Джордже Сіміон був близьким до того, щоб перемогти на президентських виборах у Румунії; «Альтернативна для Німеччини» стала лідером електоральних симпатій серед німців; французькі ультраправі мають стабільно високий рейтинг, а Трамп та його команда не тільки здобули вотум довіри виборців, але й втілюють свої популістичні гасла у життя.
Звичайно, демократії намагаються боротись з цією хвилею популізму і навіть вдаються до несподівано радикальних кроків, забороняючи таким політикам брати участь у виборах (Джорджеску — в Румунії та Ле Пен у Франції). Проте подібні дії нагадують невдалі спроби погасити пожежу — позбувшись полум’я в одному місці, ми зауважуємо, що воно вже перекинулось на інші ділянки. Таким чином, наступник Джорджеску повторив успіх свого попередника, перемігши в першому турі президентських перегонів у Румунії, а соратник Ле Пен, як свідчать рейтинги, міг би перемогти у другому турі президентських виборів майже всіх потенційних суперників. То що ж не так з ліберальними демократіями? Чому ліберальні політики втрачають підтримку, а різного роду антиліберальні популісти її нарощують?
На мою думку, одна з головних проблем ліберальних демократій в тому, що вони ґрунтуються на хибному уявленні про людську раціональність. Щоб описати це уявлення, звернусь до одного з прикладів з історії когнітивної науки та поведінкової економіки. Свого часу в них були популярними теорії, згідно яких люди, загалом, є раціональними істотами та роблять наближений до оптимального вибір. Тобто, маючи кілька опцій, обирають ту, яка з найбільшою ймовірністю принесе найбільше користі.
Вони ґрунтуються на хибному уявленні про людську раціональність
Проте згодом нова плеяда дослідників продемонструвала, що, насправді, людський вибір є далеким від оптимального. Тому, наприклад, усвідомлюючи необхідність фізичної активності чи заощаджень, ми все ж часто проводимо вечори на дивані, а не в тренажерному залі чи витрачаємо гроші на розваги замість відкладати їх на більш важливі цілі.
Аналогічно й сучасні демократії ґрунтуються на хибному уявленні про людську раціональність. Її суть зводиться до того, що найголовніше — забезпечити людям можливість вільного вибору, який, можливо, й не буде завжди оптимальним, але, принаймні, наближеним до нього. Цю ідею гарно висловив Джей Ді Венс на цьогорічній Мюнхенській безпековій конференції, сказавши: «Вірити в демократію означає розуміти, що кожен наш громадянин має мудрість і право голосу».
Проте правда в тому, що не кожен має мудрість і, як показують дослідження та життєвий досвід, ми нерідко робимо божевільно поганий вибір. Таких прикладів достатньо в історії демократичних країн, громадяни яких неодноразово робили вибір, про який згодом шкодували. Серед них і голосування за політичних популістів, які, до прикладу, виконуючи передвиборчі обіцянки, збільшували соціальні виплати, що згодом приводило до зростання інфляції і ще більшого зубожіння населення.
Як вирішити цю проблему? Звичайно, можна стверджувати про необхідність підвищення рівня раціональності громадян, через різного роду освітні заходи. Проте такий шлях є довгим, складним та, на жаль, має обмежену ефективність — навіть дуже раціональні люди продовжують робити нераціональні вчинки. Тому потрібні додаткові заходи, одним з ключових серед яких є створення інфраструктури раціонального вибору, тобто середовища, яке б полегшувало вибір найкращої можливої опції.
Наприклад, якщо ви прагнете скинути зайву вагу, то не варто тримати вдома солодощі: в спокійному стані ви, звичайно, зможете втриматись від того, аби їх з'їсти, але коли бажання буде дуже сильним, а ви — втомлені, то ймовірно рука сама потягнеться до холодильника і ви й не помітите, як наминатимете улюблене морозиво. Тому поведінкові науки не радять покладатись на те, що вам вистачить мудрості і самовладання для правильного вибору. Натомість, слід створити сприятливе для раціонального вибору середовище, забравши з нього спокуси. «Неправильні» речі мають бути важко доступними, а, натомість до «правильних» доступ варто спрощувати. Вибір у такому середовищі має кращі шанси бути вдалим.
Сприятливе для раціонального вибору середовище варто створити і в політичному житті. Слід визнати, що ми доволі далекі від оптимальної раціональності істоти. Отож, навіть найкращі з нас інколи відчувають схвальний відгук у серці на слова різного роду політичних популістів. Що ж говорити про простих смертних? Тому варто мінімізувати загрозу маніпуляції нами. Для цього слід дещо змінити правила політичної гри.
Однією з обов’язкових вимог до її учасників має бути вимога аргументувати свої слова за правилами раціональності. Ці правила добре відомі: якщо висуваєш твердження, то маєш навести аргументи, що з більшою чи меншою ймовірністю доводять його. Критикувати чиїсь слова також слід аргументовано, а не просто відкидати їх, звинувачуючи опонента в тому, що він невіглас. Не можна постійно висувати неаргументовані твердження чи вигадувати докази, як це робить для прикладу Трамп, тільки заради того, щоб сподобатись виборцям. Такі політичні гравці мають бути попереджені і, в разі повторних порушень, «вилучені з гри». Політика — це не бій без правил. У своїй суті політичні змагання є вправлянням у аргументації, а правила останньої добре відомі з давніх часів і можуть бути знайдені в будь-якому підручнику з логіки. Отож, за цими правилами й слід поводитись тим, хто прагне брати участь у цих змаганнях.
Така зміна у правилах політичних змагань створить середовище, яке полегшить раціональний вибір, адже забере «спокусу», що штовхає людей до вибору нераціонального, тобто політиків, які говорять слова, що тішать серця виборців, проте не відповідають дійсності. Звичайно, ті гравці, що залишаться, далеко не завжди аргументуватимуть вдало. Проте, по-перше, люди бачитимуть їхні аргументи та матимуть змогу оцінити їхню силу, і, по-друге, вони будуть позбавлені відверто поганих опцій, що збільшить шанси на більш чи менш вдалий вибір.
А як же бути зі свободою слова, запитаєте ви? Хіба, забороняючи політикам висловлювати нехай необґрунтовані, але все ж свої погляди, ми не порушуємо цей основоположний принцип демократії? На мою думку — ні, адже в політиці свобода слова не є абсолютною цінністю, тобто ціллю до якої ми прагнемо заради неї самої, а лишень інструментом досягнення іншої мети. Справжня мета політичного життя в демократичних країнах — дати найбільше благ для найбільшої кількості людей.
Щоб забезпечити реалізацію цієї мети, потрібно згенерувати велику кількість думок (рішень) про те, як цього досягти. Власне, для цього і потрібна свобода слова. Але згенеровані думки не мають цінності самі по собі. З них треба обрати найкращі, тобто ті, з допомогою яких ми з найбільшою ймовірністю досягнем бажаного. Для цього й потрібна аргументація, докази. Власне тому я й стверджую що останні мають бути необхідною умовою політичних ігор. Натомість гравцям, які, ховаючись за ширмою свободи слова, замість реальних рішень пропонують необґрунтовані слова, не має бути у них місця. Принцип «Я художник, я так бачу», можливо, й добрий для митців, але неприйнятний для політиків, від якості рішень яких залежить наше життя.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV