«Ми так і не змогли поховати Андрея». Білоруський журналіст, який переховується в Польщі, розповів, як його сина вбили найманці Лукашенка

NV публікує цей текст в рамках інформаційного партнерства.

Уяви, що ти не можеш брати участь у демонстраціях, у жодних культурних заходах чи важливих зустрічах, хоча це твоя місія. І що тобі досі доводиться уникати випадкових зустрічей з незнайомими людьми, а коли ти йдеш в магазин, то озираєшся навколо, бо в будь-яку мить хтось може тебе застрелити. Ти не можеш дізнатися, як там твої близькі й друзі, бо навіть мати боїться з тобою розмовляти. Це не параноя. Це реальність білоруських політичних біженців у Польщі.

«Попереджаю тебе напівжартома, — каже мені Дмитро Галко, — колись ти можеш прочитати в новинах, що мене в Польщі вбили».

Русифікація або все спочатку

Батько Дмитра народився на Ігуменському Поліссі, неподалік від Мінська. У його родині завжди розмовляли білоруською, так само як і в селі, у школі, серед сусідів. Зіткнення з новою реальністю сталося тоді, коли він, тринадцятирічний хлопчик, поїхав до міста, щоб продовжити навчання. Виявилося, що в Мінську освіти білоруською мовою не існує.

«Батько згадує, що це був важкий час, — каже Дмитро. — Йому довелося вчитися всьому заново — російською. Звісно, це дещо сповільнювало його рух у порівнянні з тими, хто володів російською з дитинства».

Так розпочалася повна русифікація. Вона відбулася без протестів, без запитань, без опору — як природний, хоча й незрозумілий процес.

Школа, потім технікум, університет і служба в армії. Коли народився Дмитро, вдома вже розмовляли російською, хоча для нього білоруська мова була чимось цілком звичайним, не забороненим, адже він чув її з дитинства, коли їздив у село до дідуся й бабусі.

— І коли народився мій другий син, я вирішив перейти заради нього на білоруську мову. Це був початок 2000-х років, — згадує журналіст. — Це було дуже важко з психологічної та соціальної точки зору. Тиск був настільки великим, що мені, зрештою, довелося відмовитися від цього. У дитсадку відразу почалися запитання, на дитячих майданчиках на нас косо дивилися. Я не хотів ускладнювати дитині життя…

Народ з найнижчим рівнем писемності

Процес викорінення білоруської ідентичності та знищення мови почався після жорстокого придушення січневого повстання, яке в Білорусі називають повстанням Калиновського і яке було частиною польського повстання проти Російської імперії. Після поразки повстанців росіяни заборонили вживати білоруську мову в громадських місцях і змушували білорусів переходити в православ’я. Але ще — на відміну від інших територій Російської імперії, у Білорусі заборонили створювати органи місцевого самоврядування, які тоді називалися земствами. Вони відповідали не лише за будівництво доріг і лікарень, а насамперед за освіту. Без них білоруси втратили до неї доступ.

Це призвело до того, що в XX столітті білоруси стали чи не найменш писемним народом у європейській частині імперії.

 — Рівень писемності в Білорусі можна було порівняти з рівнем у Башкирії. Тож уявіть собі, як тоді відбувалося формування білоруської національної ідентичності. Люди не вміли читати, нічого не знали про свою історію та культуру, а про себе говорили: «Я — тутешній».

Однак білоруська мова збереглася в селах, тихо відроджувалася у творах письменників та авторів дитячих книжок. Наступна спроба її знищення розпочалася жорстоко, разом з приходом Лукашенка до влади. Дмитро згадує, що той розпочав своє авторитарне правління з великим галасом. Уже 1995 року, після проведення псевдореферендуму, було скасовано національні символи та статус білоруської мови як єдиної державної, а чиновники зняли історичний біло-червоно-білий прапор з даху урядової будівлі в Мінську й розірвали його на шматки. Це мало символізувати розрив із минулим та прагненнями до незалежності.

«Відтоді всіх білоруських націоналістів — а слід зазначити, що це були дуже помірковані люди як в ідеологічному, так і в особистому плані — визнали нацистами та колаборантами».

Під прицілом режиму

У 2009 році журналіст розпочав співпрацю з Радіо Свобода. Він чудово розумів, що автоматично потрапить до кола тих, за ким пильно стежить державний апарат терору, кого постійно викликають на допити, кого можуть покарати за те, що він пише правду. Як він сам зізнається, до 2017 року найбільшим ризиком були затримання, що тривали близько 15 днів. Він сам кілька разів потрапляв під варту, але вважає це невеликою ціною за можливість впливати на суспільні справи — хай навіть найменшою мірою.

«Однак я навіть не уявляв, що на мене ще чекає, а тим паче — чим усе це закінчиться».

Коли почалася війна на Донбасі, Дмитро як кореспондент вирушив у зону АТО. Відтоді він жив між двома країнами — пів року на українському фронті, потім кілька місяців у Білорусі.

