Юра Ліфшиць, бельгійський партизан. Як киянин одним пістолетом зупинив поїзд, що прямував до Аушвіца, і врятував понад сотню в’язнів

Вільно володіючи французькою, німецькою, англійською та російською мовами, він допомагав розшифровувати перехоплені радіоповідомлення і поширював антинацистські листівки. У ті дні в особистому щоденнику Ліфшиць процитував французького письменника Антуана Сент-Екзюпері: «Коли ми осмислимо свою роль на землі, нехай найскромнішу і непомітну, тоді лише ми будемо щасливі. Тоді ми зможемо жити і вмирати спокійно, бо те, що дає сенс життя, дає і сенс смерті».

Ризикований план

Від початку німецької окупації з Бельгії, де проживали близько 75.000 євреїв, їх почали депортувати в закритих ешелонах до концентраційних таборів Польщі. Загалом від літа 1942-го до початку 1944 року з країни вирушили 28 таких ешелонів. Іноді дорогою люди намагалися втекти з депортаційних потягів, але їх ловили й повертали. Поїзд, на який вирішив напасти Ліфшиць, був двадцятим.

Спочатку він обговорив свій план із Бельгійською партизанською армією, у якій перебував його брат Олександр, але отримав відмову — план був надто ризикованим. І тоді відчайдушний чоловік вирішив зробити це з двома своїми друзями — Робертом Мейстрьо і Жаном Франклемоном. Був і четвертий змовник — Річард Алтенофф, але гестапо його заарештувало й розстріляло.

Перед нападом друзям удалося роздобути пістолет моделі Браунінг 1906 року, і це була єдина зброя в їхньому розпорядженні.

Допоки Ліфшиць розробляв план у Брюсселі, у таборі Мехелен теж готувалися до втечі. Тут було досить багато підпільників, які запаслися ножами, пилками й плоскогубцями. За день перед депортацією табірна група перерозподілила особисті номери ув’язнених таким чином, щоб усі учасники втечі опинилися у двох суміжних вагонах. За першу годину шляху їм слід було підпиляти віконні ґрати так, щоб їх можна було виламати. Але все було дуже непросто, адже товарні вагони були оплетені поверх колючим дротом. Охороняли поїзд один офіцер СС і 15 німецьких охоронців.

В ешелоні також був особливий вагон Sonderwagen, у якому їхали 18 чоловіків і одна жінка — учасники руху Опору і ті, хто раніше втік із попередніх поїздів. Їх передбачалося знищити першими після прибуття в Аушвіц. На одязі цих людей есесівці червоною фарбою поставили розпізнавальні хрести.

Учасники бельгійського опору знали про ризикований план Ліфшиця і вважали його марним. Але він та його друзі вирішили ризикнути.

Стрибали у темряву й бігли

19 квітня 1943 року приблизно о 22:00 годині двадцятий потяг виїхав із табору Мехелен до Освенцима. У вагонах везли 1631 єврея, з них 262 — це діти, найменшій дівчинці було лише п’ять тижнів.

Троє партизанів очікували на ешелон у лісі на краю залізничного полотна між Боортмеербеком і Гаахтом. Ліфшиць поставив на коліях ліхтар-блискавку, загорнутий у червоний цигарковий папір. Здалеку світло виглядало як стоп-сигнал, але друзі дуже сумнівалися, що машиніст зупинить ешелон.

«Ми лежали в кущах, серця наші стукали, — згадував через 60 років Мейстрьо. — Раптом я зі здивуванням побачив, що поїзд, який наближається до нас, зупинився. Він зупинився! Ми були вражені, бо хотіли просто залишити ліхтар і подивитися, що станеться. Хвилини, секунди шалено мчали. І тоді я зважився, піднявся і дістав кліщі. Я подумав, що це буде моя смерть».

Мейстрьо з плоскогубцями в руках кинувся до вагона в середині поїзда й зміг відчинити важкі двері. Він кричав переляканим людям, щоб ті вистрибували й тікали. Частина вʼязнів миттєво послухалась, а інші залишилися, боячись розстрілу. Охоронців у цій частині потягу не було, а лише — у передніх і задніх вагонах. Вони не зрозуміли, що відбувається, і подумали, що на потяг напав великий загін партизанів.

Допоки втікачі ховалися в ліс, Ліфшиць у темряві стріляв із пістолета по німцях, перебігаючи з місця на місце та імітуючи велику кількість нападників. Охорона схаменулася лише через одну-дві хвилини й почала стріляти у відповідь.

«Німецькі поліцаї були повністю розгублені нападом, — пише дослідник Маріон Шрайбер у книзі Двадцятий потяг: Правдива історія замаху на поїзд смерті до Аушвіцу. — Спочатку вони стримувалися, бо вважали, що мають справу з добре організованою і безрозсудною групою озброєних партизанів. Охоронці стріляли навмання, сховавшись за потягом, і лише після цього почали прочісувати найближчі околиці».

Тим часом підпільники, які перебували в поїзді, також відкрили кілька вагонів. Поїзд рушив, але люди стрибали в темряву, намагаючись урятуватися.

Один із наймолодших утікачів, 11-річний Симон Гроновскі, згадував через багато років: «Мама підвела мене до відчинених дверей, двоє або троє людей вистрибнули переді мною. Останні слова, які я почув від матері, вона прошепотіла мені на вухо: „Поїзд їде занадто швидко“. Потім він раптово зменшив швидкість. І я зістрибнув, а мама залишилась і не вижила».

Загалом з ешелону смерті втекли 233 людини, але 26 із них загинули від куль охорони. Ще 89 утікачів спіймали й відправили до Освенцима пізнішими поїздами. Але 118 людей урятувалися і сховалися у бельгійських сім'ях, які надали їм притулок.

До Освенцима двадцятий поїзд прибув 22 квітня, доставивши 1.495 ув’язнених. Відомо, що 874-х із тих людей знищили в газових камерах у перші ж години, багатьох жінок і дітей відправили на медичні експерименти. Живими залишилося лише 150 в’язнів.

Доля Ліфшиця

Тієї ночі йому вдалося врятуватися, хоча він отримав поранення. Далеко за північ Ліфшиць постукав у двері будинку своєї однокурсниці Жаклін Мондо, і вона прихистила друга на два тижні, допоки він більш-менш не одужав. На прохання Ліфшиця, Жаклін зустрілася з їхнім спільним знайомим П'єром Романовичем, щоб той попередив про небезпеку інших членів опору. Але той виявився подвійним агентом і здав Ліфшиця гестапо.

За його доносом також заарештували родину Мондо. Жаклін удалося вижити у концтаборі, а її батьки загинули. 11 лютого 1999 року Октава і Сюзанну Мондо посмертно визнали в Ізраїлі праведниками народів світу.

Ліфшиць місяць просидів у підвалі штаб-квартири гестапо на авеню Луїз у Брюсселі, а потім утік, оглушивши охоронця ударом по голові й заволодівши його зброєю та одягом. Він спокійно вийшов із будівлі та переховувався зі своїм братом Шурою.

Але 26 червня 1943 року їх затримали при спробі перетнути кордон із Францією. У їхній машині знайшли зброю, підкладену Романовичем. Через кілька місяців братів розстріляли у в’язниці. Після війни П'єр Романович був засуджений до смертної кари та страчений.

Про напад на 20-й поїзд у Бельгії стало відомо лише через 50 років після цих подій. Сьогодні про героїзм уродженця Києва Юри Ліфшиця та його друзів бельгійським школярам розповідають на уроках історії.