Народжена у Білому домі. Як онука президента США стала українською княгинею, а потім втекла від більшовиків назад до Америки

Пізніше батько Юлії Фредерик Дент Грант отримав посаду посла США в Австро-Угорщині, куди й забрав сім'ю. Якось подорожуючи зі своєю тіткою у Римі, дівчина познайомилася з кавалерійським офіцером Михайлом Кантакузіним-Сперанським. Його родина мала візантійське коріння й успадкувала княжий та графський титулу від державного діяча, придворного юриста Михайла Сперанського. Кантакузін запропонував їй одружитися.

Родичі відмовляли Юлію від цього шлюбу, вважаючи, що вона могла б знайти собі австрійського, французького чи англійського дворянина. Але та ж таки тітка стала на її бік і підмовила не слухати батьківських порад. Правда була у тому, що Юлія не мала приданого, до того ж їй вже майже виповнилось 23 роки — за уявленнями того часу, вона була вже без пʼяти хвилин старою дівою.

І була ще одна біда. У наші дні цю дівчину назвали б красунею: струнка, смаглява, темні виразні очі й пухкі губи — ну хоч на обкладинку глянсового журналу. Але за канонами краси кінця XІX століття Юлію вважали непривабливою, і злі язики насмішливо обговорювали за її спиною надто різкі риси обличчя й «кістляву» худорлявість. До онуки президента аж ніяк не стояла черга женихів, але Кантакузін закохався по самі вуха.

Пара одружилась восени 1899 року в американському місті Ньюпорт, і вже скоро переїхала до чоловікового маєтку Бурімка у Полтавській губернії (нині це село належить до Черкаської області). До найближчої залізничної станції Лубни треба було їхати понад 60 км, змінюючи коней.

Гідні, мужні й по-дитячому наївні

До свого нового помешкання американка приїхала у позолоченій кареті, на задній платформі якої стояли два лакеї у козацькому вбранні. Місцеві жителі вийшли назустріч з хлібом-сіллю на срібній таці, а шлях до неоготичного замку освітлювали вершники зі смолоскипами.

Попри віддаленість від великих міст, Бурімка аж ніяк не була «диким» краєм. Американка виявила, що маєток на 14 тис гектарів нагадує їй автономне містечко. Селяни та майстри тут самостійно виготовляли цеглу, рубали ліс, кували метал.

У великому замку на молоду княгиню чекала розкішна бібліотека на 20 тис. томів, у кімнатах вона побачила колекції бронзових і порцелянових виробів, а у винних льохах знайшла напої столітньої витримки.

Також у Бурімці діяла безкоштовна аптека, якою керувала лікарка Ольга Іванівна, випускниця Інституту Пастера в Парижі. За межами палацового парку розташовувалося село на 6 тис жителів.

Молода дружина князя часто виходила за межі палацу й спостерігала за життям селян. Свої враження вона опише пізніше у книзі Руські люди, яку видасть у США.

«Жінки прали одяг у крижаних ополонках на озері, топчучи його важкими чоботами, — йдеться у книзі. — Хати мали солом’яні стріхи, які пропускали дощ і сніг. Глибоко засмучувало думати, що люди, які під час служби в нашому домі чи в маєтку демонстрували нам сонячні обличчя і весело співали за роботою, у своїх власних сільських домівках жили так сумно і нездорово».

Онучка Гранта пише, що село за воротами палацу було дуже мальовничим, але у неї боліло серце, коли вона бачила злидні, які там панували. І яким же був її подив, коли вона дізналась, що насправді те, що вона бачить, не можна назвати бідністю за мірками імперії.

«Я не знаю, чи була така ситуація по всій Росії, але мені казали, що Бурімка є зразком процвітання, а українські селяни щасливіші і розумніші, ніж на півночі», — йдеться у книзі.

Але скоро американка звикла до нової домівки і почувалась тут своєю. За її словами, люди в Україні були щирі, добрі, хоча й дещо по-дитячому наївні. І Кантакузіна раділа, коли могла зробити для них щось хороше.

«Саме якості цих простих, скромних сільських людей вперше змусили мене полюбити мій новий дім, — пише вона. — Згодом ці ж риси змусили мене захоплюватися ними за їхню надзвичайно просту гідність, терпіння і мужність».

За словами княгині, найбільше її вразило те, що навіть у стані найбільшого занепаду селяни залишались добрими людьми, сповненими почуттів і любові до прекрасного — особливо до музики. Вона захоплено спостерігала за місцевими традиціями, а скоро і сама до них долучилась. У книзі є спогад про Різдво, коли до палацу запросили селян і прислугу. Гості співали й танцювали поруч із величезною ялинкою.

«Їх було радісно бачити з сяючими обличчями, — описує Кантакузіна. — Вони носили червоні, сині та зелені спідниці у квіточку, блузи з рукавами ручної вишивки, з намистами з різноманітного бісеру, що звисали на груди, перев’язані кольоровими стрічками на шиї».

А ще вона свідчить, як напередодні Великодня 1916 року всі жителі зібралися у церкві на пагорбі. Під час служби люди раптом побачили, що над старим козацьким городищем танцюють вогні. Місцеві вирішили, що це душі замордованих козаками жертв, які з’являються як передвісники катастрофи. Вони щиро вірили у це пророцтво, і події наступного року змусили й саму Кантакузіну повірити у містику.

Катастрофа справді наближалася. Мобілізація забрала більшість чоловіків на фронт, а вся відповідальність за сільське господарство лягла на плечі жінок.

