Поки все йшло «за планом». Яка нова проблема виникла у Путіна

Російська державна пропаганда впродовж усієї війни була до дивності двоїстою. З одного боку, державні пропагандисти стверджують, що Росія залучена в екзистенційну боротьбу з Заходом. У цьому стані підвищеної бойової готовності військові витрати зросли більш ніж удвічі і перевищили 8% ВВП, а військова підготовка була введена у всіх школах.

Як же російське суспільство ставиться до війни?

Водночас більшості росіян навіюють, що життя може тривати у звичайному режимі. Москва відмовляється називати своє вторгнення війною, стверджуючи, що проводить «спеціальну військову операцію». Росіяни, які називають те, що відбувається, війною, ризикують потрапити до в’язниці за поширення неправдивої інформації.

Крім того, на відміну від України, у Росії не проводили загальну мобілізацію всіх молодих людей призовного віку. Часткова мобілізація для призову 300 тис. осіб у вересні 2022 року спричинила деякі суспільні хвилювання.

Натомість армія покладається на щедру зарплату в розмірі близько $2 000 на місяць і премії до $20 000, щоб залучити новобранців із бідних регіонів.

Вимірювання громадської думки

Як же російське суспільство ставиться до війни?

Рейтинг схвалення Путіна, вимірюваний проурядовим Левада-центром, зріс із 60 до більш ніж 80% після вторгнення в Україну в лютому 2022 року — так само, як і після анексії Криму 2014 року.

Однак, крім цього грубого ефекту «згуртування навколо прапора», російська громадськість не виявляє великого ентузіазму щодо війни. З моменту повномасштабного вторгнення в Україну опитування постійно показують, що близько чверті росіян підтримують війну, близько 15−20% виступають проти, а більшість, яка залишилася, ставиться до неї з деякою байдужістю.

Навіть якщо вони не згодні з рішенням про вторгнення в Україну, більшість росіян приймають наратив уряду — що в усьому винен Захід і що Росія не повинна програти війну.

Останнє липневе опитування Левада-центру показало, що частка росіян, які бажають почати переговори з Україною, зросла до 58%, тоді як 34% хочуть продовжувати війну без переговорів.

Коли в червні росіян запитали, які почуття вони відчувають у зв’язку з воєнними діями в Україні, 48% висловили гордість за Росію, лише 33% — тривогу і 10% — гнів. У тому червневому опитуванні 65% звинуватили в розв’язанні війни Захід, 11% — Україну і тільки 6% — Росію.

Однак дізнатися, що насправді думають прості росіяни, не так-то просто. Люди бояться давати «неправильні» відповіді соціологам, побоюючись репресій. І навіть до війни показник відгуку на опитування (частка респондентів, які відповіли на запитання — NV) був у Росії низьким — проблема, аналогічна і в розвинених демократичних країнах. Левада стверджує, що показник відгуку становить 25%, але реальний рівень може бути набагато нижчим.

Щоб краще виміряти градус російської громадської думки, незалежна Лабораторія громадської соціології відправила молодих дослідників на місяць у три віддалені російські регіони, щоб вони спостерігали за впливом війни на місцеве населення. У невеликому містечку Черемушкін Свердловської області дослідники виявили мало видимих ознак війни. Там був один священик, який вів патріотичну, провоєнну пропаганду, але в іншому байдужість була нормою.

Це узгоджується з висновками журналістів, які спілкуються з простими росіянами і стежать за анонімними чатами в соціальних мережах, — наприклад, латвійського репортера Крістапса Адрейосонса. Адрейосонс установив, що в російській громадськості переважає байдужість і потурання.

Більшість західних ЗМІ закрили свої представництва в Росії, оскільки західним журналістам просто небезпечно вести репортажі про війну. Але в липні 2024 року Франческа Ебель із The Washington Post здійснила поїздку в уральське місто Кіров під охороною депутата Держдуми Марії Бутіної. Незважаючи на обмеження, накладені на репортажі Ебель — офіційні особи завжди були присутні поруч, — Ебель зрозуміла, що війна користується лише скромною підтримкою місцевих жителів, переважно волонтерів, які допомагають солдатам і сім'ям.

Роль путіноміки

На ставлення російської громадськості до війни, безсумнівно, впливає і те, як люди оцінюють стан економіки. Російський уряд доклав чимало зусиль, щоб зберегти відчуття економічної стабільності та підтримати рівень життя.

Усупереч прогнозам про те, що західні санкції призведуть до краху російської економіки, 2023 року ВВП зріс на 3,6%, а реальні доходи населення збільшилися на 5,4%. Насправді реальна заробітна плата зросла на 14% з моменту вторгнення, а рівень безробіття знизився до 2,6%.

Росія продовжує мати позитивне сальдо торговельного балансу за рахунок експорту нафти: $120 млрд у 2023 році та $41 млрд у першій половині 2024 року. Ці гроші тепер осідають усередині Росії, підживлюючи бум споживання і нерухомості.

Тим часом збільшення витрат на закупівлю озброєнь стимулює зростання промислових міст «іржавого пояса» Росії (регіони, схильні до економічного занепаду), оскільки робітники оборонних заводів витрачають свою зарплату на споживчі товари і послуги — хрестоматійний приклад «військового кейнсіанства».

Більшість російських новобранців, які підписали контракт на участь у бойових діях в Україні, — вихідці з бідніших регіонів Росії, де їхні сім'ї витрачають армійські зарплати — і грошові виплати в розмірі $90 тис. у разі загибелі в бою. За оцінками, Росія втратила на війні понад 400 000 осіб, якщо рахувати вбитих і поранених.

Центральний банк Російської Федерації нещодавно опублікував похмурий прогноз на 2025 рік, згідно з яким зростання ВВП застрягне на рівні 1% унаслідок браку робочої сили, відсутності інвестицій та збільшення витрат, пов’язаних з обходом західних санкцій.

Однак імовірність того, що уповільнення економічного зростання викличе суспільні хвилювання, дуже мала. Рівень життя не подає ознак падіння, і в будь-якому разі державні репресії є сильним стримувальним фактором для організованої незгоди.

Маршируючи під нову мелодію

Автократичні режими, що характеризуються жорсткими репресіями та невпинною державною пропагандою, стикаються з дилемою, коли справа доходить до розуміння настроїв суспільства. Вони не можуть бути впевнені в тому, у що справді вірить суспільство.

У результаті автократичні лідери можуть почуватися вразливими, побоюючись, що якась несподівана подія може викликати масову мобілізацію суспільства, під час якої справжні, приховані настрої, що ґрунтуються на недовірі, проявлять себе. Можливо, саме тому Кремль ухиляється від масової мобілізації чоловіків призовного віку, одночасно вкачуючи гроші в економіку для підтримання рівня життя.

Менше з тим, загрози для Кремля існують. Трохи більше року тому, в червні 2023 року, російська держава відчула страх, коли найманці-ренегати з ПВК Вагнера рушили на Москву, — здавалося, підтримувані багатьма росіянами в містах, через які вони проходили. Путін упорався з цією проблемою, інтегрувавши приватну компанію Вагнера до державного апарату після того, як її лідера — Євгена Пригожина — було вбито внаслідок вибуху літака.

Але тепер перед Путіним постала нова проблема — як утримати свій воєнний наратив на плаву перед обличчям іншої армії на марші — цього разу українців на російській землі.

Переклад NV

NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок The Conversation. Републікація повної версії тексту заборонена.

Оригінал опубліковано на The Conversation

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV