«Це вбило Помаранчеву революцію». З чого почався Майдан, як Путін міг отруїти Ющенка і що спаплюжили «любі друзі» — спогади Тараса Стецьківа

— Якщо говорити емоційно, то для мене і, вважаю, для багатьох українців, це було як перше кохання. Емоційне натхнення, величезна радість, яку навіть важко оцінити, — я порівнюю її з проголошенням Незалежності чи пізніше, з Революцією гідності (Євромайданом). Помаранчева революція — це була майже еталонна річ за масовістю, культурою, ціннісними характеристиками.

Чому так вийшло? Мабуть, щось закладено в ментальності нашого народу, що він здатен на щось подібне. Наш архетип — вічева демократія. У нас ніколи не було самодержавної традиції, влада не мала сакрального значення, як у Росії. У нас завжди народ на віче міг князя обирати і скидати. Плюс традиція Запорізької Січі, — таборове містечко, оточене частоколом у старі часи, а в новітні його роль архетипово відіграв Майдан.

А якщо логічно і раціонально оцінювати, то треба зрозуміти, звідки взялася ідея Помаранчевої революції, масового протесту. Ми виходили з двох засадничих речей. Перша: ми були абсолютно впевнені ще з 2002 року, що чесних президентських виборів не буде. Будуть масові фальсифікації на користь будь-якого кандидата, якого на той момент іще обирала влада [другого президента Леоніда Кучми]. Вона обирала між Віктором Януковичем, Сергієм Тігіпком [бізнесмен і топпосадовець, на той момент — голова Нацбанку], Георгієм Кирпою [міністр транспорту та зв’язку, який імовірно здійснив самогубство в кінці грудня 2004-го]. Ми вважали, у версії Януковича це буде брутальна фальсифікація, бо знали, як «донецькі» поводяться, як вони поводились у 1990-ті. Але й у версії Тігіпка чи Кирпи це було б те ж, тільки, може, у більш культурній формі. Ми були впевнені, що наш вибір із Ющенком треба буде захищати.

Ще обставина, яку треба мати на увазі: 2001 року зазнала поразки [опозиційна] акція Україна без Кучми, — через те, що не була достатньо чисельною. Протести були масштабні, але вони не торкнулися всіх регіонів України. І друге — ми тоді вдалися до насильства, 9 березня 2001-го пішли на штурм Банкової. Це насильство замість розпалювання протесту стало кроком до його згасання. А, і третя обставина була, — акція Україна без Кучми не давала відповіді на запитання: а з ким вона, з ким країна? Перед початком Помаранчевої революції на запитання «з ким Україна?» відповідь у нас уже була.

Також ми вважали, що акції мають бути масовими, але мирними. Так народилась акція Співочого поля: майже 100 тис. людей з'їхалися зі всієї України, аби висунути Ющенка кандидатом у президенти. Після того ми зрозуміли, що треба до початку виборчої кампанії, до першого туру, зробити ще кілька акцій, які б упевнили людей, що їхня масовість і кількість дає результат. Хотіли подолати страх, бо влітку 2004 року соціологія показувала, що Ющенко виграє вибори, але люди не вірять, що він стане президентом.

Тоді ми дійшли висновку, що маємо переламати людську невпевненість. Якщо ви голосуєте за Ющенка, але кажете, що президент — Янукович, тоді треба цю причину виколупати з мізків. Ми наважилися на серію акцій — друга після Співочого поля була на Європейській площі. Планували її як мітинг на підтримку кандидата Ющенка, але через П’ятий канал [єдиний великий опозиційний телеканал того часу, належав Петру Порошенку] хотіли транслювати на всі 25 обласних центрів. У кожному мали зібратися свої мітинги, які по ТБ мали дивитися через супутник його виступ. За дивним збігом обставин, це збіглося з отруєнням Ющенка. І коли він 18 вересня з’явився на Європейській площі зі спотвореним обличчям і це побачила вся Україна, на мою думку, це був переломний момент, що відкрив нам дорогу до явища, яке потім стало називатися Помаранчевою революцією.

