Читайте NV у Google
Не всі витримують такого навантаження на психіку
Фейсбук несподівано приніс дуже цікавий і цінний київський допис. І ні, це не про божевільну на вулиці, і не про те, чи вона потребувала допомоги, — це про геть інше: про відчуття «поплилої норми», на мить усвідомлене, мов голову висовуєш з-під води, — і знову пірнаєш, бо увімкнулось зелене…
Мене подібне відчуття цими днями було торкнуло без усяких голих жінок, у найзвичайнісіньких умовах, у себе в хаті: сиділа в кабінеті за столом, писала ділові листи (купа назбиралася), знадвору долинали з майданчика дитячі голоси, сонячний прямокутник ледь колихавсь на завісці, десь за Голосієвом бахнуло, раз і вдруге, кілька авт на поблизькій парковці зробили піу-піу, і знову тиша спілого пополудня, хтось пройшов по двору, балакаючи по телефону, хтось засміявся на щось своє… «Сюр якийсь», — послала я записку чоловікові, похитала головою — і вернулась до своїх листів.
Це те саме, про що в цьому дописі: гола жінка? Ну й що, вона ж нікому не заважає. Бахнуло? Ну й що, якщо ніхто не загинув і пожежі нема — не привід переривати розмову (а дітям — гру).
Це не значить, ніби ми всі тут у Києві трохи поїхали мізками
Здається, в жодній із попередніх воєн від населення не вимагалась така психологічна лабільність — здатність «відпустити» зафіксовані приписи «нормального» мирного життя, в якому ми всі соціалізувались, і поставити війну «тлом», щохвилинним задником до свого повсякдення.
Звісно, не всі витримують такого навантаження на психіку. Але це не значить, ніби ми всі тут у Києві трохи поїхали мізками. Я навіть підозрюю, що до десятиліття грядущих катаклізмів, якими страшить свою аудиторію The Economist, ми будемо підготовлені краще од інших народів — саме коштом того, що нам раніше було порозґвинчувано всі штивно закручені гайки-шурупи на тему «як повинно бути» («в цьому місті щось не так» — отже, є ще пам’ять про те, з чим можна порівняти, яким має бути оте «так», — у дітей, що грались у мене в дворі, її вже не буде, вони куди легше сприйматимуть «відхилення від норми»).
І, з урахуванням того, що ніхто з нас не знає, як іще трястиме цю планету, доки старе остаточно не відімре, а нове не остоїться, — я непевна, чи це так уже погано…
Або, як казав у Липинського старий гуцул на вічу: «Відай, пан Біг хоче мати з нас остру і добру сокиру, коли так твердо гартує» ©.
Переможемо.
Текст опубліковано з дозволу авторки