Європу захопив вірус «безсилля сильних»

Натомість моя формула «безсилля сильних» — це критика іншої думки. А саме думки про те, що свобода ніколи не є повною, і кожна свобода (а також боротьба за неї) — насправді приховане рабство. Це думка про те, що в кожній ситуації, навіть у ситуації прекрасної пʼянкої свободи — я є радше об'єктом, ніж суб'єктом. Іграшкою в чиїхось руках.

Зневіра з’являється внаслідок скепсису. А слабкість — донька зневіри

Ця настанова породжує зневіру, і з неї народжується слабкість. Слабкість — донька цієї зневіри.

Зневіра з’являється внаслідок скепсису. А скепсис — унаслідок самокритики. І це приклад тієї частої іронії людської природи, коли хороше непомітно перетворюється на погане. Коли цінність деградує і перетворюється на свою протилежність. Бо критика — це добре, і самокритика теж. І скепсис теж здебільшого добре. А от зневіра ні. Бо зневіра — це саморозпад субʼєкта.

«Безсилля сильних» — породження віри в те, що сила — це погано. А ця віра є наслідком згубного ототожнення сили і насильства, як каже український філософ Вахтанґ Кебуладзе.

Насильство ж не є синонімом сили, воно є синонімом слабкості. Насильство чинять ті, хто безсилий вирішити ситуацію по-іншому. У кого окрім насильства більше нічого немає. Бідні духом.

Ототожнення сили й насильства — це втрата відчуття, що справжня сила існує поза межами насильства. Що справжня сила — наслідок віри.

«Безсилля сильних» — це страх своєї сили. Страх, що за твоєю силою ховається насильство, експлуатація, нерівність, дискримінація і багато інших поганих речей. Що тобі за твою силу має бути соромно. Це думка про те, що сильні - лише поганці. А тому хороші - лише слабкі. Що бути хорошим означає бути слабким і безсилим, скептичним і зневіреним. І навіть більше: що хорошими можуть бути тільки жертви. Тобто зрештою тільки мертві.

Діагноз сьогодення

Безсилля сильних — це прихована танатократія. Тобто правління через смерть.

Танатократія може бути садистичною: і це політична модель Росії, нинішньої та минулої, де імперія будується через смерть, а цар визнається «справжнім» тільки тоді, коли демонструє свою здатність на екстремальне насильство.

Танатократія, утім, може бути і мазохістичною: полягає вона в засудженні будь-якої сили (тобто, зрештою, життя) як насильства та експлуатації. Це приховане визнання того, що добром може бути тільки смерть, твоя власна смерть. Що добром може бути тільки капітуляція — бо будь-який акт спротиву, боротьби, має в собі ризик насильства, а отже «зла».

Мазохістичною танатократією дуже часто є, на жаль, сьогоднішня Європа — що втонула в своїй «тиранії каяття», за формулою французького філософа Паскаля Брюкнера, і бачить свою місію в розкаянні за минулі злочини.

На щастя, Європа не вся така — і сьогодні постає Європа інша, для якої честь і гідність знову набувають значення.

Але парадокс дзеркального відображення двох танатократій — все ж, важливий діагноз сьогодення: Європи, яку захопив вірус «безсилля сильних», і Росії, яка все будує на ідеї насильства як єдино можливого прояву сили.

Долати це — означає також і долати мисленнєві віруси, які існують і на сході, і на заході.

Як вірус фанатизму, так і вірус зневіри. Як вірус насильства, так і вірус безсилля.

Влада чи спроможність

У поняттях сили і влади завжди є небезпека скочування в насильство. Ідея насильства приховано присутня вже в самому понятті «влада». Слово «влада» близьке до «володіння», що створює постійну спокусу. Бо семантика самого слова «володіння» змістилася від спроможності («володіти мовою», «володіти ситуацією») до власності («володіти майном»).

Близькість нашої «влади» — і церковнословʼянської «власті» — до «володіння» — грає з нами злий жарт. Бо для «тих, хто при владі» — це спокуса думати, що вони вищі за своїх громадян, і що громадяни є або їхніми підлеглими, або взагалі їхньою власністю. А для тих, хто дивиться з боку «громадянського суспільства» — це спокуса думати, що влада завжди є окупаційною і злочинною, і взаємодія з нею може передбачати тільки конфронтацію.

В інших європейських мовах, на перший погляд, такої семантики нема: англійське слово power та французьке pouvoir походять від латинського potestas, тобто спроможності; німецьке Macht — від mögen, тобто «могти» — отже, тієї самої спроможності. Спроможність чи міць — найближчий український переклад слова power, pouvoir, Macht. Згадаймо, що есей Гавела в оригіналі називається «Moc bezmocných» — тобто не лише «Сила безсилих», а й «Міць неміцних», «Спроможність тих, хто (на перший погляд) нічого не може».