І тоді ми наважилися на третю акцію, яка відбулася перед першим туром. 1 листопада 2004 року зібрали людей на Хрещатику, причому настільки багато, що між Бессарабською площею і Європейською не було де яблуку впасти.

І останнє, — про позицію, яка стала, якщо хочете, пусковим гачком чи тригером початку ПР. Ми цілий час міркували: яким же чином людям дати сигнал, де збиратися, що робити. Штаби Нашої України [партійний блок Ющенка] підготували майже 80 тисяч спостерігачів на 33 тисячі виборчих дільниць. Вони мали роз'їхатись у день голосування і сторожити виборчі дільниці, вести паралельний підрахунок голосів. Тоді до нас дійшло…

Ми з [іще одним «польовим командиром Майдану політиком Володимиром] Філенком є істориками за освітою, училися в школі ще за СРСР, мали дуже добре уявлення, яким чином здійснювалася так звана жовтнева революція у Росії. Сиділи і думали: а де ж має бути український Смольний, центр революції. Прийшли до висновку: наш Смольний має бути на Хрещатику, на майдані. Там, де студенти 1990 року голодували на граніті.

ЯК НА МАЙДАНІ СТАВСЯ МАЙДАН

— А до цього Майдан не використовували для таких великих акцій?

— Ні, тільки 1990 року, коли була студентська революція на граніті.

Під час Україна без Кучми була ще спроба використати, коли на короткий час було збудоване наметове містечко, але його швидко знесли.

І втретє використали 2004 року.

Ми зрозуміли, що нам треба там збудувати сцену, показати це по ТБ. Треба було придумати легенду. Вона була така, що ми будемо мати на Майдані Незалежності місце, куди потрібно звозити протоколи паралельного підрахунку голосів, і там будемо їх на площі рахувати. А для чого сцена? Нас про це запитували, бо суд заборонив установлювати. А сцену будуємо, відповідали ми, аби святкувати перемогу. Там буде концерт, бо ми впевнені в перемозі Ющенка, ніхто не забороняє бути впевненими в перемозі. Таким чином пробили судові заборони.

Треба сказати, і [тогочасний мер Києва Олександр] Омельченко допоміг, і київські суди, м’яко, попри тиск Банкової, усе ж зняли заборону. Найголовніше, уся наша підготовка наштовхнулася на відвертий скепсис із боку тодішнього голови Адміністрації президента (АП) Кучми Віктора Медведчука. Він не вірив, насміхався над нами, знущався і казав: ну, нехай собі там ті революціонери, «нашоукраїнці», побавляться, будують сцену — ну хай будують, нічого в них не вийде.

Це дало нам можливість збудувати сцену.

Коли я за тиждень до першого туру доповідав на штабі Ющенка, як збираємося робити революцію, то я пояснив усе дуже просто: ми підготували 80 тисяч спостерігачів, які роз'їдуться в день голосування. Якщо ми дамо їм сигнал після голосування не повертатися додому, а їхати до Києва, думаємо, тисяч 50 доїде.

Друге — столиця була відверто за Ющенка і ми вважали, що зможемо підняти Київ. Говорили, що місто дасть мінімум 100−150 тис. людей уже на другий день революції.

Третім нашим ударним механізмом була молодіжна організація Пора, яка була найрадикальнішим крилом опозиції. На другий день Пора має на Хрещатику здійснити десант і розбити наметове містечко, що і було зроблено в обід, здається, о 12:30 22 листопада. Тоді, усупереч скепсису штабу Ющенка і його самого, нашу ідею підтримує Іван Степанович Плющ. Бо всі говорили, що з того нічого не вийде, це буде масовий алкоголізм, можуть кинути бомбу, бо такий випадок був. Але чим більше люди будуть налаштовані стояти, тим менше шансів на провокації.

Це в кінцевому підсумку спрацювало.

