«50 тис. німців слід розстріляти». Як до нацистських злочинів у 1945-му ставились співгромадяни Гітлера і як їх «перевиховували» союзники

Але його син Еліот, який виконував обов’язки ад’ютанта американського президента, сприйняв думку Сталіна за чисту монету і з наївною серйозністю голосно заявив: «Російські, американські та англійські солдати впораються з більшістю із цих 50 тис в бою, і я сподіваюся, що така само доля спіткає ще сотні тисяч нацистів».

Пізніше Еліот Рузвельт згадував: «Батько сміявся на все горло». Черчилль метався по обідній залі, а потім повернувся спиною до всіх. До нього тихо підійшов Сталін і, поклавши руку на плече, сказав, що це був просто жарт.

А от перший нежартівливий план щодо майбутнього Німеччини був викладений у вересні 1944‑го на зустрічі Рузвельта і Черчилля в канадському Квебеку. Париж уже звільнили, і Західний фронт наближався до французько-німецького кордону.

Аграрний варіант

План представив міністр фінансів США Генрі Моргентау. Лідери Америки і Великої Британії, які тоді зустрілися, погодилися, що Німеччину слід розділити на кілька держав і як призвідника війни повністю роззброїти. Передбачалося демонтувати і зруйнувати всі підприємства країни, які прямо або дотично працювали у військових цілях. А оскільки фактично вся економіка Третього рейху була заточена на війну, це означало б знищення всієї промисловості Німеччини. Країна перетворилася б на переважно аграрну.

План Моргентау обговорювався в закритому режимі. Під ним підписалися і Рузвельт, і Черчилль. Однак про зміст документа дізналися журналісти, і в пресі почалося його бурхливе обговорення.

Міністр пропаганди Третього рейху Йозеф Геббельс, дізнавшись про документ, підняв чергову хвилю агресивності серед німців. «Єврей Моргентау хоче перетворити Німеччину на картопляне поле», — кричав він із радіоприймачів.

Хоча в очах самого автора плану аграрне майбутнє німців мало достатньо компліментарний вигляд. До того як Моргентау почав свою політичну кар'єру, він серйозно займався сільським господарством: заснував асоціацію фермерів, видавав журнал American Agriculturalist. Завдяки щасливому випадку ще до Першої світової він купив ділянку в долині Гудзона, яка межувала з маєтком Рузвельта. Той оцінив досвід сусіда і взяв його в свою команду відповідати за агросектор, а потім і за фінанси країни.

Газетний галас навколо плану Моргентау змусив Рузвельта і Черчилля підкоригувати його, а згодом і зовсім відмовитися. Хоча деякі його принципи союзники все‑таки втілили.

Новий план з очищення Німеччини від нацизму диктували вже результати воєнних дій на її території. На Потсдамській конференції в липні 1945 року лідери країн-переможниць вирішили залишити тимчасовий поділ країни на чотири зони окупації: радянську, британську, американську і французьку. Денацифікацію планувалося проводити на розсуд місцевих адміністрацій під суворим контролем союзників.

Одразу ж почався демонтаж індустрії Німеччини. Зовнішня торгівля країни була заборонена, як і виїзд німців за її межі. Тінь Моргентау все ще лягала на повалений Рейх. Керівництво Радянського Союзу заявило, що їхня країна постраждала у війні найбільше, і її представники вивезли із зони своєї відповідальності все, що могли, — від заводського обладнання до столового начиння. А сотні тисяч полонених працездатних німців відправили доводити своє зречення від Гітлера в СРСР на відновлення зруйнованих підприємств. Серед таких, наприклад, опинилися румунські німці: поет Оскар Пастіор 18‑річним потрапив на будівництво коксохімічного заводу в Кривому Розі, а мати письменниці Герти Мюллер — на подібні роботи в Горлівці. Кількість зцілених від гітлеризму в такий спосіб СРСР ніколи не оприлюднював.

У радянській зоні денацифікація пройшла найшвидше. Там просто ліквідували всіх землевласників і підприємців. Німецькі комуністи, які вийшли з таборів, обійняли посади в місцевих адміністраціях, а ідейне перевиховання в найкоротші терміни провели співробітники НКВС.

