Вважала Леніна дешевим позером. Історія української анархістки Ольги Таратути, яка ніколи не здавалась і була страчена в 1938-му комуністами

Таратута не здалася навіть на початку 1920-х років, після того, як більшовики розгромили анархічний рух, підступно стративши 10 головних його командирів, що склали зброю. Махно після цих подій перебрався в еміграцію разом з уцілілими побратимами. А Бабуся [це революційне псевдо вона взяла ще в молоді роки — ред.] залишилась в Україні, пішла у підпілля й продовжувала боротись із совєтами до кінця свого життя.

Варто зауважити, що українські анархісти зовсім не були «бандитами з великої дороги» та «божевільними терористами з бомбами», якими їх десятиліттями змальовувала радянська пропаганда. Насправді вони вважали себе революціонерами, але мали кардинально інше уявлення про людську свободу та майбутнє країни, ніж більшовики. Якщо Володимир Ленін та його соратники боролися за встановлення абсолютного контролю над суспільством і диктатуру партійного керівництва, то анархісти відстоювали самоврядування трудящих, а всі рішення, на їхню думку, мали приймати селяни та робітники. Вони відстоювали ідею системи Вільних Рад та інших бездержавних експериментів.

Справді, анархісти вдавалися і до радикальних методів боротьби, використовуючи бомби та вибухівку. Але їхніми об'єктами були імператор і його родина, або генерал-губернатор чи ненависний жандарм, або ж банкір. Вони хотіли, щоб будь-який режим, що сковує людську свободу, жив у постійному страху за своє фізичне існування. Звісно, такі методи не були гуманними чи законними, проте на той час це було типово для антидержавних рухів.

Вважала Леніна дешевим позером

Народилась Елька-Гольда Рувинська 1874 року в Каховці у родині купців. Зовсім молодою приєдналася до Південноросійського союзу робітників, соціал-демократичної групи братів Гроссманів. Відбувши перший арешт, вона діяла у підпіллі у Єлисаветграді, а 1901 року втекла до Німеччини, звідки перебралась до Швейцарії.

Там нетривалий час вона працювала у групі Іскра пліч-о-пліч з Володимиром Леніним і теоретиком російської версії марксизму Георгієм Плехановим. Ці два політики їй не подобалися: зокрема майбутнього лідера Жовтневого перевороту Бабуся вважала інтриганом і дешевим позером.

Проте у Женеві Таратута знайшла справжніх однодумців із-поміж студентів-емігрантів, які належали до анархістів. Саме в цій групі вона взяла прізвище чоловіка Таратута. До слова, дві її рідні сестри, Хася та Роза, вийшли заміж за чоловіків саме цього руху опору.

Варто зазначити, що у 1903−1907 роках в анархістських групах дівчата складали від 30 до 35%. За національною ознакою переважали єврейки, які бунтували проти тотального контролю кагалу — синагоги — патріархальних батьків. Старшим анархістам було вигідно залучати до терору дівчат, адже у часи Російської імперії до підлітків і жінок не застосовували смертної кари — хіба що за власним розпорядженням імператора.

Центром свого руху анархісти обрали Одесу, куди Таратута переїхала разом з іншими друзями. Цей порт мав зв’язки з Лондоном, Нью-Йорком і Гамбургом, що допомагало взаємодіяти не лише у масштабах Російської імперії, але й підтримувати контакти з анархістами навіть із-за океану.

1904 року Таратуту й інших дівчат запідозрили у причетності до вбивства міністра внутрішніх справ Російської імперії В’ячеслава Плеве, проте доказів не знайшли. Але група перебувала під пильним наглядом.

Згодом очолила одеську філію групи Чорний прапор. Розповсюджуючи листівки, анархісти пояснювали, навіщо вдаються до терору: вони прагнули поглибити хаос, щоб дезорганізувати та паралізувати владу. Терор вони вважали вищим проявом свободи особистості, а тому прагнули підштовхнути до непокори усіх злиденних і знедолених проти влади.

«Нехай терор особистий і масовий широкою хвилею розіллється по всій країні! — йшлося у Летючому листку, який видавала група Таратути. — Нехай буржуазія відчуває, що повстав, нарешті, робочий клас не задля гри з нею у політику, а для повного її знищення і захоплення її власності».

Найгучнішою справою того часу був підрив кав’ярні Лібмана: 17 грудня 1905 року анархісти жбурнули у будівлю чотири бомби. Через тиждень усіх учасників акту заарештували й винесли вирок: стратити через повішання двох чоловіків та Беллу Шершевську. Таратута отримала заслання на 17 років: імператор Микола II зберіг їй життя лише тому, що вона мала дворічного сина.

«А ось зараз іду проводжати на плаху найближчих, найулюбленіших товаришів і мучуся тим, що не мине їхня чаша сия, — писала жінка у споминах. — Велика розбіжність настрою рік тому померти не на власному ліжку. Але така розбіжність неминуча, мені здається, піддаються тільки ті з революціонерів, які волею випадку потрапляють у становище тих, хто ховає, а не тих, кого ховають».

