Я думав над цим десять років. У чому винен інтернет

Очевидно, що всі дев’ять перелічених чинників відіграли ту чи іншу роль у підйомі популізму. Однак популізм — явище багатошарове: якісь причини краще пояснюють окремі його прояви, інші — чому він яскравіше виражений в одних країнах, ніж в інших.

Наприклад, расова напруженість, безсумнівно, відіграє важливу роль у США, але в Польщі — одній із найбільш етнічно однорідних країн світу — вона не має такого значення. Проте там до влади прийшла популістська партія «Право і справедливість» і утримувалася при владі вісім років.

Розгляньмо слабкі сторони пояснень із першого по восьме.

Причина № 1 — зростання економічної нерівності — безумовно, зіграла важливу роль у тому, що виборці з робітничого класу стали тяжіти до популістських партій і фігур на кшталт Трампа. Однак приблизно половина всіх американців проголосували за Трампа в період, коли рівень зайнятості й загальне економічне зростання були відносно високими. Це був не період депресії — як у 1933 році, коли Франклін Рузвельт прийшов до влади на тлі безробіття, що сягало майже 25%.

До цього висновку я прийшов методом виключення

Хоча економічні труднощі, спричинені інфляцією, справді підштовхнули багатьох американців проголосувати за Трампа 2024 року, варто пам’ятати, що в 1970-ті інфляція була значно вищою і тривалішою.

Причина № 2 — ідея про те, що популізм спричинений реакцією білої більшості, яка дотримується нативістських поглядів, — цілком правдоподібна. Хоча такі країни, як Польща й Угорщина, не поділяють складної расової історії США, можна стверджувати, що страх перед імміграцією та перед «розмиванням» влади домінантних етнічних груп справді став потужним стимулом на користь популізму. Однак навіть в Америці расові страхи — лише частина картини. Хоча Трампа підтримують відверто расистські групи та постаті на кшталт Proud Boys або Ніка Фуентеса, за нього також проголосували багато небілих американців, включно з афроамериканцями, латиноамериканцями й азіатами — і 2020-го, і 2024 року. По суті, Трампу вдалося те, що раніше вдавалося демократам: сформувати багаторасову коаліцію робітничого класу.

Причина № 3 — масштабна соціологічна сегрегація, за якої демократи стали партією освічених професіоналів, що мешкають у великих містах, а виборці республіканців — менш освічені та частіше належать до сільських жителів, — спостерігається в багатьох країнах світу. Але така «сегрегація» радше є наслідком глибших соціальних змін, аніж їхньою причиною. Американці не переїжджали в село просто тому, що були консерваторами; скоріше, відмінності в умовах життя між сільськими та міськими районами формували відмінні політичні погляди.

Причина № 4 — унікальні особисті якості Дональда Трампа — не викликає сумнівів. У нього багато наслідувачів, але мало хто з них продемонстрував такі демагогічні здібності. Однак створений ним рух MAGA практично повністю захопив одну з двох провідних партій США — і це не можна пояснити лише харизмою однієї людини. Щоб стати лоялістом Трампа, багатьом республіканцям довелося відмовитися від давніх переконань, як-от підтримка вільної торгівлі й інтернаціоналізму — принципів, які раніше були частиною партійної ідентичності. Те, що вони виявилися сприйнятливими до такого повороту, — ось феномен, який справді потребує пояснення.

Причина № 5 — нездатність демократів вирішити або навіть серйозно зайнятися проблемами громадського порядку, бездомності, наркозалежності, інфраструктури та житла — справді зіграла важливу роль для багатьох центристських і незалежних виборців. Це також стало важливим фактором на місцевих і регіональних виборах, де штати і міста, керовані демократами, демонстрували слабкі результати у сфері управління. Але якщо бути чесним, слабке управління з боку лівих політиків — не нова проблема (згадати хоча б Нью-Йорк часів мерів Ейба Біма чи Девіда Дінкінса). Можна сказати, що соціальні наслідки пандемії загострили увагу до цих слабких сторін, але ж трампізм з’явився задовго до 2020 року.

Причини № 6 і № 7 — сильне відторгнення культурних тем, асоційованих із лівими, таких, як DEI (різноманітність, рівність, інклюзія), позитивна дискримінація, політкоректність, політика щодо ЛГБТК+, імміграція, а також слабке керівництво з боку демократів — вочевидь, взаємопов'язані. Саме політична недалекоглядність демократів дозволила визначати партію через ці культурні питання, замість того, щоб зайняти чіткі та привабливі для більшості позиції з економічних тем.

Однак проблема в тому, що подібні культурні питання існують уже досить давно. Фемінізм, а також соціальні явища на кшталт наркозалежності та руйнації сімейних структур беруть початок іще наприкінці 1960-х років, а політика ідентичності вперше з’явилася в 70-х і 80-х. Ці рухи справді викликали відповідну реакцію і сприяли обранню консервативних президентів на кшталт Ніксона й Рейгана. Але вони не викликали такого шаленого відгуку, який ми спостерігаємо у 2020-х.

