«Процес затягується». Отець Георгій Коваленко — про те, що змінилося за рік після заборони УПЦ МП і як вона зберігає зв’язок з РФ

У принципі, будуть тягнути час, а ми вже маємо приклад з Києво-Печерською Лаврою, коли історія остаточного виселення монастиря Московського патріархату з Лаври зависла в судах з 2023 року. Тобто вже два роки тривають судові засідання, точніше регулярно переносяться. То судді беруть самовідводи, то не приходять представники Московського патріархату, то йдуть у відпустку, то інші причини, поважні, напевно, для нашої судової системи, але які дають можливість відтягувати і розтягувати час, очікуючи, поки триває переговорний трек, під час якого, ми вже чули, Російська терористична Федерація заявляє, що вона вимагає захистити права російської мови і російської церкви в Україні.

— Я постійно про це міркую, що демократія повинна бути з зубами, тобто повинна вміти захищати свої цінності і свої інтереси. Якщо ми спостерігаємо за саботажем судового процесу, а ви його зараз описали, ці нехитрі прийомчики — не з’являтися, не приходити, робити постійний відвід… Всі досвідчені адвокати знають, як цим набором інструментів користуватися, щоб справа ніколи не вирішувалася. І що з цим робити? У вас є бачення цієї ситуації? Яким чином Україну захистити від організацій, які досі афілійовані з країною-агресором?

— З одного боку, дійсно в авторитарних режимах рішення ухвалюються швидко, і ніхто їх не обговорює, але дуже часто якість цих рішень низька і виконання теж. Як ми знаємо, за три дні Київ хтось теж вирішив взяти, команду віддав, а повномасштабна війна триває вже понад три роки.

А щодо демократії, то демократія і законні процедури передбачають якраз якість рішення. І тут, напевно, перед нами постає питання про якість нашої судової системи і про те, що вона по-справжньому шукає - справедливість, виконання закону, чи дійсно набирають чинності ці механізми гри довкола рішень, де багато зацікавлених сторін. І тут, напевно, існує, зокрема, законний механізм і цей законний механізм називається політичною волею. Це не телефонне право, які існують в авторитарних системах, а це жорстка процедура, якою варто дотримуватися. І не давати можливості розтягувати в часі.

Можливо, судочинство під час війни має, скажімо так, не розтягуватися. Я не юрист, але мені здається, що все ж таки важливі рішення мають ухвалюватися в певні терміни. І як не мають вихідних наші військові під час війни, але так само має працювати, як механізм, судова система. Бо це одна з гілок влади в демократичній країні.

Якщо ми дійсно будуємо в Україні демократію і країну вільних людей, на певних цінностях, на базі певних чеснот, а це, нагадаю, справедливість і певна чистота намірів тих, хто ухвалює судові рішення, мають дотримуватися [законні процедури].

Тому є такі сподівання, що це питання ширшого кола реформ, які ведуться в Україні і, сподіваюся, вони будуть доведені [до кінця]. З іншого боку, з позитивного треба сказати, що триває процес маргіналізації Московського патріархату, і це теж позитивний момент, тому що питання, пов’язані зі свободою совісті, з вірою, з певною традицією, їх не можна вирішувати в насильницький спосіб. І тут потрібна ще певна просвітницька робота, а для просвітницької роботи, щоб вона була дієвою, потрібен певний час.

І такий інструмент, як поступова маргіналізація, як доведення до кінця судових рішень, це теж сприяє тому, що суспільство загалом добре розуміється на тому, з ким має справи. І тут є знову ж допоміжна функція ще нашої однієї з, скажімо так, неофіційних влад — медіа.

— Скажіть, які докази того, що Московський патріархат зберігає зв’язки з російською православною церквою?

— По-перше, ці докази ніхто не приховує. Ба більше, оприлюднена експертиза Державної служби етнополітики та свободи совісті, там все сказано.

Проблема не в тому, що немає доказів. Проблема в тому, що Українська православна церква не надає доказів, що вона розірвала [зв'язки] з Москвою. А докази дуже прості. Тобто для всього православного світу канонічно, а в Україні тепер і юридично, що зв’язок Московського патріархату в Україні з Російською Православною Церквою не розірваний. Жодних рішень — ані юридичних, щоб в це повірила держава, ані канонічних, щоб у це повірило світове православ’я і релігієзнавці - не існує. Існують розмови ні про що.

Тобто тягнеться час і говорять, наприклад, «так ми вже ухвалили рішення», ну так дайте рішення, покажіть його. «Так ми вам вже все дали». Так ні, дайте рішення, що митрополит Онуфрій написав заяву, що він більше не є членом синоду РПЦ. Або рішення про те собору УПЦ, чи Архієрейського собору, чи хоча б синоду, чи хоча б самого митрополита Онуфрія, хоча для церкви в цілому це його особисте рішення, це ще не рішення всієї церкви, в якому було б чорним по білому написано: ми розриваємо зв’язок з Московським патріархатом, ми більше не є Московський патріархат.

Такого рішення, такого документа, який би був здійснений як легітимний, з канонічного і юридичного погляду, не існує. А можна насправді було б піти цим шляхом. Привести дійсно всі документи у відповідність, зробити відповідні до статутів рішення, показати їх державі і таким чином, в принципі, виконати вимоги української держави щодо релігійних організацій, афільованих з центром в країні, яка веде війну проти України.

Таких дій Українська православна церква не робить, навпаки, вона постійно тягне процес і щось чекає. Тобто, напевно, це «ждунство» — ще один доказ.