Павло Мазуренко, втратив близького друга і був поранений під час трагедії
На авіаційне свято 19-річний Павло Мазуренко пішов вдвох із другом дитинства Сергієм, якому на той час не було і 17 років. “Тільки-но школу закінчив і вступив до вузу. Він дуже любив літаки, захоплювався авіамоделями, і я не міг не піти з ним. Ми поспішали туди, доганяли тролейбус, щоб устигнути. Не раз думав і думаю: якби ми тоді все-таки не встигли”, - розповідав згодом Мазуренко.
Хлопці стояли саме під тією тополею, в яку врізався літак. “Він летів дуже низько, і я тоді ще подумав: як він зможе викрутити всі ті фігури пілотажу на такій висоті. Все сталося миттєво, він летів - і раптом упав. Єдине, що я сказав товаришу - що літак дуже низько, падає. І все. Це були наші останні з ним слова. Після чого я втратив свідомість. Прийшов до тями - бачу і відчуваю, що мене несуть військові. Болю не було - був шок. І больовий, і загальний. Свідомість не приймала того, що сталося. Пам'ятаю, як нас вантажили в УАЗ. Уже там я зрозумів, що біда дуже велика. Там був чоловік без ніг. Він був іще при тямі, але ми не доїхали до лікарні. Він не доїхав. У мене були опіки всього тіла, травма голови. Хоча коли нас привезли в приймальний пункт швидкої, я довго сидів і чекав - були люди з набагато важчими травмами”, - розповідав свідок трагедії.
За словами Сергія Мазуренка, життя йому і десяткам інших людей тоді врятував хірург опікового відділення 8-ї міської лікарні Тарас Думанський: “Це хірург і людина з великої букви, він витягнув тоді багатьох: опікове було переповнене, ніхто не знав, що робити з такою кількістю постраждалих. І Думанський там тоді фактично жив, виходжуючи хворих. Про загибель товариша мені сказали вже після похорону. Йому осколком знесло голову, смерть була миттєвою. Не можу забути все це по сьогодні: і Сергія, і той день. І думаю - чому ми не спізнилися тоді…”.
Ілля Левітан, свідок трагедії
Авіашоу у Скнилові Ілля Левітан відвідував з трирічною донькою. «Я зрозумів, що щось пішло не так, коли один із літаків якось дуже низько пролетів, просто над головами, – згадував Левітан. – Моя дочка, сидячи у мене на плечах, обмочилась просто мені на спину». Тим часом літак врізався у натовп відвідувачів, на полі почалася паніка. Люди бігли до виходів, стояв галас поранених, вереск, дитячий плач, розповідає свідок трагедії: «Мені врізалася в пам’ять картина, яка, напевно, до смерті стоятиме перед очима: жінка в світлій кремовій сукні, на якій розбризкані мізки. Я працював у міліції, повірте, я бачив, знаю, що це таке. Я зрозумів, що потрібно терміново бігти додому, залишати доньку сусідам і шукати своїх, допомагати, рятувати».
В той день на аеродромі загинув родич дружини Іллі Левітана. «У кожному будинку, в кожному під’їзді були загиблі, а в деяких сім’ях по двоє або троє», – згадує він.
Іван Куц, втратив дочку й сина, очолив громадську організацію Скнилівська трагедія
27 липня 2002 року Іван Куц був на авіашоу з вдома своїми дітьми: 20-річним студентом Андрієм і 13-річною школяркою Зоряною. Обидвоє загинули.
“Ми з дружиною вклали в них всю свою любов і надію, в той день я загинув у своїх дітях. Я теж був на летовищі. У мене тоді стався гіпертонічний криз, і ще потім купа хвороб прийшла. Але жодні комісії не пов'язують цього всього з тими подіями в Скнилові”, - розповідав згодом Куц. За його словами, у кримінальній справі згодом було формулювання «біологічна маса».
“Це те, що залишилося від наших дітей, від рідних. Це були не люди, це було криваве місиво, – згадує Іван Куц. – Я бачив матір, яка тримала на руках дев’ятимісячну дитину. Так от, голова дитини відкотилася вбік, як капуста, а очі були відкриті».
“Пізніше слідчі питали у тих, хто не знайшов прізвищ рідних у списках: "А як ви доведете, що ваш син чи чоловік був саме там?" Аналіз на ДНК тоді був дуже коштовним, такого тоді фактично і не робили - чи не хотіли, чи не мали такої змоги [...] Але ми ще є. Хоча б для того, щоб нагадувати про те, що сталося тоді - трагедія, яка стала уроком для всього світу, бо після цього змінили правила проведення авіашоу у всьому світі. А ми заплатили таку дорогу ціну за це”, - підкреслював батько, що втратив двох дітей.
Ніна Міхно, втратила сина й невістку
Син Ніни Міхно був офіцером, мав звання майора і, за її словами, “як військовий мусив йти на ту подію, хоч і не хотів”.
“Йому було 34 роки, а його дружині Тетяні - 27. Пішли всією родиною, з донькою, п'ять років дитині було, Насті. Вони обоє загинули. Настя врятувалася чудом, бо відбігла на кілька метрів до інших дітей. Так і залишилася зі мною, мені оформили лише опікунство. [...] Ми її і виховали, дуже важко було. Вона не знала слів "мама" і "тато". Кругла сирота. І я теж сирота, бо втратила годувальника - дуже хороший у мене син був. А зараз - кому я потрібна, хто допоможе? От я покину цей світ - то вона залишиться зовсім сама. [...] А ми? Ну що ми… От я дивлюся на людей - живуть, ходять, радіють. А мені здається, що я на людину і не подібна давно. Мені нічого не потрібно насправді, нічого не цікавить і не радує по-справжньому. Убиті горем, одним словом. От тільки за онуку серце болить, та й все”.