Ми наперед не знали, скільки днів нам доведеться простояти.

— 21 листопада почалася відбудова сцени. Тоді в столицю була введена бронетехніка і військові внутрішніх військ. Але були плітки, що з боку влади у місті з’явились і представники російських спецслужб і силових структур. Чи були тоді росіяни якимось чином дотичні до подій на Майдані?

— Видимо — ні. Цілком можливо, що росіяни могли бути у СБУ, у вищому керівництві МВС. Річ у тім, що на той момент Путін лише чотири роки був президентом Росії, він іще не ставив так питання [як у 2014-му]. Крім того, він був упевнений, що переможе Янукович.

Кучма був не тим президентом, який би дозволив бути росіянам присутніми у вищих ешелонах української влади.

У мене немає точних доказів присутності росіян. Окрім того, маю ще один доказ: після подій Помаранчевої революції пройшло декілька років, і я розмовляв із Ігорем Смешком, який у 2004-му був шефом СБУ. І він мені не підтвердив прямої, відкритої присутності росіян.

ФАКТОР МЕДВЕДЧУКА

— Ви згадали зверхнє ставлення Медведчука до опозиції. Чи можна припустити, що він уже тоді підтримував зв’язок із Путіним і постать Януковича була містком, який хотіли перекинути між Росією та Україною, аби з'єднати?

— Саме так — Медведчук був агент, був представником Путіна в Україні, це точно. Ба більше: я вважаю, що Медведчук був інкорпорований Кучмою на посаду голови АП після касетного скандалу та вбивства [у вересні 2000 року журналіста Георгія] Гонгадзе і скандалу з Кольчугами [у квітні 2002 року колишній майор держохорони Микола Мельниченко розповів Великому журі Сан-Франциско, що в зроблених ним таємно в кабінеті Кучми записах є розмова дворічної давнини, де президент і керівник Укрспецекспорту Малєв докладно обговорюють «спецоперацію» щодо можливого продажу до Іраку, в обхід міжнародних санкцій, чотирьох станцій РЛС Кольчуга]. Пам’ятаєте звинувачення Кучми?

— Так.

— Медведчука саме тоді нав’язали Кучмі, — як людину, що допоможе розв’язувати проблеми, які виникли у зв’язку з «кольчужним» скандалом. І Кучма був вимушений під тиском протестів акції Україна без Кучми, під тиском звинувачень у причетності до вбивства Гонгадзе, погодитися на цю кандидатуру.

Медведчук завжди поводився нахабно і зверхньо.

До речі, якщо добре покопатися, можна знайти його інтерв'ю, здається, навесні 2003 року. Був такий пихатий, зверхній. І коли його запитали: а що ви робитимете, якщо Ющенко переможе? — то він відповів: Ющенко ніколи не переможе і ніколи не стане президентом.

І звідси отруєння: коли вони побачили, що їм не вдається збити Ющенка, мені здається, тоді й було сплановано отруєння.

ХТО ОТРУЇВ ЮЩЕНКА І ДО ЧОГО ТУТ ПУТІН

— Як ви дізналися про отруєння? Історія розслідування цього епізоду була досить складною й незрозумілою, — чому все ж не були оприлюднені чіткі висновки того, що відбулося з Ющенком?

— Це був початок вересня 2004 року, ми готували акцію на Європейській площі на 18 вересня. А Ющенко їздив обласними центрами. Та раптом він на декілька днів зник і нам нічого не говорять, навіть у центральному штабі. Десь за тиждень до акції на Майдані ми починаємо запитувати: у чому річ, де пропав? І тут дізнаємося, що йому стало гірше після вечері, дорогою з Чернігова [під час вечері на дачі заступника шефа СБУ Володимира Сацюка, за участі господаря, а також його шефа Ігоря Смешка та тодішнього соратника Ющенка Давида Жванії]. І пізніше українські лікарі не могли визначити причину хвороби, його повезли до Відня. А потім ця історія вилізла на ТБ.

