Червоний ковчег. Як понад 100 років тому США депортували назад у Росію її колишніх громадян, що мали ліві погляди
21 грудня 1919 року відбулась найчисельніша депортація емігрантів в історії США. 249 уродженців колишньої Російської імперії відправили у більшовицьку Росію за політичні погляди на пароплаві Buford, який преса охрестила Червоним ковчегом.
На початку XX століття в американському суспільстві панував страх червоної загрози, а деякі політики й журналісти навіть називали конкретну дату перевороту на кшталт російського жовтневого — соціалісти нібито готували його на 1 травня 1920 року.
Країною прокотилася хвиля облав і арештів в профспілках і будинках, де жили емігранти. Іноді для арешту було достатньо лише іноземного акценту або ж висловлювань щодо дій уряду. Архітекторами цих репресивних заходів стали генеральний прокурор Александр Мітчелл Палмер і його молодий помічник міністр юстиції Джон Палмер — за збігом обставин він мав таке саме прізвище.
Світ ще оговтувався від наслідків Першої світової війни, а нещодавній більшовицький переворот у Росії посилив відчуття політичної нестабільності. Страху американцям додали загальнонаціональна пандемія смертельної іспанки, низка вибухів у житлових будинках, теракти проти політиків і зростання робітничих заворушень. І все це — на тлі інфляції, безробіття та простійних робітничих страйків.
Уряд США посилив нагляд за своїми громадянами, а особливо емігрантами, бо боявся, щоб російська революція не перекинулась на Північну Америку. Адміністрація президента Вудро Вільсона демонструвала мізерну толерантність до будь-якої критики урядової політики воєнного часу, а недовіра до емігрантів посилювала атмосферу тривоги.
Американців усіляко заохочували стежити за сусідами й стукати на них — можновладці пояснювали, що це потрібно для безпеки. У країні навіть сформували добровільні групи самооборони, націлені насамперед на єврейських, німецьких та італійських емігрантів. А преса усіляко підігрівала антиемігрантські настрої й лякала, що все лихо — від чужинців.
Упродовж 1917−1918 років адміністрація Вільсона ухвалила Закон про воєнні заходи, Закон про шпигунство та Закон про підривну діяльність — акти, які уможливили широке стеження та переслідування інодумців або підозрюваних у підривній діяльності. Статистика свідчить, що за одним лише Законом про шпигунство було звинувачено 2.168 осіб і 1.055 засуджено.
Про свободу слова вже й не йшлося. Для прикладу, соціалістку Роуз Пастор Стоукс засудили за шпигунство тільки тому, що вона відправила листа редактору газети у Канзас-Сіті, захищаючи своє право виступати проти війни. А її однопартієць Юджин Дебс, який п’ять разів балотувався в президенти, сів за ґрати на 10 років за відмову від військової служби й критику вищого армійського керівництва.