Євген Кравс, автор найвідоміших фото зі Скнилівського летовища
20 років тому Євген Кравс працював фотокореспондентом у львівському виданні Експрес. На авіашоу він вирушив з 13-річним сином - зйомка була редакційним завданням. На щастя, обидва вціліли, до того ж Кравсу вдалося зробити історичні фото - попри намагання правоохоронців вилучили плівки.
«[На початку шоу] я відзняв майже всю плівку на 24 кадри, залишилася двійка «чистих». Син надивився на літаки, можна було їхати до редакції, коли раптом я почув звук вибуху і крики. Ми були вже біля мого «горбатого» запорожця, я посадив туди сина, а сам побіг до епіцентру подій, інстинкт фотокора перевищив інстинкт самозбереження», – розповідає Євген Кравс. Посеред аеродрому вже стояв кордон із військових і міліції, за нього намагалися нікого не пускати, але фотограф прорвався. «Єдина думка в моїй голові була тоді: у мене ж усього два кадри!» – згадує фотограф. За величезні на той час гроші йому вдалося прямо на місці купити у когось дві плівки по 36 кадрів.
«Спочатку знімав усе підряд, що бачив, потім став вибирати кадри, які «говорять». Намагався передати через об’єктив почуття людей: біль, відчай, жах”, – розповів Кравс.Щойно йому вдалося першу з двох нових плівок, коли він помітив, що люди в цивільному одязі періодично підходять до глядачів із професійними фотокамерами. Він не став винятком. Двоє чоловіків, не відрекомендувавшись, потягли його до машини і залишили з молодим міліціонером. Відпустити обіцяли в обмін на засвічену плівку.
«Як же я радів тоді, що у мене їх дві, – згадує Євген. – Коли міліціонер відволікся, я поміняв у камері плівки – відзняту надійно заховав, а порожню вставив. Коли ті двоє повернулися, я «зіграв виставу»: вийняв плівку з камери, розтоптав ногами, мовляв, ні мені, ні вам. Тоді мене відпустили, та й то, гадаю, так легко відбувся тільки тому, що довго змальовував їм мої регалії – член Спілки журналістів та Спілки фотохудожників».
Найвідоміше фото Євгена Кравса - портрет трирічного Остапа Хміля, яке тоді облетіло світові ЗМІ.
Остап Хміль, втратив у трагедії матір і бабусю
Авіашоу на Скнилівському летовищі трирічний Остап Хміль відвідував зі своїм 10-річним братом Олегом, їхньою мамою і бабусею. Обидві жінки загинули. Хлопці отримали незначні травми: молодшого прикрила своїм тілом матір, старшого відкинуло вибуховою хвилею.
В пам’яті Остапа, який став для світу обличчям трагедії в Скнилові, залишилися лише окремі фрагменти: полоса, де стояли літаки, крики, міліція, «швидкі». Те, що мами більше немає, він зрозумів не відразу. Про все це Остап дізнавався пізніше, від тата і бабусі по батьківській лінії. Не любить Остап і свою відому світлину. «Я не дивлюся на це фото і не люблю згадувати той день. Не хочу давати інтерв’ю, – розповідав Остап Настоящему времени в 2019 році, – про нас уже стільки всього написано».
Борислав Леськів, на той час редактор і журналіст одного із львівських видань
Перші відео зі Скнилова Леськів, який того дня був на редакторській зміні, описав як“фільм, який не хотілося дивитись, а він все одно йшов і не зупинявся”.
“Час у Львові ніби зупинився, пригальмувалося все і вся. На третій день з'явилися перші списки загиблих і постраждалих. На різних сайтах були різні імена, а офіційні дані щоразу уточнювали і не могли дати всіх прізвищ. Нам до редакції постійно дзвонили, і я розмовляв з людьми, які шукали своїх рідних. І тоді я зрозумів, що означає "зупиняється світ" - щоразу, коли ні в списку загиблих, ні серед поранених того, кого розшукували, не було. Світ не мій, а цієї людини, що телефонувала. Але зупиняється так різко, що й ти це відчуваєш”, - розповідав журналіст.
За його словами, тоді біля львівського моргу відбувалося ”щось неймовірне”. “Біля невеликого приміщення - натовп: знесилені горем люди чекали на тіла родичів. [...]Люди кричали, плакали і стояли далі. До моргу приїхав КамАЗ - привезли неідентифіковані останки. Люди в білих халатах носили ношами щось закривавлене. Журналісти ридали разом із тими, хто чекав біля моргу. Я тоді, та і зараз, думаю, що наша слабкість у тому, що велика біда стає спільною лише на короткий час. А потім кожен переживає свій біль і трагедію сам на сам, без допомоги інших - довго, все життя. Можливо, ті події були першим дзвінком для нас - і щодо того, що робилося в армії, і щодо суспільної системи загалом, яка була і є залишком совка. І щодо цього спільного переживання болю і жертви”.
Полковник Володимир Топонар
Полковник Юрій Єгоров
