Новини про успішний контрнаступ українських сил, унаслідок якого вдалося звільнити сотні квадратних кілометрів у районі Лимана на сході України, стали приємною несподіванкою на тлі безперервних російських обстрілів українських міст і гнітючого видовища, коли американські переговірники в Москві поринають у «теплі спогади» в компанії російського президента.
Успіхи України підтверджено численними джерелами, зокрема відеозаписами з дронів, свідченнями військових та повідомленнями ЗМІ, які до цього утримувалися від публікації інформації. У своєму останньому звіті Інститут вивчення війни (ISW) зазначив: «Методологія картографування ISW, найімовірніше, занижує масштаби українських успіхів під час контратак, що тривають на Лиманському напрямку».
Однак це не перша наступальна операція українських військ у 2026 році, унаслідок якої їм удалося відбити в російських окупаційних сил значну територію.
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Ще в березні тодішній Головнокомандувач ЗСУ генерал Сирський зазначив: «Уперше з 2024 року, коли ми проводили Курську наступальну операцію, наші війська за один місяць повернули під контроль більше української землі, ніж противник захопив за той самий період».
Російський наратив про «неминучу перемогу» помер
Президент Зеленський заявив, що «на півдні нашої країни протягом останніх півтора місяця (українські сили) здійснили низку важливих дій в обороні, а на окремих напрямках — і в наступі». Протягом кількох місяців ЗСУ проводили на півдні України менш масштабну операцію, під час якої звільнили понад 400 квадратних кілометрів території.
Отже, за два місяці Україна здійснила дві непомітні, але вельми успішні контрнаступальні операції в різних частинах країни. Це насамперед ставить під сумнів популярний — і водночас доволі спрощений та поверховий — наратив про патову ситуацію на лінії фронту. А крім того, свідчить про те, що українські військові докладають значних інтелектуальних зусиль до пошуку нових способів успішного ведення наступальних дій на тактичному й оперативному рівнях.
Загалом, українські військові вже певний час випробовують і відпрацьовують нові способи знищення більшої кількості російських підрозділів та звільнення нових територій. Як я зазначав у нещодавній статті про український контрнаступ на півдні, «протягом усієї цієї війни українці демонстрували прагнення й готовність випробовувати вдосконалені форми загальновійськової тактики, використовуючи технології повітряних і наземних безпілотників для здобуття переваги в тактичній розвідці, створення умов й оперативного простору для наземного маневру як бронетехніки, так і піхоти, а також для забезпечення цілого комплексу допоміжних функцій: радіоелектронної боротьби, постачання, точкової оборони, евакуації поранених, встановлення мін і розмінування, психологічних операцій проти росіян. При цьому українці прагнуть вводити в оману як противника, так і тих, хто висвітлює хід війни».
Але, повертаючись до нещодавніх успіхів українських військ під Лиманом і контрнаступу на півдні, — які висновки можна зробити з того, як Україна проводить наземні операції?
По-перше, це були повноцінні контрнаступальні операції, а не пересічні локальні контратаки. Можна сперечатися про те, чи починалися вони саме в такому форматі, але підсумок очевидний: протягом тижнів, якщо не місяців, Україна здійснила два масштабні контрнаступи. І кожен із них приніс Сухопутним військам ЗСУ відчутні результати.
По-друге, операція під Лиманом призвела до оперативного зриву планів Москви. Росія вже певний час — нехай і надзвичайно повільно — намагається здійснити оперативне охоплення з двох боків міст-фортець, що входять до укріпленого українського поясу на сході країни. У лютому цього року я зарахував цю російську кампанію, яка є ключовим напрямком наземної війни проти України, до чотирьох елементів стратегії Путіна, покликаної забезпечити сприятливий результат його провальної військової авантюри.
Головне завдання російських сухопутних військ — здійснити оперативне охоплення з двох боків території Донбасу, яку утримує Україна. Одне крило цього охоплення просувається на північ із району Покровська, інше — на захід на Лиманському напрямку. Найімовірніше, вони мають зійтися в районі міста Барвінкове.
Лиманський напрямок російського наступу становив основу північного флангу масштабної операції з подвійного охоплення. На сьогодні це просування повністю зупинено. Перспективи оточення міст-фортець ліквідовано — щонайменше на поточний рік, а найімовірніше — назавжди.
По-третє, це переконливо доводить, що російський наратив про «неминучу перемогу» помер. Він не просто «майже помер» і не перетворився на незграбного зомбі, якого ще можна оживити. Ні, цей наратив мертвий остаточно. Навіть якщо Росії вдасться мобілізувати ще кілька сотень тисяч військовослужбовців в останні місяці цього року, це будуть недосвідчені солдати, від яких навряд чи варто очікувати кращих результатів, ніж від понад двохсот тисяч росіян, що вже перебувають в Україні й зуміли захопити територію, яка за площею становить приблизно половину штату Род-Айленд.
