Україна — єдина у світі країна, яка розслідує воєнні злочини під час активних бойових дій, — результати нового дослідження

184 334 кримінальних правопорушень за ст. 438 КК України — Воєнні злочини — здійснювали досудове розслідування станом на 30 вересня 2025 року. За результатами розслідувань до суду скеровано 446 обвинувальних актів стосовно 742 осіб. Підозру у вчиненні воєнних злочинів за цими провадженнями оголошено 255 особам. Про це йдеться у дослідженні Воєнні злочини Російської Федерації проти України: шляхи до справедливого покарання винних (розслідування за ст. 438 КК України). Його 3 лютого 2026 року в Києві презентували Центр громадянських свобод спільно з Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Дослідження присвячене ключовим викликам у розслідуванні воєнних злочинів РФ в Україні, зокрема у контексті безпрецедентного масштабу злочинів і нових міжнародно-правових зобовʼязань України після приєднання до Римського статуту.

Для дослідження було опитано 181 респондентів, серед яких: 117 слідчі Національної поліції України, 64 прокурори, а також 44 адвокати, які працюють з темою воєнних злочинів. Як зазначила під час презентації юристка, аналітикиня Української Гельсінської спілки з прав людини Владлена Падун, опитування було анонімним, що дозволило респондентам давати більш розлогі відповіді.

«Раніше у таких дослідженнях автори зосереджувалися переважно на аналізі судових рішень, а досудові розслідування залишалися в тіні. Тут нам хотілося звернути увагу саме на тих колег, які працюють в полях, і на складнощі, з якими вони стикаються», — підкреслила Владлена Падун.

Питання, які ставили респондентам, стосувалися зокрема таких аспектів як умови їхньої роботи, рівень технічного забезпечення, доступ до місць злочинів та до фігурантів розслідувань, розподілення робочого навантаження тощо. Серед найпоширеніших проблем, які згадуються тут — відсутність службового автотранспорту, в тому числі, броньованого, брак індивідуальних робочих місць, технічного забезпечення та засобів індивідуального захисту. Також у опитуваних поцікавилися, чи використовують вони у своїй роботі матеріали, зібрані коаліціями громадських організацій, які займаються документуванням воєнних злочинів — як виявилося, цією інформацією користуються близько 10% опитаних слідчих і прокурорів.

Виокремлене було і питання підслідності воєнних злочинів. Відповідно до ст. 216 КПК України досудове розслідування у кримінальних провадженнях здійснюють слідчі органів Нацполу, органів безпеки, ДБР, детективи органів Бюро економічної безпеки України та Національного антикорупційного бюро України. Офіс Генерального прокурора, у свою чергу, здійснює процесуальне керівництво розслідувань воєнних злочинів. Водночас положення ч. 10 ст. 216 КПК України наділяє прокурора, який здійснює нагляд за досудовим розслідуванням, змінювати підслідність.

«Посадові особи профільних структурних підрозділів ОГП та Нацполу, уповноважених на ведення та процесуальне керівництво досудовим розслідуванням воєнних злочинів РФ в Україні, повідомили, що підслідність у справах про воєнні злочини визначається прокурорами ситуативно, без чіткого міжвідомчого розподілу, закріпленого юридично», — йдеться у презентованому дослідженні.

Серед викликів, які згадуються у результатах опитування, зокрема складнощі з доступом до доказової бази, місця скоєння злочину, а також до потерпілих, свідків та підозрюваних у випадку, якщо вони знаходяться на окупованих територіях, за кордоном, на території Російської Федерації тощо, розповідає Аксана Філіпішина, юристка, керівниця аналітичного відділу Української Гельсінської спілки з прав людини.

20% опитаних також згадали про таку проблему як відсутність фахових експертів, які мають належний професійний досвід у роботі з воєнними злочинами, 60% оцінили комунікацію між учасниками досудового розслідування як неефективну або недостатню.

67% респондентів-прокурорів здійснюють процесуальне керівництво понад 100 справ, у слідчих це — 27,4%. На практиці ж ці показники — значно вищі, наголосив Денис Лисенко, заступник керівника Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту Офісу Генерального прокурора України. Він — один з тих, хто також пройшов згадане опитування.