Ми декілька днів не знали, що робити. І його найближче оточення, яке пізніше почали називати «любими друзями», саме не знало, що робити. Мабуть, вони були найближче до нього і, можливо, переймалися, чи він житиме. Коли нам сказали, що він отруєний і невідомо, чи виступить на мітингу, тоді ми в центральному штабі вирішили: за будь-яких обставин будемо проводити акцію, а чи вже зможе він виступити, чи ні, діятимемо по ситуації.

Але Ющенко все ж знайшов у собі сміливість, наперекір тому, що лікарі забороняли, повернувся до України через Львів. І виступив на цьому мітингу, — як я вже говорив, це стало переломним моментом.

А от питання — чому, ставши президентом, він не дав ходу цьому розслідуванню, — для мене загадка і до сьогодні. Я не можу собі дати звіту. У мене є версії, але пояснити для себе логічно цього я не можу.

— А версії які?

— Мені здається, Ющенко добре знав, хто причетний до його отруєння, але хотів… Зрозумійте мене правильно, це дуже тонка річ. Він хотів у відносинах із Путіним цей факт розміняти на вибудовування рівноправних відносин із Росією. Він ніби давав Путіну зрозуміти: я знаю, хто мене замовив, але готовий цю справу притримати, якщо ти з Україною розмовлятимеш на рівних. Це було наївно, мені здається. І я не впевнений, що ця моя версія правильна. Але я не знаходжу іншого пояснення. ми роками про це думали, коли він був президентом. У мене є така гіпотеза, версія, доказів якої немає.

— Я минулого року говорив з Олександром Галакою, який під час Помаранчевої революції був очільником ГУР, воєнної розвідки. Він залишився на посаді й під час президентства Ющенка. І 2005 року він приніс на Банкову розвіддані, добуті з російського МО, — плани військового захоплення України з використанням важкої бронетехніки. Ющенко не дав цьому ходу. Можливо, це також було в цій логіці, — він не хотів провокувати Кремль?

— Правильно, так, погоджуюся. Ця версія дуже в логіці того, що я сказав.

Думаю, у Путіна ідея збройного розв’язання «українського питання» почала визрівати саме в момент, коли Помаранчева революція почала переламувати ситуацію на користь Ющенка. На мою думку, Путін уперше почав задумуватися, що немає іншого способу втримати Україну в орбіті російського впливу, ніж збройна агресія, саме тоді.

— Історія із Сєвєродонецьким з'їздом сепаратистів і начебто автономією Харківської області — це теж споріднена ідея Путіна?

— Споріднена. Просто Путін думав, що Янукович такий же нахабний і безжальний, як він сам. А в Януковича просто не вистачило сили. Їхній з'їзд у Сєвєродонецьку був у момент, коли Помаранчева революція переламала ситуацію по всій Україні. Якби вони пішли на цьому з'їзді до кінця, попали б під статті Карного Кодексу. Вони все ж під них і попали, а Ющенко їх пожалів, як став президентом. А треба було посадити за сепаратизм, державну зраду.

Але якби вони так готували свій з'їзд у Сєвєродонецьку, як ми готували Майдан, то цілком можливо, ми проблему з Донецьком могли б мати набагато більшу. Проте вони робили це вже по факту перемоги Помаранчевої революції в Києві.

— Історія про те, що сепаратисти не були покарані, продовжилась і після 2013 року. Тобто, корені проблеми тягнуться ще з 2004-го.

— Ющенко не покарав їх за сепаратизм. Не був покараний і [голова ЦВК часів пізнього Кучми Сергій] Ківалов, йому навіть він медаль потім дав. Це все те, що призвело до подій 2014 року.

Ющенко чомусь вважав, що відновити після своєї перемоги єдність Сходу і Заходу можна буде шляхом домовленості з тодішніми елітами Донбасу: [найбагатшим українцем Рінатом] Ахметовим, [його бізнес-партнером і політиком Борисом] Колесніковим і компанією. Це була груба помилка.