По-четверте, український досвід свідчить, що ідея «прозорого поля бою» є хибною. Безумовно, завдяки безпілотникам, розвідці на основі відкритих джерел (OSINT) і цифровим системам управління військами ми тепер значно краще бачимо те, що відбувається в зоні бойових дій. Проте вона не стала прозорою. Кембриджський словник визначає слово transparent так: «Ясний і легкий для розуміння чи розпізнавання; відкритий і чесний, такий, що не містить таємниць».
Події в Україні свідчать про те, що жодна зі складових цього визначення не відповідає дійсності. Значна частина сил обох сторін нині перебуває під землею, часто залишаючись непоміченою для безпілотників; до того ж на ефективність спостереження впливають погодні умови. Але важливішим є інше: бачити об'єкт зовсім не означає розуміти його. Сучасна концепція «прозорості поля бою» не надає жодних достеменних даних про бойовий дух чи наміри противника. І це найкритичніший недолік усієї ідеї прозорості, адже саме наміри є ключовим чинником для командира, який ухвалює рішення на основі даних із сенсорів. Жодна надсучасна оптика чи датчики не дають змоги зазирнути в думки й серця солдатів і командирів на полі бою.
Навіть там, де ситуаційна обізнаність справді покращується, «тертя війни» (військовий термін, запроваджений Карлом фон Клаузевіцем, що означає сукупність непередбачених труднощів, хаосу, випадковостей і опору, які виникають у реальному бою та перешкоджають реалізації навіть найідеальнішого плану — NV) нікуди не зникає. Воно проявляється у двох вимірах, які автори концепцій прозорості рідко розмежовують. Перший — це внутрішнє тертя у власних військах: зібрані розвідувальні дані далеко не завжди спонукають вище командування до дій — через бюрократичну обережність, когнітивні викривлення або банальну організаційну інерцію. Подібна закономірність неодноразово виявлялася в нездатності Росії передбачити готовність України до опору в лютому 2022 року. Другий — командири й надалі не можуть знати про всі аспекти того, що відбувається на полі бою, навіть якщо вся система спостереження працює ідеально. Як незалежно один від одного доводили сер Лоуренс Фрідман і Баррі Воттс, війна залишається інтерактивним протистоянням, у якому розумний супротивник постійно намагається викривити, знецінити або підмінити картину, що формується в іншої сторони.
По-п'яте, у сучасній війні вирішальне значення мають оперативна безпека й дезінформація. Цей урок українці засвоїли після контрнаступу 2023 року. Місяці публічних обговорень цілей операції, залучених сил і ймовірних напрямків удару дали можливість російським військам на півдні України заздалегідь дізнатися про підготовку наступу. Вони мали сім місяців на підготовку, і українська операція зазнала невдачі.
Під час наступу в Курській області роком пізніше українська сторона встановила суворий контроль над інформацією, задіяла комплекс заходів із введення противника в оману та досягла стратегічної й оперативної раптовості. Судячи з усього, схожу стратегію Україна знову застосувала на південному та східному напрямках у 2026 році.
По-шосте, ці дві операції все ще можна розглядати як випробування нових тактичних і оперативних методів. Ідеться про тактику застосування безпілотників у постійно вдосконалюваному розвідувальному протиборстві, а також про розчищення шляху для наступальних дій завдяки глибшому ураженню російських спроможностей у використанні дронів, сенсорів, логістики та резервів. Ці випробування нових тактичних й оперативних підходів українською стороною спиралися на нові класи безпілотників — зокрема, такі дрони, як Darts, RAM-2 X, Hornets і Fire. Точка FP-2, а також на ефективнішу інтеграцію даних від різних сенсорів за допомогою системи Delta і вбудованого в неї штучного інтелекту.
У попередніх війнах протиборчим сторонам нерідко були потрібні роки, щоб розробити нові доктрини й організаційні структури, необхідні для досягнення оперативних і стратегічних цілей в умовах зміненого безпекового середовища. Перехід до нових методів був болісним. Імовірно, саме такий адаптаційний період ми спостерігали в російсько-українській війні з 2023 року до кінця 2025-го. Однак виникає запитання: чи не бачимо ми зараз перших ознак формування в Україні нових методів наступального маневру?
І нарешті, сьоме. Скільки часу знадобиться росіянам, щоб наздогнати українців? Протягом усієї повномасштабної війни проти України російські військові досить швидко переймали українські інновації. Вони, безперечно, уважно стежили за наступальними діями України у 2026 році й аналізували методи, що їх застосовував противник. Рано чи пізно — і, найімовірніше, у найближчому майбутньому — росіяни спробують скопіювати ці підходи для власних наступальних операцій. Це нівелює нинішню перевагу України, однак я також розраховую, що українці й надалі тестуватимуть і вдосконалюватимуть свої наступальні інновації, аби й у майбутньому зберігати перевагу над росіянами.
Переклад NV
Текст опубліковано з дозволу автора
Уперше опубліковано на substack.com