Але навіть у potestas є пастка: у давньому Римі це слово, серед іншого, означало й владу голови родини над своєю familia — від дітей до рабів. Це було логічно: ти мав стільки спроможності, скільки в тебе людей — для війни, будівництва, насолод чи народження. Це походить ще від Греції - від її іншого виміру, не полісу та його «агори», а «геройської доби», тобто епохи царів та «агону» між ними. Згадаймо, що конфлікт між ахейськими царями за наложниць був однією з ключових історій Гомерової «Іліади».

Отже, завжди існує спокуса скочування «спроможності» у «владу» чи «володіння»: тобто набуття спроможності тільки через перетворення інших на обʼєкти, на «власність».

Але також є зворотня спокуса: тлумачити «potestas» тільки як владу / володіння. Тобто не бачити інших джерел сили і спроможності - окрім насильства та підкорення.

На одному краю спектру — фашизм, який стверджує, що суспільство може бути організоване тільки за логікою жорсткої ієрархії, де лідер — це вождь, який, мовляв, утілює волю народу, а тому ми всі — лише клітини організму, яким він керує.

Інша крайність — анархізм, який стверджує що будь-яка спроможність є незаконним володінням (експлуатацією), а тому суспільство має прагнути до скасування влади/сили/ієрархії взагалі, і бути чистою горизонталлю.

І та, і інша крайність тлумачить силу, владу, спроможність як поняття авторитарного словника; от тільки фашизм бачить це зі знаком плюс, а анархізм — зі знаком мінус. Між ними мігрують різні ідеології — наприклад, анархо-синдикалізм і більшовизм, — у яких анархізм і фашизм змішуються в різних пропорціях: або анархізм тлумачиться як стрибок до справжньої фашистської спільноти, або фашистська диктатура пролетаріату тлумачиться як шлях до анархічного безкласового суспільства.

Все це заважає адекватному сприйняттю поняття сили і спроможності. Не всяка сила є оволодінням, не всяка сила є експлуатацією. Не за всяку силу має бути соромно і не всяка сила є насильством.

Ключове питання

Ліва критика сили мала би піти на користь Європі, змушуючи її замислитися над тим, що саме є справжньою силою, вільною від домішок насильства; як народжується влада — а народжується вона передусім через докази спроможності. Європа розділила поняття сили на «мʼяку» і «тверду» — хоча обидва означення не стосуються самої суті сили, а стосуються лиш її інструментарію («як»), натомість це «як» Європа витлумачила як «що», обравши для себе тільки опцію «мʼякої сили» (soft power), через що виявляється геть не готовою до ХХІ століття.

Але ключове в силі - не питання «харду» чи «софту», а питання справедливості та цінності. Ключове питання — в тому, чи має ця сила моральну основу; чи вона покликана захищати щось важливе. Європа, що поринула в «тиранію каяття» (знову згадаємо Брюкнера), цю моральну основу втратила. І зараз має шанс її здобути знову.

Тому якщо ключове інтелектуальне питання другої половини ХХ століття, від Фуко до Бурдьє, полягало в тому, яку владу ми отримали у спадок, і чому цей спадок треба ставити під сумнів, то ключове питання першої половини ХХІ століття полягає в тому, як формується влада/спроможність, як вона проростає і зростає, де джерела її легітимності, і на які цінності вона спирається. Бо легітимність влади походить завжди від цінності, яку вона готова захищати.

«Насильство може знищити владу, але ніколи не може стати її замінником», — говорить Ганна Арендт; вона звертає увагу на часту «політичну комбінацію сили та безсилля» (force and powerlessness), що характеризує тиранії. Ми можемо додати: і демократії теж.

Але оскільки насильство не може стати замінником влади, питання в тому, що саме може створити владу/силу, з якого джерела вона може вирости, і чому для влади так важлива віра: віра в те, що ця цінність справді реальна.

Україна сьогодні є місцем творення цього нового/старого розуміння сили. Це не означає, що такий досвід сили доступний всім українцям — скоріше за все, як це часто буває, він доступний меншості. Але ключове питання для нас — чи зможемо ми вижити і в цьому досвіді втриматися. Бо суспільства деградують спочатку через втрату цінностей, на які вони спираються, і як наслідок через втрату сили, яка ці цінності покликана захищати.

Але я точно знаю, що без українського досвіду, без нашого перевідчування поняття сили Європа ризикує захлинитися в своїй емоції «безсилля сильних» та потонути в забуття.