 — Найбільші проблеми виникли, коли я почав писати про те, що в Білорусі триває чистка патріотів — придушення людей, які в разі російської агресії могли б стати такими самими добровольцями, яких я бачив у 2014 році в Україні. Зокрема, це стосувалося середовища білоруських футбольних уболівальників.

Дмитро пояснює, що вболівальницькі кола в Білорусі були антифашистськими й анархістськими, а з початком російської агресії проти України зайняли патріотичну позицію. Вболівальники почали використовувати заборонену національну символіку (зокрема, прапор вільної Білорусі), і саме проти них у 2016 році було розгорнуто репресії.

Тихо, ніхто не піднімав галасу, ніхто їх не захищав. Вони просто почали зникати один за одним, потрапляли до в’язниці. Сотні людей…

Трагедія в день народження

Дмитро став писати про це статті, з’являлися також аналітичні статті про підготовку Білорусі до підтримки російської війни проти України. У 2017 році почалися провокації: влада намагалася сфабрикувати кримінальні справи проти Яна, одного з трьох синів Дмитра, якому тоді було 14 років. Пішли виклики до комісії з питань сім'ї, що загрожувало тим, що дитину взагалі у батьків відберуть. Почалися стеження та прослуховування телефонних розмов.

 — Кульмінацією став день народження Яна, — згадує Дмитро. — До нашого будинку з'їхалося близько п’ятнадцяти патрульних машин. Група Альфа (або якісь інші озброєні правоохоронці) увірвалася до квартири, повалила всіх на підлогу й побила. Спочатку звинувачення стосувалися мене та мого сина, але потім вони заявили, що не можуть порушити проти нього справу, бо він неповнолітній.

Напад правоохоронців був настільки жорстоким, що деякі перелякані молоді люди вистрибували з вікон, аби уникнути побиття. Один з друзів Яна, 18-річний хлопець, зламав хребет. Наступного дня, коли він ще лежав у відділенні інтенсивної терапії, до нього прийшли міліціонери. Махаючи йому перед обличчям пакетиком з наркотиками, вони сказали, що якщо він має намір свідчити на користь Яна, то його звинуватять у зберіганні наркотиків і посадять щонайменше на 10 років.

Зрештою, лише Дмитру висунули звинувачення в «нападі на працівника міліції». Його помістили під варту, у в’язницю № 8 у місті Жодіно, у камеру разом із засудженими до смертної кари. Вже за ґратами він дізнався, що в тій самій в’язниці утримують його старшого сина Андрея. Він не знав, за що, чому і в якому стані перебуває хлопець.

— Щоб змусити мене «зізнатися», вони застосували особливу форму тортур. Дуже довго тримали мене в так званій «склянці» — це ніби стояти у скляній труні протягом багатьох годин

Потім мене привели до псевдослідчого. Сказали, що на мого молодшого сина напав педофіл з ножем, і невідомо, що зараз відбувається з хлопцем. Позбавили мене права надсилати й отримувати листи. Я опинився в повній ізоляції. Про долю старшого сина я теж нічого не знав, хоча він перебував у тій самій в’язниці.

Смерть сина

«Звалюй до своєї України», — почув Дмитро від міліціонерів, коли його затримали. З-під варти його випустили ще до початку судового процесу. І він разом з Яном вирішив ризикнути й виїхати до України.

Однак у Маріуполі було не набагато легше, хоча й з інших причин. Були проблеми з документами, Ян не міг звикнути до нової школи, сумував за друзями та дівчиною. Навесні 2018 року не витримав і повернувся до Білорусі — і одразу почалося переслідування. За ним стежили. Хтось напав на Яна і поранив його ножем.

— Відбувалося багато дивних і небезпечних речей. Я вирішив повернутися до Білорусі, бо боявся за сина. До того ж проблеми із законом були у мене, а не в нього. Крім того, я наївно вірив, що зможу виграти справу в суді. Тоді такі речі ще траплялися.

Дмитро програв. Так званий суд визнав його винним у нападі на співробітника міліції та засудив до чотирьох років виправної колонії. До того ж він мав виплатити міліціонеру компенсацію.

Однак до того, як апеляційний суд видасть рішення, йому дозволили вийти на свободу. І натякнули, що на кордоні його ніхто не затримає.

— Я виїхав до України, мене без перешкод пропустили через кордон. З того часу я не був у Білорусі.

Кілька місяців потому його старшому сину Андрею висунули звинувачення у хуліганстві. У нього не було паспорта, тож єдиним шансом уникнути білоруської виправної колонії був виїзд до Росії. Хоча його прізвище одразу потрапило до списку тих, хто розшукується, кілька місяців йому вдавалося переховуватися в Москві. Він мешкав у центрах соціальної допомоги, не маючи можливості знайти роботу. Дмитро дистанційно допомагав йому, як тільки міг. Зв’язок із сином обірвався в жовтні.