Причину № 8 — людська природа — нещодавно підняв Білл Ґелстон у своїй новій книжці Anger, Fear, Domination: Dark Passions and the Power of Political Speech («Гнів, страх, домінування: Темні пристрасті та сила політичної промови»), що отримала позитивну оцінку в рецензії Джонатана Рауша. Ґелстон стверджує, що крайня поляризація і запекла партійність завжди були частиною людської політики. І навпаки, ліберальна ввічливість, насаджувана демократіями в останні десятиліття, — це відхилення, а аж ніяк не норма людського існування.

Проблема будь-якої теорії, що пояснює соціальне явище через людську природу, полягає в запитанні: «Чому саме зараз?» Людська природа, імовірно, залишалася незмінною впродовж усієї історії — і тому ця теорія не пояснює, чому поведінка людей стала набагато агресивнішою і ворожішою в середині 2010-х років. Якщо природа людини постійна, значить, вона вступила у взаємодію з якимось іншим, більш тимчасовим та історично зумовленим фактором. Крім того, Стівен Пінкер та інші стверджували, що людська поведінка з часом стає менш насильницькою — і існує чимало емпіричних даних, які це підтверджують. Важко стверджувати, що політичний екстремізм останніх років у США гірший за інші епізоди суспільного розпаду. Згадаймо, наприклад, нацистів.

Будь-яке переконливе пояснення підйому популізму повинне відповісти на запитання про час: чому популізм поширився так широко і зачепив так багато країн саме в другому десятилітті XXI століття? Моє власне здивування пов’язане з тим, що — за будь-якими об'єктивними мірками — соціальні й економічні умови в США і Європі за останнє десятиліття були цілком благополучними. Насправді, важко стверджувати, що коли-небудь в історії вони були значно кращими.

Так, ми пережили великі фінансові кризи і незакінчені війни, так, ми стикалися з інфляцією, зростанням економічної нерівності, виносом виробництва за кордон і втратою робочих місць, із поганим лідерством і стрімкими соціальними змінами. Але у XX столітті розвинені суспільства стикалися з усіма цими проблемами в набагато важчих формах — гіперінфляцією, колосальним безробіттям, масовою міграцією, громадянськими заворушеннями, насильством на внутрішньому і міжнародному рівні.

Проте, на думку сучасних популістів, іще ніколи не було гірше: злочинність, міграція та інфляція нібито повністю вийшли з-під контролю і перетворюють суспільство до невпізнання, до такої міри, що, за словами Трампа, «у вас більше не буде країни». Як пояснити політичний рух, заснований на твердженнях, настільки відірваних від реальності?

Як я писав у нещодавній статті, сучасний популістський рух відрізняється від колишніх форм правої політики тим, що його визначає не чіткі економічна чи політична ідеологія, а конспірологічне мислення. Суть сучасного популізму полягає в переконанні, що реальність, яка нас оточує, — фальшивка, штучно сфабрикована тіньовими елітами, які керують усім із-за лаштунків.

Конспірологічні теорії завжди були частиною правої політики в США. Але сучасні теорії змови неймовірно абсурдні, як, наприклад, переконання прихильників QAnon у тому, що демократи використовують секретні тунелі під Вашингтоном і п’ють кров немовлят. Освічені люди вважають за краще критикувати торговельну політику Трампа, ніж його зв’язки з Джеффрі Епштейном — і, тим не менш, саме ця тема продовжує переслідувати Трампа останні кілька місяців (хоча в цьому випадку ми дійсно маємо справу з реальною змовою, спрямованою на приховування цих зв’язків).

Саме з цієї причини я доходжу висновку, що причина № 9 — поширення інтернету та соціальних медіа — є тим чинником, який посідає особливе місце серед решти і слугує ключовим поясненням наших сучасних труднощів. У широкому сенсі інтернет усунув посередників: традиційні ЗМІ, видавництва, телерадіокомпанії, газети, журнали й інші канали, через які раніше поширювали інформацію. У 1990-х, коли інтернет було вперше приватизовано, це сприймали як велике досягнення: кожен міг стати своїм власним видавцем і вільно говорити в онлайні все, що захоче. І саме це люди й почали робити, оскільки всі колишні фільтри, які контролювали якість інформації, зникли. Це одночасно спровокувало та відобразило широкомасштабну втрату довіри до інституцій, що відбувалася в той період.

Онлайн-простір став паралельним всесвітом, який подекуди мав зв’язок із реальністю, а подекуди існував зовсім окремо від неї. Раніше «істину», нехай і недосконало, але підтверджували такі інституції, як наукові журнали, традиційні ЗМІ з журналістськими стандартами відповідальності, суди, університети, дослідницькі організації. Тепер же стандартом істини все частіше ставала кількість лайків і репостів, яку набрав той чи інший пост.

