Червоний ковчег. Як понад 100 років тому США депортували назад у Росію її колишніх громадян, що мали ліві погляди

Рейди Палмера

Палмер став генеральним прокурором США у 1919 році, на цю посаду його призначив президент Вільсон, вдячний юристу і своєму давньому другові за підтримку під час президентської кампанії. Палмер тоді мав адвокатську практику і тричі обирався конгресменом від штату Пенсильванія, відстоював права жінок і виступав за скасування дитячої праці. Загалом він видавався м’якою людиною — американці й не сподівались, що цей політик наведе порядок у хаосі.

Але на диво з перших днів своєї роботи генпрокурор розпочав справжній хрестовий похід проти червоної загрози — за його ж власним висловом. Він жорстко придушував демонстрації та страйки робітників, навіть якщо вони були викликані не політичною ідеологією, а економічними проблемами. А самих профспілкових діячів тепер ототожнювали з комуністами без зайвих розмов.

Палмера намагались знищити: улітку бомба анархіста зруйнувала фасад його будинку, але терорист спіткнувся об дріт і випадково убив себе. Невдовзі після цього двоє людей загинули від вибуху бомби, що була надіслана Палмеру поштою — проте він не постраждав. А ще пильний працівник пошти запобіг плану підриву 36 вибухових пакунків, надісланих урядовцям і бізнесменам.

Газетні заголовки рясніли тривожними заголовками, і Палмер вирішив покінчити з терактами та їхніми прихильниками. На допомогу йому прийшов новий голова відділу Бюро розслідувань та відділу загальної розвідки Джон Едгар Гувер. Коли ці двоє розпочали хвилю масових арештів, громадськість вже не чинила опору.

У річницю жовтневого перевороту, 7 листопада 1919 року, агенти міністерства юстиції затримали понад 1 тис людей в 12 американських містах. Майже третину арештантів тоді вирішили вислати до ленінської Росії.

Радянський ковчег

21 грудня 1919 року, о 6-й годині ранку, з порту Нью-Йорка вирушив пароплав Buford. На ньому перебували незвичайні пасажири — 249 уродженців колишньої Російської імперії. Навіть сам капітан не знав, куди прямує судно: йому дали запечатаний конверт з маршрутом, який він мав відкрити лише через годину після того, як корабель покине Нью-Йорк.

Виявилось, що спочатку треба прибути в порт Кіль у Німеччині, щоб взяти на борт німецького офіцера, який проведе судно через мінні поля Першої світової війни до Лібави (тепер Лієпаї) або Риги.

Весь цей час пасажири перебували в положенні в’язнів: жінкам дозволяли залишати каюту тільки на одну годину на добу, а чоловіків тримали ув’язненими і поводилися з ними досить жорстко. Багато людей хворіли, хтось втратив слух від неналежного лікування. Конвоювали депортованих інспектор Френк Беркшир, вісім співробітників імміграційної служби, шість офіцерів і 58 солдатів.

Подорож тривала довгих 28 днів. Коли Буфорд уже наближався до берегів Латвії, коли до Держдепартаменту США надійшла телеграма про відмову прийняти депортованих із проханням відправити їх в інше місце, оскільки сполучення між портом Лібава та російським кордоном було відсутнє. Тоді США звернулися до Фінляндії, яка погодилася прийняти пароплав у порту Ханко.

Серед депортованих на кораблі була відома активістка феміністичного руху Емма Гольдман. Вся її провина полягала у тому, що вона народилась у Латвії, яка на той час була частиною Російської імперії. У США жінка не приховувала своїх антивоєнних настроїв, за що й потрапила на два роки до в’язниці у Першу світову. Під час другого арешту її оголосили анархісткою, що й стало вироком для повернення в комуністичну Росію.

Гольдман разом з іншими депортованими прибула до Фінляндії 16 січня. Пізніше вона згадувала, як пасажирів Буфорда розмістили під охороною в лютий мороз у неопалюваних пломбованих вагонах по 30 осіб. Їжі та води давали обмаль, лише сім армійських пайків на всіх. За спогадами Гольдман, надвечір 19 січня поїзд прибув на станцію Терійокі, де пасажирів висадили й наказали перетинати кордон пішки. Деякі побоювалися, що їх приймуть за фінських солдатів і відкриють вогонь. Але на льоду прикордонної річки депортованих зустріли більшовики на чолі з секретарем Петроградського міськкому РКП (б) Сергієм Зоріним.

