«Пацанів, з якими ми починали, їх немає». Український захисник, який долучився до війська у 16 років, розповів про свій шлях на фронті

Свою історію захисник розповів Суспільному Дніпро.

Після анексії Криму у 2014 році Мирослав вирішив долучитися до українського війська. Хлопцю на той час було 16 років, тому, за його словами, спочатку довелося збрехати про свій вік, а коли керівництво виявило правду, виганяти захисника було вже пізно.

«Для мого отчення було нормально, що підліток у 16 років пішов воювати. Навпаки, в моєму оточенні вважалося презирливим якщо ти не воюєш. Це була одна з причин, яка впливала на мотивацію. Ти маєш брати участь у війні», — поділився захисник.

Мама Мирослава прийняла вибір сина та підтримала його у бажанні захищати Україну. Проте інша частина родини не розуміла, чому хлопець воює саме за Україну. За словами Мирослава, для них було логічніше, щоб він воював на іншому боці. Захисник розповів, що деякі його родичі воювали проти нього та проти України.

Свій шлях у війні Мирослав почав з добровольчого батальйону Правий Сектор. Після повноліття хлопець підписав контракт з 54 ОМБр. Зараз захищає Україну у складі 413-го окремого батальйону безпілотних систем Рейд. Мирослав воював на Луганщині та Донеччині.

«Дуже багато пацанів, з якими ми починали, їх немає. І прийшло усвідомлення того, що мені зараз 26 років, я пережив в плані років більшість своїх друзів. Це сумно», — поділився Мирослав.

За словами захисника, для нього, як і для більшості інших військових, повномасштабне вторгнення почалося на 10−14 днів раніше, ніж для решти українців. За чотири години до перших вибухів та до початку повномасштабного вторгнення командир батальйону наказав Мирославу та його побратимам вимкнути телефони. Захисник зазначив, що тільки з часом зрозумів, що це потрібно було для того, щоб серед військових не почалася паніка після новин про атаки на цивільне населення.

Пригадуючи один з боїв, Мирослав розповів про свого побратима на ім'я Віктор з позивним Чорний, який отримав уламкові поранення обидвох рук, проте допоміг Мирославу закінчити танковий бій, аби втримати позиції, що їм і вдалося. Незважаючи на поранення, Чорний не покинув побратима та відмовився від евакуації. Віктор загинув на війні.

Мирослав також отримував поранення. Це сталося у 2022 році в Попасній під час виконання бойового завдання. Уламок від танкового снаряда потрапив йому в коліно. Якби шматок опинився на сантиметр вище, чоловіку пробило б артерію і він імовірно не вижив би. Проте з цим пораненням Мирослав зміг самостійно пройти вісім кілометрів єдиною дорогою життя.

Після лікування та реабілітації чоловік повернувся до побратимів на службу, де продовжив боронити Україну від російських окупантів.

«В моїй бригаді піхоту не міняли з 2021 року. Бригаду взагалі не міняли на ротації, от вона у 2021 році вийшла на ротацію і з 2021 року бригада стоїть на бойових. Починали в ООСі і досі в повномасштабці. І самих піхотинців на позиціях не міняли там три по три, я як бачив десь. Просто, хлопці, заходимо з сьогоднішнього дня і до катафалка, все. Оце найважче. Добою вигризати собі життя, добою за це життя битися, розуміючи, що завтра буде такий самий новий бій», — розповів Мирослав.

Серед мрій захисника, щоб його Павлоград лишився українським. «Я мрію, щоб через рік в моєму місці було так само, як зараз, не гірше. Щоб тут не було російських ганчірок. Щоб тут Леніна назад не будували. Я мрію, щоб моє місто лишилося українським. Я не хочу, щоб моя родина тікала на захід, я не хочу. Ніколи не думав, що моє місто буде так близько до фронту, насправді. Зараз Павлоград як Покровськ колись в АТО. І це погано», — поділився думками Мирослав.