— Ми знаємо, що за кілька днів до того, як його вбили, його затримала поліція. Пізніше його тіло знайшли на одній з головних вулиць Москви. Ми бачили матеріали справи, фотографії. Він був весь у синцях. Російська слідча комісія була готова видати тіло, але щоб забрати його, мені довелося б особисто поїхати до Москви. Тільки от якби я поїхав туди, то опинився б на тому самому цвинтарі, що й мій син. Тому ми так і не змогли поховати Андрея.

Після вторгнення Росії в Україну Дмитро змушений був покинути безпечний притулок в Україні: у нього був паспорт країни-співагресора. Так він опинився в Польщі.

«Я живу не для того, щоб просто вижити»

У червні 2026 року в Білій Підляській був застрелений 44-річний активіст і митець Роберт Кузовков, відомий під псевдонімом Семен Скрепецький. Він утік з Росії до Польщі п’ять років тому внаслідок політичних переслідувань і був відомий, зокрема, тим, що критикував і малював карикатури на Володимира Путіна, Олександра Лукашенка та Рамзана Кадирова. Ліквідація політичних опонентів у європейській країні, яка вважається безпечною, знову порушила питання про безпеку політичних біженців. Але для Дмитра Польща насправді ніколи не була справжнім притулком.

— Я продовжую свою місію, пишу про все це. Мене помічають, і я знаю, що це їх дратує. Саме тому я веду життя відлюдника. Я не ходжу на жодні білоруські заходи, намагаюся ні з ким не зустрічатися. Якщо хтось пропонує мені зустрічі з незнайомими людьми, я відмовляюся. Я зустрічаюся лише з тими, кого знаю роками, майже з дитинства.

Як не парадоксально, але саме Україна, охоплена війною, стала для Дмитра найбезпечнішим притулком. Там білоруські служби не могли так легко його дістати.

А в Польщі він на очах у всіх. Колись у Познані він випадково натрапив на російського агента. Той допоміг Дмитрові та його дружині організувати ночівлю, коли вони приїхали до міста посеред ночі. Вони втекли під покровом ночі, коли зрозуміли, що щось не так. Дмитро повідомив про це спецслужбам, але підозрює, що в цій справі мало що було зроблено. Життя політичних біженців у Польщі — це постійна невизначеність, переховування, необхідність не привертати до себе увагу заради власної безпеки.

Білорусь, Україна, Польща: спільна доля

— Я хотів організувати якусь акцію допомоги українцям, долучитися до діалогу між поляками й українцями, бо мені болить ця ситуація. Я підняв цю тему на наших білоруських каналах, але мало хто відгукнувся. Не тому, що люди не розуміють, наскільки важливі для нас, білорусів, польсько-українські відносини, але через страх.

У Дмитра є знайомі, які після приїзду до Польщі змінили прізвище, сховалися в селі або навіть у лісі. Їхнє суспільне життя не існує, вони не беруть участі в жодних акціях, не дають інтерв'ю, хоча їм було б про що розповісти.

Серед політичних біженців є ветерани війни в Україні. Адже перемога України в цій війні — це великий шанс для Білорусі. Дмитро каже, що білоруси завжди дивилися на Україну як на старшу сестру — ту, якій вдалося вигнати сатрапів з Кремля. Чиї громадяни своїми революціями показували, що не здадуться. І за кожною із цих революцій білоруси стежили, затамувавши подих. Деякі сміливці, як-от син Дмитра, у 2014 році носили значки з українським прапором на знак підтримки.

Повномасштабна війна — це те, з чого може початися шлях до визволення Білорусі. Адже якщо Україна переможе російську імперію, то те, що від неї залишиться, може розвалитися, як доміно.

Дмитро наголошує, що Лукашенко є частиною механізму цієї імперії, і якщо вона розпадеться, його режим не втримається.

Ще одна річ, яку він помітив, — схожий механізм використання історичної політики, фейкових новин чи операцій під чужим прапором, з яким зараз стикається Польща у відносинах з Україною. Адже те саме роками відбувалося в Білорусі. Росія підступно налаштувала білорусів проти українців, розпалила неприязнь одних до інших. Вони стали чужими, а то й ворожими. Якби не успіх росіян у цій сфері, можливо, білоруський полк Калиновського, що воював на українському фронті, налічував би не тисячу, а десять тисяч солдатів.

Білоруси бояться, що через катастрофічну дипломатичну ситуацію між Польщею і Україною російський доміно-ефект не розпочнеться.

І хоча ми насправді не знаємо, що відбувається в Білорусі, адже доступ до інформації сильно обмежений, чимало білорусів з надією дивляться в бік Києва. І вірять у позитивний результат цієї війни. І саме тому Дмитро не хоче мовчки ховатися. Він впевнений, що дуже важливо поширювати білоруське послання далі.

— Я перетворив своє життя на місію. Культурна дипломатія, якою я зараз намагаюся займатися, є її складовою. Саме для цього я живу. А не для того, щоб просто вижити.