У книзі Моє розчарування у Росії Гольдман згадуватиме про свою зустріч з Володимиром Леніним та іншими більшовиками. Вона зазначить, що розчарування комуністичною Росією почалося ще з першого дня, коли вона жалітиметься на порушення свободи слова у США, а у відповідь почує, що її взагалі не має бути — мовляв, це «буржуазний пережиток».

У Росії Гольдман пробуде два роки й вирветься звідти при першій нагоді, а останні дні свого життя проведе у Канаді.

А міністерство праці — проти

Палмер і Гувер продовжували масові облави. День 2 січня 1920 року увійшов в історію США як найбільший щодо масових арештів — їх провели у 30 містах. Агенти виламували двері та витягали людей з ліжка, а кількість арештантів у рази перевищила кількість виданих ордерів. Того дня взяли під варту понад 6.000 людей і більшість була з-поміж емігрантів.

Палмер наголошував, що будь-який іноземець, який виступає за анархізм чи насильницьку революцію, має бути висланий з країни. За його наказом, окрім радянського ковчега, готували ще кілька кораблів для виселення емігрантів. Але виникла несподівана перепона: міністерство юстиції Палмера мало повноваження тільки заарештовувати людей, а рішення про депортацію приймало еміграційне бюро, яке входило до складу міністерства праці.

І сталося те, чого аж ніяк не могли передбачити ні Палмер, ні Гувер. Лояльний до них міністр праці Вільям Вілсон раптово пішов у вимушену відпустку, щоб доглядати за хворим родичем. Одночасно його заступник несподівано подав у відставку, а міністерство тимчасово очолив сімдесятирічний чиновник Луїс Фріланд Пост.

Цей чоловік мав власні погляди на депортацію та аж ніяк не схвалював хрестові походи Палмера. До того ж група відомих юристів виступила з публічним засудженням рейдів, назвавши їх незаконними і шкідливими. У міністерстві праці заявили, що Палмер депортує невинних людей і наказали провести розслідування січневих арештів. Завершилось все тим, що понад 1.500 наказів про депортацію було скасовано, а другий ковчег з емігрантами так і не вийшов у море.

Революції не сталося

Палмеру це не сподобалось і він почав нагнітати паніку, переконуючу людей, що в Америці ось-ось відбудеться революція в більшовицькому стилі. Він і Гувер говорили, — а преса це підхоплювала, — що в США нібито проживають 300.000 комуністів. Палмер позиціюнував себе як захисник закону і порядку та заявляв, що розкрив комуністичну змову й навіть називав конкретну дату майбутнього повстання — 1 травня 1920 року. Мільйони американців чекали цього дня, як Страшного Суду.

Репресії тривали. У Нью-Йорку п’ять суддів, відомих як соціалісти, були без суду і слідства звільнені з посад. Деякі штати викликали додаткові підрозділи Національної гвардії в очікуванні хаосу, що насувався. Але 1 травня прийшло і … нічого не сталося, ніякої травневої революції не відбулося.

Рейтинги Палмера на національному рівні почали стрімко падати разом з його шансами бути висунутим кандидатом у президенти на майбутніх виборах. Його авторитет було повністю підірвано. Осіб, які стояли за червневими вибухами й невдалими терактами на пошті, так і не знайшли. З тисяч заарештованих, яких збирались депортувати, 80% відпустили без пред’явлення звинувачень.

Рейди Палмера журналісти тепер називали масовим порушенням громадянських прав — і це стало поштовхом до створення Американського союзу громадянських свобод. У наступні роки рішення Верховного суду поклало на уряд обов’язок спочатку довести наявну небезпеку, перш ніж порушувати право на свободу слова.

Через декілька років Америка отримала повне оновлення законодавства: 24 травня 1924 року президент США Кальвін Кулідж підписав відомий закон про імміграцію, ухвалений Конгресом США. Він отримав назву Імміграційний акт Джонсона-Ріда, який допоміг не одній родині переселитись в США.