Чому заява Залужного продемонструвала абсурдність претензій Путіна

За словами Залужного, Україна створила армію нового покоління, в якій вирішальну роль відіграють безпілотники та сучасні технології, і саме український досвід сьогодні значною мірою визначає, якою буде війна майбутнього. Водночас НАТО — як у військовому мисленні, так і в багатьох аспектах своєї структури та спроможностей — досі орієнтується на моделі ведення війни, що більше нагадують Другу світову.

Відверто кажучи, європейське крило НАТО нині саме переживає кризу затребуваності. За таких умов, на думку Залужного, значно більший практичний інтерес для України становлять не перспективи членства в Альянсі, а двосторонні оборонні угоди з окремими європейськими державами, що володіють конкретними військовими компетенціями й технологіями, — такими як Велика Британія, Туреччина, Фінляндія, Польща та інші.

Якщо європейські країни НАТО сьогодні, схоже, самі не впевнені, що зможуть ефективно захистити себе в разі можливої російської агресії, то що саме вони могли б реально додати до обороноздатності України в разі її вступу до Альянсу?

Вже давно стало очевидним, що сьогодні саме Україна є ключовим елементом європейської безпеки, а не навпаки. Саме Україна, загартована війною, необхідністю, винахідливістю та мужністю, має одну з найсучасніших армій у Європі й стоїть на передовій захисту континенту від російської агресії. Своєю чергою, Європа може запропонувати Києву значно менше — якщо не брати до уваги фінансову підтримку — у тому, що стосується оборони.

У всій цій історії можна помітити одразу кілька разючих парадоксів.

Україна перестала вважати членство в Альянсі своєю стратегічною метою

По-перше, протягом понад 10 років багато хто вважав, що саме вступ України до НАТО стане головною умовою її безпеки та дозволить покласти край війні, яку Росія розпочала ще у 2014 році. Передбачалося, що, опинившись під «парасолькою» колективної оборони Альянсу, Україна буде захищена від подальшої російської агресії, оскільки Москва не ризикне вступити в прямий конфлікт із НАТО.

Але цього не сталося. Україна так і не отримала членства в Альянсі, Росія розпочала повномасштабне вторгнення, і Києву довелося покладатися насамперед на власні сили. Замість того щоб чекати на запрошення до НАТО, Україна була змушена самотужки будувати свою систему оборони.

І її зусилля виявилися настільки успішними, що сьогодні європейські країни НАТО самі дійшли висновку: з огляду на їхню власну вразливість перед Росією та фактичне самоусунення США від гарантування європейської безпеки, їхня обороноздатність — принаймні в середньостроковій перспективі — значною мірою залежить від України та від того, як довго вона зможе стримувати російську агресію.

Саме цим значною мірою пояснюється готовність Європи фінансувати українську оборону практично без обмежень. Доказом цього є затверджена Єврокомісією у грудні кредитна програма для України обсягом 90 млрд євро.

По-друге, Росія від самого початку стверджувала, що анексія Криму у 2014 році, розв’язання війни на Донбасі, а згодом і повномасштабне вторгнення у 2022-му були зумовлені загрозою розширення НАТО на Україну та ризиками, які це нібито створювало для російської безпеки.

Саме тому на всіх переговорних майданчиках — у Стамбулі, Анталії та Анкориджі — російська сторона незмінно вимагала, щоб Україна відмовилася від прагнення вступити до НАТО.

Чи означають слова Залужного, що Київ тепер готовий піти на таку поступку заради просування мирного процесу? На перший погляд може здатися, що так. Однак я вже давно переконаний: війна Путіна проти України ніколи не була пов’язана з розширенням НАТО. Її справжня причина — відмова Кремля визнати саме право України на існування як незалежної держави.

По-третє, парадокс полягає в тому, що ні у 2014 році, ні навіть у 2022-му членство України в НАТО насправді ніколи не було реалістичною перспективою. Усередині Альянсу надто багато хто навмисно затягував цей процес.

При цьому сама Україна тоді практично не становила військової загрози для Росії. У 2014 році її армія налічувала лише кілька сотень тисяч військовослужбовців, була погано оснащеною та недостатньо підготовленою, а країна зберігала позаблоковий статус. Ба більше, українська військова доктрина того часу виходила з необхідності відбивати загрозу радше із Заходу, ніж зі Сходу.

Минуло трохи більше 10 років — і ситуація кардинально змінилася. Сьогодні Україна має одну з двох найсильніших і найбоєздатніших армій Європи, фактично конкуруючи за перше місце з Росією. Вона вже володіє підтвердженою спроможністю завдавати ударів на великі відстані по території Росії, а операція в Курській області продемонструвала, що українські сили здатні вести наступальні дії безпосередньо на російській території.

Іншими словами, раніше Україна сама по собі не становила жодної загрози для Росії. Москва стверджувала, що загроза виникне лише в разі її вступу до НАТО, хоча такий сценарій завжди видавався малоймовірним. А якщо вірити Залужному, то сьогодні вже сама Україна перестала вважати членство в Альянсі своєю стратегічною метою.

По-четверте, як я вже давно стверджую, до повномасштабного вторгнення в Україну НАТО практично не становило військової загрози для Росії. Розширення Альянсу поширило гарантії колективної безпеки на нових членів, однак результат виявився протилежним очікуваному: це радше зменшувало, ніж збільшувало військовий потенціал НАТО.

Ба більше, розширення Альянсу значною мірою сприяло тому, що європейські країни ще активніше скорочували оборонні бюджети. Покладаючись на гарантії колективної безпеки, багато з них роками витрачали на оборону менш як 2% ВВП, унаслідок чого значна частина європейських членів НАТО виявилася нездатною самостійно забезпечити власний захист.

Саме тому сьогодні в Європі дедалі гучніше лунають заклики різко збільшити військові витрати: нинішнього рівня фінансування вже недостатньо, щоб стримати можливу російську агресію.

Але якщо Європа навіть зараз не має достатніх ресурсів для власної оборони, то про яку реальну загрозу для Росії взагалі могло йтися тоді? Виникає закономірне запитання: чому Москва так боялася розширення НАТО? Адже на практиці воно призвело радше до послаблення європейського військового потенціалу, ніж до посилення загрози для Росії.

Головний парадокс полягає в тому, що саме розширення НАТО не зробило Росію менш захищеною. Натомість її власне рішення вторгнутися в Україну змусило Європу відчути себе в уразливому становищі й різко збільшити витрати на оборону — з попередніх 2% ВВП (а в багатьох країнах і менше) до 3,5−5%.

За умови, що сукупний обсяг економіки Європи становить близько 25 трлн доларів, європейські військові бюджети в такому разі наблизяться до 900 млрд доларів на рік — це більш ніж у чотири рази перевищує нинішні військові витрати Росії. А економіка Росії обсягом близько 2 трлн доларів просто не здатна витримати гонку озброєнь такого масштабу.

Як свого часу Радянський Союз у 1980-х роках, Росія майже неминуче зіткнеться з поразкою, яка може обернутися тяжкою економічною, а згодом і політичною кризою.

Виходить, Путін вторгся в Україну тоді, коли ані її вступ до НАТО, ані військова загроза з боку Альянсу чи самої України не були реальністю. Натомість він сам розпочав гонку озброєнь не лише з Києвом, а й з усією Європою — гонку, в якій Росія не здатна перемогти.

Воістину «геніальний» стратегічний розрахунок.

Переклад NV

Текст публікується з дозволу автора

Оригінал