На заслання анархістка не потрапила. Через місяць після вироку, у грудні 1906 року, вона підкупила охоронця одеської тюрми та втекла. Незабаром переїхала разом із чоловіком до Москви та створила групу анархістів Бунтар. На початку 1907 року їй довелося втекти до Швейцарії, бо почались арешти. Тут вона примкнула до Союзу російських анархістів-комуністів і його Бойового загону з завданням — розпалити нову революцію.

Таратуту призначили організатором терору в Одесі. Їй дали 7 тис. рублів на підрив командувача Одеським військовим округом, градоначальника Одеси, начальника в’язниці, голову військово-окружного суду й інших місцевих високопосадовців — але жандарми виявилися спритнішими й запобігли терору. Близько 50 анархістів Бойового загону заарештували й помістили до Лук’янівської в’язниці у Києві. Тоді Таратута вирішила звільнити їх власноруч, але поліція затримала її з валізою ручних бомб. Цього разу анархістці присудили 21 рік каторги.

Чорний Хрест

З 21-го вона відсиділа лише дев’ять і вийшла на волю у березні 1917-го, коли більшовики почали звільняти політв'язнів. Оселившись у Києві, Таратута створила Чорний Хрест для звільнення заарештованих анархістів та допомоги репресованим і відновила контакти з Конфедерацією анархістів України Набат. Під час союзу Революційно-повстанської армії України імені батька Махна з Червоною армією (жовтень-листопад 1920 року) вона вирушила до Харкова, щоб і там організувати Чорний Хрест. У листопаді 1920 року вона стала представницею махновської армії при штабі Південного фронту, вела переговори з більшовиками про відновлення вільного махновського району і готувала Всеросійський анархістський з'їзд у Харкові.

Але наприкінці листопада того ж року Ленін почав похід проти Махна. Союз більшовиків і анархістів не міг тривати довго: вони були ситуативними союзниками проти армій Врангеля і Денікіна, а після спільної перемоги комуністи жорстоко розправились з конкурентами.

На початку 1921 року анархістський рух задавили. Більшовики взяли у полон 10 основних командирів армії Махна та розстріляли. Інших закатували у в’язницях, а батько Махно разом із невеликою групою побратимів устиг виїхати в еміграцію.

З Таратутою, ураховуючи її революційне минуле і знайомство з Леніним, обійшлися поблажливо: усього лише вибили зуби та нещадно побили у тюрмі. Вона голодувала 11 днів на знак протесту. Слідчий просив підписати заяву про відмову від подальшої політичної активності, але Бабуся обрала каторгу. На волю вона вийшла 1924 року, але скорятися новому режиму не збиралася.

Підлий і боягузливий спосіб

У лютому 1927 року в Одесі, під час будівельних робіт, знайшли останки анархіста Лева Тарло, якого царська влада стратила ще 11 років тому. Товариство політкаторжан, членкинею якого була Таратута, провести почесне революційне перепоховання.

Під час панахиди вона висловила промову, яку чекісти назвали антирадянською заявою: «Якщо ви намагаєтеся винищити всіх анархістів без сенсу і причини, то чому ви робите це в такий підлий і боягузливий спосіб? Якщо ви переконані, що для вас правильно, щоб усі анархісти-ідеалісти гнили й умирали у в’язницях, то чому ви так радієте, коли хтось говорить про ці факти або публікує їх у газетах? Якщо Анархістський заклик злочинний, то чому ви не заарештовуєте мене за нього?»

Спецслужби фіксували посилення руху анархістів в Одесі: організацію нових груп, поширення листівок, агітацію. Вони відкрили зв’язки одеситів із закордонними організаціями, звідки надходила допомога від Чорного Хреста. Підпільні гуртки анархістів в Одесі виявили на судноремонтному заводі, серед вантажників, безробітних водників. Не важко було здогадатися, хто є організаторкою всіх цих дій.

Наприкінці літа ДПУ використовувало Таратуту як приманку, слідкуючи за нею та вираховуючи її контакти. Чекісти планували провести гучний процес над анархістами — Всеросійський ліквідаційний з'їзд, але ці плани провалилися. Знищити вдалося анархістів лише у січні 1929 року.

«У Москві існує думка про те, що в Україні йде успішна підготовка до відновлення роботи анархістів», — напередодні прокоментувала Таратута дії більшовиків.

Цих слів виявилось достатньо для нового арешту і трьох років політізолятора. На свободу Таратута вийшла наприкінці 1931 року, а через два роки сіла знову — цього разу за контактування з головою Чорного Хреста Франції. Після трьох років заслання вона вийшла на свободу виснаженою та хворою, заробляла на хліб працею у московській артілі Цветмет.

У листопаді 1937 року, коли почалися сталінські чистки, Військова колегія Верховного суду СРСР засудила її до страти за анархічну діяльність. 8 лютого 1938 року, через кілька годин після оголошення вироку, 64-річну революціонерку розстріляли у підмосковній комунарці.

За кілька місяців до страти Таратути більшовики розстріляли Петра Аршинова, якого Махно вніс до трійки справжніх анархістів. Сам батько анархії помер від туберкульозу ще за три роки до цього.