США і НАТО, — навряд чи посилають Путіну сигнал про західну єдність, який міг би підштовхнути його до переговорів.

Інші відволікальні фактори — такі як військова операція проти Венесуели та погрози поновлення ударів по Ірану — лише посилюють відчуття невизначеності та нестабільності в і без того вибухонебезпечному світі. Вони розпорошують американські ресурси і підкреслюють лицемірство та подвійні стандарти, на яких будується зовнішня політика Трампа під гаслом «Америка понад усе».

Путін — не Гітлер і не Сталін. Але і Трамп не можна порівняти з американськими лідерами воєнного часу — Рузвельтом або Труменом. Та й у Європі немає поки що жодної фігури масштабу Черчилля. Тому війна в Україні, найімовірніше, буде відзначена ще не однією спірною «віхою», перш ніж випаде шанс довести очевидне: агресія не винагороджується.

Переклад NV

NV володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок The Conversation. Републікація повної версії тексту заборонена.

Оригінал опубліковано на The Conversation