«Серед питань, які ми вважаємо найбільш важливими, безперечно, питання значного навантаження на слідчих, і, в нашому випадку, на прокурорів, пов’язане з недостатністю ресурсів для забезпечення належного, максимально ефективного розслідування кримінальних проваджень, — зазначив під час презентації Денис Лисенко. — Як уже звучало сьогодні, багато прокурорів мають навантаження більш ніж 100 кримінальних правопорушень, але це лише тому, що у формі з запитаннями не було варіанту „понад 1000“».

Навантаження менше 100 злочинів на одного прокурора мають лише прокурори у Центральному апараті, а також у спеціалізованому підрозділі Одеської обласної прокуратури та АРК. Решта спеціалізованих підрозділів мають навантаження більше 1000 кримінальних правопорушень на одного прокурора, додає Денис Лисенко. Рекорд у Донецької обласної прокуратури, де на одного прокурора приходиться понад 4000 проваджень та понад 6000 правопорушень, пов’язаних з вчиненням воєнних злочинів. Таке навантаження критично впливає на ефективність і продуктивність роботи прокурорів.

Що стосується кадрового потенціалу загалом, опитування продемонструвало, що 40% адвокатів, близько 60% прокурорів та 23% слідчих відзначили, що мають понад три роки досвіду розслідування воєнних злочинів відповідно до ст. 438 КК України.

«Те, що адвокати, які працюють з воєнними злочинами, мають 1−3 роки досвіду в такій темі, не означає, що вони не досвідчені. Це — фахівці з багаторічним досвідом роботи, які починають працювати з новою категорією», — пояснює адвокат Олександр Баранов, директор Координаційного центру з надання правничої допомоги.

Зі свого боку він також коментує виклики, з якими стикаються адвокати у роботі з воєнними злочинами в Україні сьогодні. Перший виклик, який він згадує — деонтологічний, і пов’язаний він із захистом обвинувачених у таких справах. За словами Олександра Баранова, адвокатів, які готові представляти інтереси обвинувачених, значно менше, ніж тих, хто готовий захищати потерпілих. Ті ж адвокати, які все-таки беруться представляти сторону обвинувачення, найчастіше бояться комунікувати публічно і спілкуватися з медіа.

Ще одну проблему виокремлює Начальниця управління організації розслідувань злочинів, учинених в умовах збройного конфлікту Головного слідчого управління Національної поліції України Христина Подиряко. Нацполіція найчастіше працює зі злочинами, які безпосередньо пов’язані з людьми, як-от згвалтування або вбивства. Тож велику роль тут відіграє емоційна складова через роботу з чутливими, важкими темами — наприклад, коли доводиться сповіщати близьких про загибель людини. Спікерка наголошує, що у своїй роботі Нацполіція сьогодні дотримується людиноцентричного підходу в роботі з постраждалими від воєнних злочинів.

«Ми — єдина у світі країна, яка розслідує воєнні злочини під час відкритої збройної агресії. І з кожним днем цих злочинів усе більше», — підкреслює Христина Подиряко.

«Світова практика демонструє, що зазвичай воєнні злочини розслідуються за межами країни, у якій вони були скоєні. Україна ж публічно заявила про своє бажання розслідувати всі воєнні злочини у межах своєї юрисдикції. Проте цей намір має бути ефективно реалізований», — у свою чергу додає виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко.

Та все ж є деякі міжнародні інституції, які допомагають у цих розслідуваннях або здійснюють їх самостійно, як-от Міжнародний кримінальний суд — зараз, за словами експерта, МКС зазнає великого тиску і впливу. Олександр Павліченко також пригадує окремі випадки, які стосуються країн Євросоюзу.

Нагадаємо, у березні 2025 року Фінляндія оголосила вирок російському неонацисту Яну Петровському, який брав участь у бойових діях на території України у 2014−2015 роках — його засудили довічно. А у грудні 2025 року в Польщі затримали Олександра Бутягіна, працівника російського музею Ермітаж. Україна розшукує його через проведення незаконних розкопок у окупованому Криму.