Солдати Маннергейма. Як фіни звільнили у 1941-му від СРСР свої землі, що вони там побачили і чому не хотіли наступати далі

Згарища, бетонні доти, зруйновані мости, храми й цвинтарі, побиті дороги, купи сміття — і зловісна тиша довкола. На місцях квітучих сіл і хуторів, де донедавна вирувало життя, радянська влада розгорнула будівництво військової інфраструктури, готуючись до майбутніх наступальних операцій. А відступаючи під натиском фінських дивізій, підрозділи Червоної армії застосували тактику спаленої землі, знищуючи все на своєму шляху.

У прикордонному селі Метсяпіртті фінські військові нарахували лише одну вцілілу житлову споруду зі ста. Храмів не залишилося взагалі, бо ще у середині 1930-х років радянське керівництво видало таємний наказ спалювати навіть традиційні карельські кропиці — дерев’яні гробниці-хатинки на цвинтарях. Пояснювали це тим, що у цих спорудах зможуть переховуватись фінські шпигуни, які переберуться через кордон. Для фінів, яких змалечку виховували шанобливо ставитися до пам’яті предків, осквернення цих могил стало важким видовищем.

Найстрашніше було те, що радянський диктатор Іосіф Сталін зробив із місцевими жителями. За його наказом чоловіків мобілізували до армії, а молодих здорових жінок відправили на примусові роботи углиб Росії чи в табори. На величезній окупованій території залишилося лише близько 85 тис. осіб — переважно літні люди і багатодітні матері з малими дітьми.

Запаси їжі у них відібрали, прирікаючи на голодну смерть. Один із фінських офіцерів, письменник Олаві Пааволайнен згадував, як знайшов на одвірку карельської хати щемливий напис: «Дорогий сусіде, коли прийдеш сюди, не забирай наші речі, бо ми й так майже нічого не маємо. З повагою, Віхторі Кольонен».

Щоб забезпечити рух військ, фінським саперам довелося буквально з нуля відновлювати дорожню мережу й заново зводити мости через численні болота та річки. Радянські частини підірвали всі штучні споруди, а дороги перетворили на суцільне місиво. Фінському командуванню довелося залучити тисячі бійців до будівництва дерев’яних колодкових шляхів у густих лісах.

За рік радянські інженери встигли звести вздовж кордону міцні оборонні лінії з бетонними дотами, мінними полями та протитанковими перешкодами. Прорив цих укріплень дався фінській армії ціною величезних втрат: на початку літньої кампанії кількість загиблих і поранених перевищила втрати всієї Зимової війни. Побачивши руїни своїх колишніх домівок і міцні радянські укріплення, солдати все частіше задавалися питанням: а чи справді варта ця земля такої страшної ціни?

Глухий кут

У фінській армії виникла найбільша криза за весь час війни. Солдати-резервісти, більшість із яких були простими селянами й робітниками, вважали, що з поверненням власної землі війна закінчилася. Вони щиро вважали, що подальше просування на територію Радянського Союзу перетворить їх із визволителів на загарбників й окупантів чужих земель.

Понад 2 тис. фінських військовослужбовців у різних підрозділах відкрито відмовилися перетинати старий державний кордон і йти далі. Рота за ротою зупинялися біля просік, що позначали межу, складали зброю і просто сідали на землю, ігноруючи накази командирів. Вони заявляли, що не мають жодного морального права заходити на радянську територіюі ставати союзниками Адольфа Гітлера у загарбницькому поході.

Письменник Вяйньо Лінна, який був учасником цих подій, згодом описав один із випадків у своєму романі Невідомий солдат: «Сержант Хієтанен радісно вигукнув: «Хлопці, ми в Росії!» На це переконаний соціаліст сержант Лахтінен різко відповів: «Так і є. І ми не маємо жодного права бути тут. Ми не кращі за банду розбійників».

Лінна також описав у романі свого побратима Ялмарі Лахті. Спрацьований іще до війни чоловік постійно жалівся на біль у спині й коліні та не мав сили воювати. А найбільше його тривожило, що вдома на занедбаній фермі дружина сидить без копійки. Кому здався цей військовий похід? Треба їхати додому й працювати на землі, бо літо добігає до кінця.

Фінські резервісти були невдоволені й тим, що держава мобілізувала 16% від усього населення країни, а це понад 630 тис. чоловіків і жінок. В окопах невдоволено бурчали, що влада обіцяла швидке закінчення війни й за три тижні всі розраховували повернутися додому на сінокіс. Проте бої ставали дедалі запеклішими, кінця-краю війні не було видно.

Фронтові офіцери опинилися у безпорадному становищі. Вони намагалися вмовити солдатів рухатися вперед на ворожу територію. Пояснювали, що зупинка на старому кордоні становить величезну небезпеку. Адже радянська артилерія продовжить обстрілювати фінські міста з близької відстані, тому треба наступати бодай для створення буферної зони.