Ющенко думав, що якщо він пожаліє, помилує, то вони будуть лояльними до України. А вони прочитали це прямо протилежно, як його слабкість. І це точно його зона відповідальності як президента, це була одна з причин, що призвела до подій 2014-го.

«ЛЮБІ ДРУЗІ» І СОРОС

— Ви згадали «любих друзів» — їхня негативна історія вплинула на сприйняття Ющенка, як президента. Чому так сталося, що найближчі люди лідера Майдану стали негативними персонажами?

— Коли Ющенко став кандидатом у президенти, навколо нього сформувалося дуже багато груп впливу. Були так звані лідери політичних партій, що склали блок Наша Україна. Були бізнесмени, які фінансували виборчу кампанію чи говорили, що фінансували, бо ми достеменно не знаємо, хто з них, тих, що пізніше стали «любими друзями», скільки грошей дав на цю кампанію. Це [Петро] Порошенко, [Олександр] Третьяков, [Євген] Червоненко тощо. Були ще ті люди, з якими Ющенко довго по життю йшов, так звана хоружівська група, вихідці з того регіону, де він народився.

І в момент, коли Помаранчева революція готувалась і перемагала, домінантне становище в його оточенні зайняли ці «любі друзі». Бізнесмени, які мали погляди, мало сумісні з тими, які мали ми, хто готував революцію. Бо ми виходили з того, що перемога Ющенка відкриє дорогу Україні й до Європи, і до НАТО, приведе до деолігархізації України. Ми вважали, що запит суспільства на зміни мав реалізувати Ющенко, ставши президентом.

А бізнесмени в його оточенні просто хотіли зайняти місця, які займали олігархи при Кучмі. Вони просто хотіли замінити [Ігоря] Коломойського, [зятя Кучми Віктора] Пінчука, Ахметова собою. І коли Ющенко, ставши президентом, роздав їм посади, їхні погляди, цих бізнесменів — Жванії, Третьякова, Олександра Мартиненка, того ж Порошенка, — різко розійшлися з поглядами тих, хто ту революцію робив із переконань. На мою думку, це ключова причина, чому після перемоги Помаранчевої революції ті ідеали, за які люди вийшли, не вдалося реалізувати. Бо не було запиту на зміну системи.

— Історія про корупцію «любих друзів» була однією з головних уже тоді: «ці руки нічого не крали» і все таке. І потім сталося велике розчарування. А ви намагалися сказати Ющенку або ще комусь, хто міг впливати на президента, що варто було б щось змінити?

— Безумовно, це породило пізніше конфлікт між нами та «любими друзями». Хочу розповісти вам особисту історію. Оскільки мені так випало, що я був одним із чотирьох польових командирів Майдану, разом із Філенком ми були ідеологами й натхненниками Помаранчевої революції, то коли десь за декілька тижнів після перемоги до Києва приїхав Джордж Сорос, то мені у штабі Ющенка повідомили, що він хоче зі мною зустрітися. Я мав ту єдину у своєму житті зустріч із тим чоловіком, у тодішньому готелі Україна, тепер це Прем'єр-Палас біля Бессарабської площі. І ключова тема, яку ми з ним обговорили, було його запитання чи думка: що ви робитимете з олігархами? Він вважав вже тоді це ключовою проблемою України. І висловив думку: якщо ви не вирішите цієї проблеми, зазнаєте поразки.