Українки освоїли чоловічі професії: вони доглядали за кіньми, збирали врожай і їздили взимку до лісу по дрова, вдягаючи штани та важкі чоботи. За кілька років до цього, після реформ Петра Столипіна, селяни отримали можливість володіти землею індивідуально й почали купувати металеві плуги та парові молотарки. Замість старих хат у Бурімці з’явилися акуратні будинки з різьбленими віконницями. Тепер уряд виплачував жінкам пенсії за відсутніх чоловіків, а спільний обробіток землі приносив додатковий дохід. І ця біда мала зворотний бік — фінансову незалежність.

«З новим одягом, черевиками та стрічками вони чудово виглядали в церкві та на базарі, і навіть з усією цією екстравагантністю у вбранні вони все ще мали великі заощадження в банку», — йдеться у книзі американки.

Київські танці та револьвер у муфті

Жовтневий переворот 1917 року змінив настрої у селі. До Буромки прибули агітатори, які привезли із собою пропагандистські матеріали та багато горілки. Агітатори підбурювали селян конфіскувати княже майно — і знайшлися такі, хто радо пристав на заклик.

Спочатку натовп захопив і пограбував гуральню, потім пограбували конюшню й забрали сільськогосподарську техніку. Одного вечора натовп зі смолоскипами підійшов до самого замку. Вже в іншій своїй книзі, Революційні дні, Кантакузіна писала, що її економка Анна Володимирівна намагалася зупинити селян, вивернувши кишені й заявивши, що втратила ключі від винних льохів. Але ті виламали залізні двері, випили запаси алкоголю, а меблі, картини та порцеляну викинули у двір. Після цього розлючений натовп повністю спалив маєток.

Родина Кантакузіних утекла до Києва. Влада переходила з рук у руки від Української Центральної Ради до гетьмана Павла Скоропадського. У місто стеклося чимало дворян з різних куточків імперії.

«Настрої у Києві були набагато оптимістичнішими, ніж у Петрограді, — пише княгиня. — Готелі та ресторани були переповнені. Відбувалися музичні вечори, вистави та святкування, з величезною кількістю приїжджих та нових поселенців. Міське населення загалом також було добродушним і веселим, і хоча в останній час воно відчувало певний дискомфорт, воно ніколи не знало тих страшних страждань північної метрополії. Можна було подумати, що проходить дикий фестиваль».

За словами княгині, люди танцювали, співали і заявляли про свою повну байдужість до будь-якої влади, яка ними на той момент правила. Аби не більшовики — про це думали усі. І Києву точно стало не до веселощів, коли ситуація загострилася.

До будинку Кантакузінів прибув полковник Сахновський і повідомив, що нова влада розстріляла командира піхоти і тепер шукає генерала Кантакузіна для страти. Їм дали 10 хвилин на збори. Князь одягнув цивільне пальто та м’який капелюх, сховавши під одягом шаблю та револьвер. Юлія поклала у масивну муфту знятий із запобіжника револьвер. Вимкнувши світло, вони непомітно вислизнули з будинку повз вартових і кілька днів переховувалися у брудному готельному номері, а їхні слуги Давидка та Олена приносили подружжю їжу і чистий одяг.

Згодом родина потягом дісталася Криму, а потім вирушила звідти — до Петрограда, щоб забрати цінності з банку перед остаточною еміграцією. Але банки припинили видавати гроші, оскільки готувалася конфіскація всього майна, Кантакузіним вдалося забрати лише цінні речі з сейфа.

Одного вечора до їхнього готельного номера вдерлися озброєні більшовицькі матроси. Поки Михайло затримував їх у сусідній кімнаті, Юлія гарячково закидала перли та каблучки у шафу за стоси білизни, а свій щасливий талісман — вирізану з каменю сову роботи Фаберже — сховала під килим. На щастя, матроси виявилися колишніми солдатами, які поважали Кантакузіна. Віддавши честь, вони ввічливо покинули номер.

Юлія власноруч зашила всі залишки грошей та коштовностей в одяг — одягнула старий одяг для зимового спорту, щоб виглядати бідною. Під час огляду на станції Торнео солдат-прикордонник не помітив скарбів.

«Я мала коштовності, хутра, мереживо та тканини, а також гроші та п’ять старовинних, цінних картин маслом, — згадувала вивезені скарби княгиня. —  А ще — тягар у серці перед цими хуліганами і страх, що вони заарештують Михайла».

Родина успішно перетнула кордон і дісталася Сполучених Штатів Америки. Кантакузін згодом повернувся до Росії, щоб приєднатися до антибільшовицької армії адмірала Алєксандра Колчака в Сибіру. Юлія залишилася на батьківщині, очоливши Американський центральний комітет допомоги Росії, зокрема для українських сіл, що вимирали від голоду.

Вона зібрала понад $1 млн, з яких $50 тис надав Фонд Карнегі, а її комітет навіть вступив у конфлікт з Американською адміністрацією допомоги (ARA) Герберта Гувера: Кантакузіна вважала, що діяльність ARA лише посилює більшовицький режим.

У 1934 році князь і княгиня розірвали шлюб. Кантакузіна переїхала до Вашингтона, де брала активну участь у політичному житті Республіканської партії. Вона публічно виступала проти дипломатичного визнання СРСР адміністрацією Франкліна Рузвельта та активно агітувала за Альфа Лендона. А 1937 року разом із президентом Рузвельтом читала уривки з листування Авраама Лінкольна та Улісса Гранта під час офіційних урочистостей.

До кінця життя вона залишалася впливовою фігурою у світських колах Вашингтона, читала лекції та влаштовувала прийоми. Юлія Дент Грант-Кантакузіна померла у 1975 році у віці 99 років.