У деяких підрозділах командири лякали бунтівників військово-польовими судами й розстрілами за зраду і невиконання наказів у бойовій обстановці. Але це були всього лише порожні погрози: непокора в окопах виявилася настільки масовою, що показові страти могли призвести до катастрофи — повного розвалу фронту й громадянського протесту у тилу.

За наказом Маннергейма

Тоді у фінів був беззаперечний лідер нації, головнокомандувач армії маршал Карл Густав Еміль Маннергейм. І він сказав, що йти вперед треба. Маршал не приховував своїх амбітних планів щодо Східної Карелії.

Ще 10 липня 1941 року він оприлюднив свою відому Клятву меча, у якій відкрито проголосив хрестовий похід. «Я не вкладу свій меч у піхви, доки Фінляндія та Східна Карелія не будуть вільними, — йшлося у ній. — Велика Фінляндія мерехтить перед нами у величезній лавині світових історичних подій».

Маннергейма підтримали авторитетні бійці й ветерани. І зрештою у фінському війську ситуація змінилася — запанувала дисципліна, полки перетнули кордон і продовжили марш на схід.

Маршал будував свою стратегію, керуючись прагматичною логікою. він розумів, що старий, довгий і звивистий радянсько-фінський кордон Фінляндія навряд чи утримає, якщо Радянський Союз знову проявить агресію, — а він її рано чи пізно проявить. Головнокомандувач задумав перенести оборонну лінію вперед, на природні рубежі між Білим морем, озером Онега та річкою Свір — це дозволило б скоротити лінію фронту майже вдвічі. Крім того, на цих територіях було б легше вибудувати глибоку оборону, використовуючи численні озера і болота як природні перешкоди.

«Короткий кордон — тривалий мир», — пояснювали солдатам свою концепцію маршала, і вони йшли у наступ уже з іншим настроєм.

Крім того, Маннергейм і президент Фінляндії Рісто Рюті керувалися політичними мотивами. Вони сподівалися використати окуповану Східну Карелію як козир на майбутніх мирних переговорах з СРСР, а в разі повної перемоги Німеччини — назавжди приєднати цю територію до складу нової Великої Фінляндії.

Варто нагадати, що в цей час Вермахт утримував під контролем Естонію, Латвію, Литву і значну частину Білорусі. Тривали запеклі бої під Смоленськом — німці створювали плацдарм для подальшого наступу на Москву. Не дивно, що німецьке керівництво постійно тиснуло на фінів, аби ті також ішли у наступ на СРСР. Начальник штабу Верховного командування Вермахту генерал Альфред Йодль під час ставки у Міккелі 4 вересня 1941 року наполегливо вимагав від Маннергейма взяти участь у штурмі Ленінграда.

«За жодних обставин я не буду вести наступ проти великого міста на Неві», — відповів на те фінський головнокомандувач.

Маннергейм і фінський уряд намагалися дистанціюватися від Німеччини й не вступати з нею у відкритий союз, стверджуючи, що ведуть окрему оборонну війну за повернення своїх земель.

«Повноваження щодо ведення бойових дій за межами країни потребували делікатних політичних рішень, — пояснював німцям генерал Едвард Ханел, виконувач обов’язків начальника генерального штабу. — Адже фінська конституція вимагає політичного схвалення від уряду для просування військ за кордони».

Утім, наміри Маннергейма просунутися на територію СРСР викликали невдоволення серед країн Європи. Західні демократії категорично засудили перехід фінських військ через радянський кордон, і в листопаді 1941 року британський прем'єр-міністр Вінстон Черчилль надіслав маршалу особистого листа, закликаючи його зупинити наступ.

«Безумовно, ваші війська просунулися достатньо далеко для безпеки під час війни і тепер могли б зупинитися й надати людям відпустки, — писав Черчилль. — Не обов’язково робити будь-які публічні заяви, а просто припиніть бойові дії».

Маннергейм його не послухав. І невдовзі, 6 грудня того ж року, Велика Британія оголосила Фінляндії офіційну війну. Маленька країна опинилася у пастці — фронт застиг у виснажливій трирічній позиційній війні, і союз із Гітлером заради власного порятунку виглядав тепер цілком логічним рішенням.

Створена Маннергеймом буферна зона у Східній Карелії відіграла важливу роль улітку 1944 року, давши фінській армії змогу вчасно зорганізуватися й зупинити радянський наступ на підступах до Гельсінкі. Але й ціна цієї стратегії виявилася непомірно високою — під час наступу 1941 року Фінляндія втратила понад 26 тис. людей, а після Другої світової назавжди позбулася Карелії.