Сорос сказав мені рецепт, який я пізніше передав Ющенку, що треба зробити з олігархами. Сорос сказав, що приблизно так робили у США, коли після так званого «сухого закону» виник цілий ряд злочинних груп, які пізніше захопили дуже багато посад і накопичили величезні гроші. Він сказав мені: ви виграли революцію, вас зараз бояться як вогню. Дійсно, практично всі тодішні олігархи, що були при Кучмі, за винятком Кирпи, який учинив самогубство, виїхали за кордон, аби пересидіти, бо не знали, які правила гри будуть. За кордоном був Ахметов, Пінчук, Коломойський, [Дмитро] Фірташ, усі. І Сорос сказав: ваш президент має закликати всіх олігархів до себе, вони приїдуть, і запропонувати їм наступну схему, дослівно: ми не будемо вчиняти з вами, як більшовики з буржуазією 1917 року, не будемо робити розслідування, як і коли ви накопичили свої капітали, — але пропонуємо вам поділити всі ваші активи, які ми підрахуємо, приблизно на три рівні частини. Одну третину ви прямо віддаєте державі, на ваш вибір, — можна приватизованими за копійки заводами тощо. Другу виставляєте на публічний аукціон. А третю залишаєте собі. Це, на думку Сороса, було б смертельним ударом і призвело б до деолігархізації української економіки.

Сорос сказав мені: якщо є така можливість, спробуйте передати це вашому президенту. І я це сказав Віктору Андрійовичу через деякий час.

Навіть скажу, який був результат.

— Який?

— Ця ідея була сприйнята, тільки трошки видозмінена. Була призначена людина, яка від імені Ющенка поїхала до них у Швейцарію на розмову. Прізвище поки з етичних міркувань не хочу називати, але це дуже відома людина, що входила в коло «любих друзів» при Ющенку. Така розмова, як я пізніше дізнався, відбулася, чи це була серія розмов. Але формула Сороса була видозмінена в одному пункті. Їм було запропоновано поділитися не з державою, а з новими, з «любими друзями». І як відбувся цей розподіл, наскільки ця домовленість була дотримана, це треба вже розслідувати кожен конкретний випадок. Але логіка була така, що інтереси великих бізнесменів, які відтерли всіх інших від Ющенка, це коло «любих друзів» сприйняло перемогу Помаранчевої революції як можливість самим стати олігархами. Замістити тих, хто заробив свої гроші при Кучмі і хто став олігархами за його дві каденції. Це було найгірше, що вбило Помаранчеву революцію, перемогу.

ПЕРІОД НАПІВРОЗПАДУ

— Особисто для мене розчарування у Ющенку сталося в один крок — у той момент, коли він уже не був президентом, але отримав від Януковича президентський маєток у Конча-Заспі. Вірніше, йому залишили цей будинок-резиденцію в користування. Пам’ятаю, як після 2014 року я журналістом приїхав туди. І побачив, що в тому домі нічого надзвичайного не було. Для мене це була історія про те, що Ющенко розміняв досягнення революції на такий дім. А що для вас було розчаруванням?

— Для мене розчарування наростало з кожним днем. Я був із тих людей, хто ввійшов у владу. Посада, яку мені Ющенко запропонував, — керівник Національної телекомпанії; мені навіть міністерської посади не запропонували. А запропонували цю посаду, бо я завжди був тим, хто міг говорити Ющенкові неприємні речі. А тоді горіло Євробачення, попередня влада не займалася тим питанням, і мене, що називається, кинули під танк, урятувати Євробачення, яке 2004 року для України Руслана виграла у Стамбулі.

Я це все бачив ізсередини, бачив наростання розчарувань упродовж лютого, березня, квітня, травня. Бачив, як помаленьку починає руйнуватися це все. Бачив, як ці «любі друзі», — Жванія, Третьяков (перший помічник президента), Порошенко (секретар РНБО), інші, які стали міністрами, — як вони використовують перемогу тільки для особистих цілей.

А пізніше сталося наростання скандалів і конфліктів між Ющенком та Юлією Тимошенко. Усе це руйнувалося день за днем.

