Нехай кістки моїх померлих живлять дерева

Опубліковано з дозволу редакції. Оригінал читайте на Sestry Шлях додому

Я вважаю жахливою ідею розкопувати землю в країні, де йде війна, щоб знайти кістки 80-річної давнини, в той час, як її ще треба розкопувати, щоб встигати ховати свіжі. І негідно ставити такий ультиматум людям, притиснутим до стіни.

У травні 1944 року в Пустомитах під Львовом сусіди замордували кільканадцять членів моєї родини під час зустрічі Сурмяків. Серед них, наприклад, моя далека тітка Юлія — українка, єдиною провиною якої було те, що вона вийшла заміж за «ляха», Сурмяка — померла в тортурах. Вона була на дев’ятому місяці вагітності. Після війни цвинтар з їхніми останками розгромили бульдозером.

У вересні 1943 року улюблена тітка мого батька Розалія була вбита у власному будинку. Поховали її щоправда з великою помпою на Личаківському цвинтарі у Львові, але сьогодні від її могили не залишилося й сліду. Коли я була там п’ять років тому, я навіть не знала, де поставити свічку.

В українській землі лежить багато кісток з моїм ДНК. Якщо їх ексгумують, чи буде хтось ретельно їх ідентифікувати? Чи попросять мене, моїх двоюрідних сестер і двоюрідного брата здати зразки ДНК, а потім отримати розподіл своїх кісток? Я заздалегідь відмовляюся. Я не в захваті від реліквій, ампул з кров’ю, розкопування кісток померлих. Я поважаю почуття людей, які мають потребу в близькості до останків предків, але я — ні. Сьогодні для мене важливіше копатися в кістках живих людей з ортопедичною метою.

Негідно ставити такий ультиматум людям, притиснутим до стіни

Однак, щоб краще зрозуміти точку зору тих, хто має іншу думку з цього приводу, я поїхала минулого року на Підкарпаття, щоб бути присутньою на урочистому відкритті пам’ятника жертвам УПА. Я поїхала туди в основному у зв’язку з моєю новою книгою, сподіваючись зустрітися з сім'ями загиблих. Мене вразили величезні натовпи людей. Я ніколи не бачила такого моря мотоциклів і стільки чоловіків у чорних шкірянках одночасно.

Однак після кількох випадкових розмов я переконалася, що, окрім мене, тут, здається, не було жодної родини загиблих. Жоден з відвідувачів, з якими я розмовляла (20−30 осіб), не мав нічого спільного зі Східною Галичиною чи Волинню. Найбільше їх хвилювало в пам’ятнику те, що стільки років його не могли встановити, бо «навіть партія „Право і справедливість“ боялася!». Тепер, коли він стоїть, він вже не має такого значення.

Головною темою було те, що тепер треба вимагати ексгумації. Тому що українці на це точно не погодяться, а Туск зламається. Більшість моїх співрозмовників представляли Конфедерацію. Спочатку вони ставилися до мене як до нащадка жертв з повагою, але коли з’ясувалося, що я не в захваті від ексгумації, та ще й висловлюю сумніви щодо естетики пам’ятника, їхня повага швидко перейшла в роздратування. Я відчувала, що втручаюся. Атмосферу, що згущувалася, на щастя, розрядила «радісна» новина про те, що нібито «укри» готуються вискочити з кущів під час меси і зірвати церемонію. Мої співрозмовники покинули мене і збуджено почали готуватися до бійки. Очевидно, для них це було б найкрасивішим завершенням паломництва.

Однак жоден українець з кущів не вискочив. Служба пройшла без перешкод. А ті, хто вшанував пам’ять моїх родичів, вирушили до іншого села, де ввечері відбулася патріотична реконструкція різанини.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV