Складні питання, відповіді на які країна шукає і не може знайти вже протягом 35 років. В першу декаду незалежності пошуки були не дуже активними — інерція радянських часів продовжувала рухати економіку вперед і здавалося, що за відсутності тоталітаризму багата ресурсами та населена освіченими працелюбними людьми країна обов’язково знайде свій новий вірний шлях.
В ті часи, ще не повністю сформована українська клептократична псевдоеліта не стільки думала про майбутнє, скільки намагалася набити власні кишені уламками минулого.
В «нульові» більшість з тих, кому в дев’яності вдалося щось вхопити і лишитися живими, теж не сильно непокоїлись про майбутнє країни, покладаючись на дружбу з Росією та її дешеві газ і нафту. І лише після того, як
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
народ, не еліта, вирішив рухатися не в бік дешевої енергетики та імперського батога, а захотів свобод, все частіше стало чути розмови про національну стратегію розвитку країни.
В перші роки після здобуття незалежності економічним фундаментом пост-радянської України були металургія, гірничодобувна та хімічна промисловості, але, на жаль, їхнє майбутнє суттєво залежало від дешевого російського газу та політичної волі сусіда. Закінчилася дружба і, водночас, вичерпався індустріальний потенціал країни.
Закінчилася дружба і вичерпався індустріальний потенціал країни
Ще одним шансом на економічний успіх здавався агросектор. Для цього вистачало як об'єктивних передумов — чорноземи, клімат, географічне розташування — так і суб'єктивних причин. Агрохолдинги стали модним бізнесом. Чотири з п’яти українських компаній, що виходили на міжнародні біржі, мали безпосереднє відношення до агровиробництва. Нічого дивного в тому, що їх власники, керівники і навіть робітники відчували себе центром українського всесвіту і надією нації на заможне майбутнє.
Згодом на сцену вийшла ІТ- галузь. Це було сучасно, перспективно, не нагадувало про корумповану приватизацію і дозволяло відчувати себе частиною глобальної кремнієвої долини. Критикувати глиняні ноги українського технологічного колоса — відсутність в країні якісної освіти, сучасної науки та пояснювати успіх галузі існуванням спрощеної системи оподаткування, яка дозволила Україні стати технологічним офшором, вважалося mauvais ton.
Війна внесла неабиякі корективи в українську економічну модель: металургію добили повністю, чимало угідь, придатних для землеробства, втрачено, експортувати стає все складніше, а інколи й неможливо, деякі країни ЄС, насамперед сусіди, ладні придушити українських конкурентів, що теж природньо, чимало ІТ-компаній покинуло Україну або суттєво скоротило чисельність персоналу, і в підсумку маємо економічну модель, яка тримається виключно на грошах союзників. Але фінансова допомога не вічна — гроші будуть лише доки триває війна. А як жити далі, коли вона скінчиться?
Звісно, найлегше — це пояснити всі економічні негаразди війною. Але, якими були б наші перспективи без війни? Що могло б стати справжнім рушієм української економіки? Найкращий варіант — це інтеграція в глобальні економічні процеси і здатність запропонувати світу те, чого йому не вистачає. Ось, наприклад, наприкінці минулого століття бідним азійським країнам вдалося продати заходу дешеву робочу силу та стати важливою частиною глобальних виробничих ланцюгів, що в підсумку забезпечило їм високі темпи економічного зростання і за декілька десятиліть змінило якість та рівень життя в цих країнах до невпізнанності.
Але так було раніше, в епоху штучного інтелекту дешева робоча сила — це не найцінніший товар. Технологічна революція — це про створення та навчання великих мовних моделей (LLM), розробку програмних продуктів, розбудову інфраструктури обчислювальних центрів, для якої потрібні мікропроцесори та сировина, це про передову науку, освічених спеціалістів і шалену кількість енергії. Що з цього ми можемо запропонувати світу? Теоретично — електроенергію, якщо повернемо собі всі атомні станції, ось тільки проблема, що наша енергія трохи задалеко від споживача. Можливо, використовуючи не повністю знищений потенціал українського офшорного ІТ раю, могли б долучитися до розробки програмного забезпечення. Але для процвітання цього недостатньо. Отже, необхідно шукати інші можливості.
Або ти створюєш та використовуєш можливості самостійно, за власної ініціативи, або тебе змусить зла доля. На превеликий жаль, ми все звикли робити з примусу і соромно казати — не використали жодної стратегічної можливості для економічного розвитку протягом ситих безпечних часів. Абсолютно природньо, що тепер стоїмо перед вимушеним вибором. І не складно дійти висновку, що найціннішим і ледь не єдиним міжнародно цінним активом, який зараз має Україна, є її сучасна, згуртована, навчена і загартована в боях армія та певна оборонно-промислова інфраструктура.
АІ-революція змінить світ до невпізнанності і в майбутньому, ймовірніше за все, функцію захисту країн виконуватиме армія роботів. Але, до того часу хтось же має захищати як передові АІ-здобутки західної цивілізації, так, власне, і західний спосіб життя. І ось тут, думаю, у нас є що запропонувати демократичному світу. Недемократичному теж, звісно, можемо, але ж не хочеться ставати найманцями сил зла. Передусім, ми можемо знадобитися Європі, для якої ЗСУ — це спокій і можливість продовжити звичне життя, куплені за гроші. Та й США, врешті решт, мають бути зацікавленими в досвіді українського війська. Надсучасні ракети — це добре, але якщо стріляти ними в копійчані безпілотники, як в Ірані, то можна дуже швидко й без озброєнь залишитися.
Для українських військових професійна армія на утриманні ЄС — це теж вихід. Ніхто не знає, скільки ще триватиме війна, але навіть зараз, після чотирьох з половиною років, багатьом з тих, хто добровільно пішов на фронт у 2022-му, залишивши власний бізнес чи гарну перспективну роботу, вже, практично, нікуди повертатися. Чи захочете ви, як керівник компанії, брати на роботу людей, які перервали свою кар'єру та професійний розвиток на п’ять чи, не дай боже, сім або десять років, поки не закінчиться війна? І мова про золотий фонд нації, тих, кому сьогодні 30−40 років.
Не думаю, що модель українського економічного майбутнього, побудована навколо сильної та численної армії на утриманні багатих держав, готових платити за оборону, є популярною в Україні. Зазвичай, подібні тези, висловлені публічно, викликають обурення слухачів та питання/зауваження на кшталт — «Невже ми нічого іншого робити не вміємо?» та «Ох, і майбутнє ви нам приготували!». Погоджуюся, що набагато краще було б десь на просторах Полтавщини створити аналог Кремнієвої долини, а фінансові центри Лондона та Нью-Йорка перенести в Київ та Дніпро. Ось тільки, це неможливо і запропонувати інвесторам в сучасні технології та їхнім фінансистам нам, на жаль, нічого, крім армії, озброєнь і всього, що з цим пов’язане.
Залишається вибирати з того, що є. Колись, в 1990-і, ми мали шанс побудувати успішну економіку, продавши світу дешеву освічену робочу силу і ставши частиною глобальних виробничих ланцюгів. Але тоді нам, будівникам комунізму, які запускали ракети в космос та створювали гігантські нікому не потрібні літаки, це здавалося образливим. В підсумку, продовжуємо жити в знедоленій, бідній, роз'їденій корупцією країні та пишатися все тими ж літаками. Цього разу у нас є шанс запропонувати західному світу ефективну армію. Так може варто скористатися можливістю, поки військових-людей ще не замінили роботи, а то знову можемо залишитися ні з чим?!