Китай робить помилку

Я пригадую, як у березні 2007 року в Пекіні дивився трансляцію прес-конференції Веня за підсумками засідання Всекитайських зборів народних представників. Ми дивилися її у складі невеликої групи, до якої входили кілька високопоставлених китайських чиновників, коли Вень виголосив ту критичну фразу про структуру економіки Китаю, яка сьогодні стала такою знаменитою. Він попереджав, що, хоча на перший погляд економіка виглядає сильною, вона стає дедалі «нестабільною, незбалансованою, нескоординованою та нестійкою».

Присутні китайські чиновники голосно ахнули

Присутні китайські чиновники голосно ахнули і, допомагаючи перекласти заяви прем'єра, підкреслювали їхню важливість, що віщувала бурхливі дискусії в політичних колах країни. Повернувшись до номера готелю, я написав першу статтю про китайський імператив ребалансування, а приблизно через два тижні вона стала основою мого виступу перед Фінансовим комітетом Сенату США.

Я наголошував на тому, що Китай усвідомив нагальність завдання зміни моделі свого розвитку: перейти від інвестиційно-експортного зростання до споживчого. Я підкреслював інші структурні зміни, які мав спричинити такий зсув: перехід від промислового виробництва до послуг і від надлишку заощаджень до їхнього поглинання, що дозволило б зменшити профіцит рахунку поточних операцій і профінансувати розширення системи соціального захисту.

«Чотири „ні“ Веня», як пізніше я назвав цю концепцію, стали важливим сигналом китайської влади про те, що вона готова зробити все необхідне для ребалансування економіки. Я був переконаний, що питання не в тому, чи відбудеться воно, а в тому, коли це станеться.

Однак настав час визнати реальність. У травні 2026 року роздрібні продажі в Китаї знизилися на 0,6% (у річному вимірі). Цей несподіваний спад став наслідком млявого зростання ВВП на 0,2% у квітні та став першим щомісячним зниженням за три з половиною роки. Крім того, згідно з останніми даними про споживання домогосподарств (у вигляді частки у ВВП), вони становлять лише 39,9%, що майже ідентично рівню 2005 року (39,8%), на який на початку 2007 року орієнтувався Вень, коли нарікав на «чотири ні». Останні дані стосуються 2024 року, а оскільки у 2025-му та на початку 2026 року споживання в Китаї залишалося слабким, є всі підстави вважати, що зараз частка споживання в економіці опустилася навіть нижче базового рівня часів Веня.

Пропонуються різні пояснення такого результату: тривала криза на ринку нерухомості, низька частка доходів домогосподарств, негативні наслідки Covid, демографічні зрушення, високий рівень молодіжного безробіття. Моїм улюбленим поясненням вже давно є неадекватність соціального захисту, оскільки це стимулює превентивні заощадження на чорний день, що, у свою чергу, стримує дискреційне споживання. Хоча всі перелічені фактори можуть відігравати певну роль, на мій погляд, саме надлишок превентивних заощаджень є найважливішою довгостроковою структурною перешкодою на шляху зростання споживчого попиту в Китаї.

Ці тенденції, як би їх не пояснювали, не залишилися поза увагою вищого керівництва Китаю. Голова КНР Сі Цзіньпін нещодавно наголошував на стратегічній важливості стимулювання внутрішнього попиту; а в березні 2026 року про це йшлося в «робочій доповіді» прем'єра Лі Цяна. На жаль, протягом останніх 20 років це завдання так часто називали пріоритетом, що слова вже втратили переконливість.

Хоча нещодавнє пом’якшення Державною радою Китаю низки обмежень у системі прописки («хукоу»), що підвищило мобільність доступу мігрантів до системи соціального страхування, вселяє надію, потрібно вживати більше заходів, щоб зменшити відчуття невпевненості серед населення та покласти край порочному колу завищених і невиконуваних обіцянок.

Провал ребалансування економіки Китаю в бік споживання іноді називають міражем статистики, зокрема через те, що вона нібито не враховує державну підтримку «соціальних трансфертів у натуральній формі»: освіта, охорона здоров’я, культура, субсидовані продукти харчування. Технічно такі твердження можуть бути частково правильними, але вони не змінюють загального підсумку: частка споживання домогосподарств у ВВП Китаю (скоригована чи ні) сьогодні не вища, ніж була, коли Вень Цзябао вперше заговорив про цю проблему.

Така інерція має два тривожні наслідки.

По-перше, китайський народ, як і раніше, спостерігає за тим, що відбувається, з боку. Держава, державні підприємства та приватні компанії продовжують отримувати непропорційно велику частку плодів економічного розвитку Китаю. А це ставить під сумнів перспективи подальшого зростання середнього класу, який тривалий час вважався потенційним бенефіціаром процвітання в КНР.

По-друге, низький рівень споживання означає, що Китай і надалі спиратиметься на експорт та інвестиції як на двигуни економічного зростання, зокрема на технологічні «продуктивні сили нової якості», які підкреслює Сі Цзіньпін. Так, Китай знизив цільові темпи зростання ВВП на 2026 рік до 4,5−5%, що приблизно вдвічі нижче за вражаючу траєкторію зростання на 9,3% щорічно в період з 1980 по 2020 рік. Але частка Китаю у світовому ВВП (за паритетом купівельної спроможності) зараз майже в 10 разів вища, ніж у 1980 році, тому його експорт сьогодні набагато сильніше впливає на світовий ВВП.

За деякими оцінками, частка Китаю у світовому виробництві (у вигляді доданої вартості) до 2030 року зросте з приблизно 30% сьогодні до вражаючого рівня 45%. Навряд чи решта світу покірно з цим змириться, що розширює перспективи політики антикитайського протекціонізму в США та Європі.

Вень Цзябао можна назвати забутим прем'єр-міністром Китаю, але суперечність, про яку він говорив у 2007 році (зростання економіки без ребалансування), залишається головною макроекономічною проблемою країни. Я попереджаю про це вже багато років. Зараз — на тлі всіх розмов про глобальне піднесення Китаю — нездатність цієї країни впоратися із завданням ребалансування цілком може виявитися її ахіллесовою п’ятою.

Оригінал

NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікація повної версії тексту заборонена.

Copyright: Project Syndicate 2026