Великі технологічні платформи, діючи у своїх комерційних інтересах, створили екосистему, що заохочує сенсаційність і деструктивність. Їхні алгоритми рекомендацій, також орієнтовані на максимізацію прибутку, спрямовували користувачів до джерел, які за старих часів ніхто б серйозно не сприйняв. Крім того, швидкість поширення мемів і низькоякісного контенту зросла в рази, як і масштаб охоплення: якщо раніше велика газета могла досягти накладу, скажімо, у мільйон читачів в одному регіоні, то сьогодні окремий інфлюенсер може звернутися до сотень мільйонів людей по всьому світу, без прив’язки до географії.

Зрештою, як пояснює Рене ДіРеста у своїй книжці «Невидимі правителі», у самій логіці онлайн-публікацій закладена радикалізація: інфлюенсери спонукувані реакцією аудиторії та змушені гнатися за сенсаціями. Валюта інтернету — це увага, і ви не отримаєте уваги, якщо будете стриманими, вдумливими, інформативними й розважливими.

Ніщо так яскраво не демонструє центральну роль інтернету, як поширення антивакцинаторського руху і призначення Роберта Кеннеді-молодшого міністром охорони здоров’я в адміністрації Трампа. Його заяви про небезпеку вакцинації не просто неправдиві — вони небезпечні, бо переконують батьків не робити дітям щеплення, які рятують їхні життя.

Опір вакцинації важко пов’язати з якоюсь цілісною консервативною ідеологією — навпаки, раніше саме консерватори цінували досягнення науки та медицини. Але саме інтернет став середовищем, у якому виникла і розрослася величезна мережа скептиків щодо вакцин. Навіть величезна кількість наукових досліджень не змогла переважити бажання багатьох людей вірити, що в американському суспільстві діють зловмисні сили, які нав’язують їм шкідливі рішення. І в інтернеті вони знаходили безліч підтверджень своєї точки зору.

ДіРеста наводить приклад того, як саме інтернет безпосередньо сприяв поширенню конспірологічних ідей. Здавалося б, немає жодних причин, через які мами, що займаються йогою, мали б захоплюватися QAnon і теорією змови. Однак на ділі все виявилося інакше: один відомий гуру йоги закликав своїх послідовників шукати істину в QAnon. Алгоритм інтернет-платформи підхопив цей взаємозв'язок і, по суті, «вирішив», що якщо цей йога-інфлюенсер цікавиться QAnon, то й іншим любителям йоги теж варто показувати конспірологічний контент.

Так саме і працюють алгоритми: вони не розуміють сенсу чи контексту, вони просто прагнуть максимізувати увагу, спрямовуючи людей до того, що виявилося популярним.

Існує й інший тип інтернет-контенту, який пояснює особливості сучасної політики, — це відеоігри. Зв’язок між віртуальною культурою і реальним насильством став особливо очевидним у випадку з молодим чоловіком Тайлером Робінсоном, який, як стверджується, застрелив Чарлі Кірка. Робінсон, вочевидь, був радикалізований в інтернеті. Він був активним геймером і навіть наніс ігрові меми на гільзи своїх куль. Подібне спостерігали і в багатьох учасників подій 6 січня, які, за їхніми словами, «прийняли червону таблетку» і прозріли: еліти нібито намагаються вкрасти у Трампа перемогу на виборах.

І світ відеоігор — це не нішеве захоплення, а глобальна індустрія з передбачуваним річним доходом у $280−300 млрд.

Таким чином, поява інтернету пояснює не лише часові рами (чому популізм спалахнув саме у 2010-х), а й особливу, конспірологічну форму, якої це явище набуло. Сьогодні американська політика — це не просто суперечка між «червоними» та «синіми» (республіканцями й демократами — NV) щодо цінностей чи економічних програм. Це конфлікт фактичної реальності: дві сторони сперечаються навіть не про висновки, а про самі факти — хто насправді виграв вибори 2020 року, чи безпечні вакцини, чи існує змова.

Обидві сторони мешкають в абсолютно різних інформаційних просторах. Кожна з них щиро вірить, що бере участь в екзистенційній боротьбі за демократію, тому що вони виходять із різних уявлень про те, що саме цій демократії загрожує.

Зрозуміло, це не означає, що причини 1−8 не важливі або не допомагають зрозуміти, що відбувається. Але, на мій погляд, тільки поява інтернету може пояснити, як стало можливим, що в умовах, коли ліберальна демократія досягла небувалого історичного успіху, нам зараз доводиться вести екзистенційну боротьбу за її виживання.

Текст опубліковано з дозволу автора. Уперше надруковано на substack.com

Переклад NV