Але остаточно для мене стало ясно, що це, швидше за все, кінець, — пресконференція Ющенка в липні 2005 року, коли один із журналістів [очевидно, Сергій Лещенко, який тоді написав велику статтю «Син бога» про президентського сина Андрія та його зухвалу поведінку і розкішне життя] запитав про його сина. Ми знали цю історію, що Жванія подарував сину Ющенка Бентлі, багато що ще, і той випадок, про який ви сказали. Ющенко, який в очах суспільства мав бути взірцем поведінки, на цього журналіста почав кричати, вичитувати його…

— По-моєму, Лещенка…

— Так, щось таке. А ми цю пресконференцію всі дивилися, до певної міри готували. І коли ми це все побачили, яким чином він на очевидні речі закриває очі, як хворобливо відреагував на абсолютно справедливе запитання журналіста. «Ці руки нічого не крали». Але навколо тебе є люди, які почали забезпечувати все. Це був липень. А потім через місяць, на початку вересня, відбувся розпад помаранчевої команди, відставка Тимошенко. Це вже був останній цвях. Точніше, останній цвях був у грудні 2005 року, коли «любі друзі» завели Фірташа в кабінет до Ющенка і була реалізована схема РосУкренерго з постачання газу в Україну. Це була корупційна схема.

— Газопостачання з РФ та Туркменістану йшло через цю одну компанію.

— Ось так упродовж року, між лютим і груднем, відбулося вихолощення і поразка майже всіх тих ідеалів, заради яких ми робили революцію і заради яких люди вийшли на Майдан. Хоча я мушу сказати, що Помаранчева революція теж має фундаментальне значення. На мою думку, вона стала рішучим суспільним кроком із розвороту України від Росії на Захід. Здобувши незалежність 1991 року, як виявилося, ми зробили тільки перший крок до власного унезалежнення. А Помаранчева революція була ключовою подією, яка пізніше була завершена Революцією гідності.

— Я б сказав, це був початок розвороту, бо це великий процес, розтягнутий на десятиріччя.

— Зараз ми війною його завершуємо. Боротьба за нашу суб'єктність і незалежне існування розтягнулася в часі більше як на 30 років. А 1991 року ми думали, що, проголосивши незалежність, вирішили всі питання.

ЯКБИ МОЖНА БУЛО ЩОСЬ ЗМІНИТИ

— Що б ви, з огляду на минуле, зробили принципово інакше під час Помаранчевої революції або після неї?

— Я дві речі скажу. Однією з найбільших помилок ще до Помаранчевої революції, я і персонально на себе ставлю, вважаю те, що після проголошення незалежності у 1991 році нам не вдалося домогтися дострокових виборів до Верховної Ради. Якби ми тоді ту ідею реалізували й дострокові вибори…

— Мається на увазі, що тоді в Раді залишилися всі комуністичні діячі?

— Так. А 1992 року був шанс радикально оновити ВР, там була б національно-демократична більшість, бо 1994 року, коли дострокові вибори дотиснули шахтарі Донбасу, вибори відбулися на їхніх правилах і до влади повернулися комуністи.

А що б я зробив на Помаранчевій революції чи до неї?

Вважаю, що один із переломних моментів… Після отруєння Ющенка і проведення акції на Європейській площі, відбулася подія, яку мало хто зауважив. Керівником центрального штабу Ющенка тоді був Роман Безсмертний, і одразу після успішного проведення цієї акції на Європейській площі 18 вересня Безсмертного було знято з посади керівника центрального штабу і на його місце був поставлений [Олександр] Зінченко, а до штабу зайшли [лідери партії Батьківщина Олександр] Турчинов і Тимошенко. Відбувся внутрішній переворот у штабі Ющенка, і панівні висоти в ньому зайняли «любі друзі». А тих, хто реально робив революцію, і лідерів політичних партій [складових Нашої України] було відсунуто на другий план. От це помилка, яку ми тоді не змогли відбити. Ми бачили, що відбувається, хотіли скандалити й бунтувати, але нас тоді зупиняв [Іван] Плющ, який сказав: якщо ми ще пересваримося між собою, то ми програємо все. Якби повернути назад, я б зробив усе, аби…

Тоді треба було цих «любих друзів» не пускати у ближнє коло, бо вони найбільше скористалися перемогою Помаранчевої революції і вони є найбільш відповідальними за нереалізацію ідеалів, за які люди вийшли на Майдан.