Цей рік став роком важких рефлексій і проникливих спостережень. Одне з них знайшло своє місце на сторінках нової книги багатолітнього політичного оглядача CNN Фаріда Закарії «Десять уроків для світу після пандемії». Захарія аналізує, що саме допомогло впоратися тим країнам, які дають собі раду зі стримуванням пандемії найкраще, й одна з його відповідей — це якість бюрократії. Саме якість, а не її кількість, повноваження і таке подібне. Але що значить «якість», і як із цим справи в Україні?
Якість — це, без сумнівів, кваліфікація конкретних працівників різних органів і організацій. Але не тільки. Це також етика взаємовідносин між ними, їхня етика праці, розуміння своєї місії, здатність бачити громадянина і суспільство загалом у ролі свого «клієнта» в хорошому сенсі (тобто, не того, хто від вас матеріально і соціально залежить та служить вам вірою і правдою, як це було в Середньовіччі), а також клімат, що панує у цій системі. Плюс це відповідальне, сміливе, емпатичне та спрямоване на суспільне благо лідерство. Саме таким лідером цього року називають новозеландську прем'єрку Джасінду Ардерн. Однак все це звучить як ритуальні абстракції, поки ми не подивимося на стан справ у нас.
В Україні бюрократія, якість якої визначається її «материнським організмом» — тобто, тим класом, системою і субкультурою, з якої вона виросла. А саме: радянською бюрократією. У нас не було жодного іншого ґрунту під ногами, ніж радянська спадщина, жодного іншого досвіду і прецеденту. Українська бюрократія росте з радянської, і цьому не було альтернативи в 1991-му. Що ж такого цікавого ми знаємо про радянську бюрократію? Щонайменше дві важливі речі.
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
По-перше, радянська бюрократія була вертикально зорієнтованою знизу вверх — її «клієнтом» та осереддям усіх зусиль були не громадяни і їхні організації, і не абстрактне суспільство. Її «клієнтом» на рівні місії була Компартія, а в найдраматичніші часи і просто лідер цієї партії, як-от особисто Сталін: саме звідти надходили усі сенси, стратегічні цілі й наміри. Вони базувалися на певних догмах, а не на наукових даних і раціональному аналізі. Яскравий приклад — політика індустріалізації і колективізації. Вона радикально знижувала якість життя, ба більше, просто мала наслідком мільйони смертей, Голодомор, однак не підлягала сумніву практично як релігійний постулат. Сумнів призводив до втрати життя або свободи. А на повсякденному практичному рівні фігурою, чий посил не підлягає сумніву, був кожен лінійний керівник. Начальнику не перечать. Навпаки, до нього спрямовують свої чаяння, для нього працюють, і від нього очікують схвалення. Тут немає місця громадянам і їхнім спільнотам.
По-друге, радянська бюрократія вивчила кривавий урок 1930-их: тобі не треба бути винним у якомусь переступі, щоб отримати покарання. Масові чистки, вигадані публічні судові процеси типу справи лікарів, побутування фрази: «Підеш під трибунал». Все це залишило глибокий слід у самому її серці, який вона так і не подолала. Ми досі маємо справу з системою, де визначальним принципом є страх бути призначеним винним — за витрату ресурсу, за помилку, за хибне рішення в умовах невизначеності, наприклад, за надмірно закуплені кисневі концентратори, коли епідемія пішла на спад, — за будь-що. Саме тому тут досі активно послуговуються висловом «зняти з себе відповідальність» і практикують «відписки» — все це зусилля із захисту себе від несправедливого покарання за нетиповий крок.
Із колапсом Компартії бюрократична система втратила центр генерування сенсів і місію (встановлення нереалістичного суспільного ладу колись у далекому майбутньому), а тому пішла в хаотичне й компульсивне виконання забаганок різного штибу начальства, не забуваючи водночас компенсувати собі моральні й матеріальні втрати за рахунок основного широкодоступного ресурсу — громадян, яким постійно щось треба, а за потреби — як відомо — треба платити. Усе це на тлі повсюдного страху «напоротися» на покарання навіть за правильні дії, підкріпленого регулярним зловживанням з боку такої самої ураженої системи правосуддя. У шалених 90-их цю систему доповнили новими барвами кримінальні практики — відтоді в ній обжилися не тільки тихі функціонери, але й просто шантажисти і мародери, готові ризикувати і вміло ховати кінці у воду. Водночас спроби стримати цей корупційний хаос через впровадження жорсткіших покарань у комбінації з такою ж успадкованою презумпцією винуватості і заплутаними вимогами (спробуйте безпроблемно заповнити електронну декларацію — завдання, яке регулярно провалюють навіть міністри фінансів та їхні заступники) просто посилила внутрішній біль і додала паралічу і так ледве спроможній забезпечувати суспільні функції бюрократії.
Й ось з усім цим ми ввійшли у глобальну коронавірусну кризу. Були у нас шанси швидко й ефективно реагувати? Був у нас той управлінський клас, якість якого дозволила стримати пандемію в деяких країнах, як про це каже Фарід Закарія? Моя відповідь — ні, і не могло бути. Його ще тільки треба зростити, але спочатку зрозуміти, де його коріння. Мені здається, тут треба не так карати, як лікувати і захищати здорові пагінці. І тоді, за якісь років десять, у наступну глобальну кризу — а вона буде, не сумнівайтеся — ввійти з бюрократією високої якості, яка ефективно запобігає і дбає, дбає, дбає про своє суспільство і його людей.
Колонку опубліковано в журналі НВ № 48 від 24 грудня 2020 року. Републікацію повної версії заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