Боротьба за уми

Складніше було західним союзникам. «Це ілюзія, що нова Німеччина може бути перетворена на аграрну державу, — говорив американський екс-президент Герберт Гувер, коли відвідував демілітаризовану країну.— Це недосяжно, поки ми не знищимо або не вивеземо з неї 25 млн осіб: щоб німці за кількістю населення зрівнялися з французами».

На початку 1945 року в NSDAP, правлячій партії Третього рейху, було 8,5 млн членів. Крім цього понад 20 млн німців перебували у всіляких професійних та молодіжних організаціях нацистського спрямування.

Але у Вашингтоні взялися за складання плану кредитування європейської й зокрема німецької економіки з наголосом на індустріальний розвиток (план Маршалла). Почалася боротьба за уми німців.

Британський історик Гордон Крейг у 1935 році, коли був студентом, стажувався в Мюнхені. Він описував, як реагували городяни на одну пам’ятну дошку на стіні будинку, біля якого загинули 12 нацистів під час пивного путчу в 1923‑му — тоді активісти партії Гітлера спробували взяти владу в свої руки. «По обидва боки дошки стоять в почесній варті два збройні охоронці, — писав Крейг.— І не тільки перехожі, але і пасажири, водії та кондуктори автобусів і автомобілів, що проїжджали повз неї, роблять як по команді гітлерівське вітання. Ефект приголомшував і спочатку викликав усмішку, проте незабаром я сприймав подібні картини як гнітючий символ покірної віри в авторитет».

У 1945‑му союзникам потрібно було хоча б нейтралізувати інстинкт помаху руки у мільйонів німців. Зробити це хотіли так, щоб не розлютити переможений народ. Насамперед судовий процес над керівництвом Рейху в Нюрнберзі широко висвітлювався і проходив у тональності, вираженій головним американським обвинувачем Робертом Джексоном: «Ми не маємо наміру звинувачувати весь німецький народ. Людський розум вимагає, щоб закон карав перш за все тих, хто отримав або захопив у свої руки владу і свідомо, в особистих інтересах привів країну до біди… Ви стоїте перед судом не тому, що програли війну, а тому, що її почали».

За рішенням суду 11 осіб стратили, їхні трупи таємно спалили в крематорії Мюнхена, а попіл під покриттям ночі висипали в річку Конвентцбах. Американські солдати, які проводили операцію, дали підписку про нерозголошення до кінця життя. Таким чином союзники позбавили прихованих нацистів змоги поклонятися своїм кумирам після війни.

Потім були ще 12 малих процесів над суддями, лікарями, військовими і промисловцями, причетними до злочинів проти людяності. Вони тривали до 1949 року і постійно нагадували населенню про відплату і необхідність покаяння.

Союзники закрили всі газети часів Рейху, а замість них відкрили нові видання, але з редакторами антинацистських поглядів. У керівництві першої такої газети Frankfurter Rundschau було двоє комуністів. Тоді в журналістському середовищі жартували: «Ліцензія на випуск газети — те саме, що дозвіл друкувати гроші».

Хороший Гітлер

1950 року британський психіатр Генрі Діккс опублікував доповідь за результатами опитувань багатьох тисяч німців у зонах окупації західних союзників. З неї випливало, що до 1949 року 40% німців довели свою політичну нейтральність. Зате кожен десятий фанатично стояв на позиціях NSDAP, а кожен четвертий все ще підтримував ідеї нацизму і позитивно ставився до Гітлера, «але із застереженнями», як зазначив Діккс.

Вони звучали приблизно як у фільмі Стенлі Крамера Нюрнберзький процес. «Ми ж нічого не знали, — каже американському судді героїня, яку грає Марлен Дітріх, про події в найближчому концтаборі.— Але Гітлер зробив дуже багато доброго. Він побудував автобани, дав людям роботу».

1949 року західні союзники вдалися до створення німецької держави на території трьох своїх зон окупації, першим канцлером якої став Конрад Аденауер. «Із 6 млн, визнаних різною мірою причетними до злочинів нацизму, 98% не зазнали жодного покарання, — пише Хандріх.— Найчастіше в органах юстиції служили ті самі прокурори, що працювали і за часів Гітлера». Навіть більше, президенти Західної Німеччини Генріх Любке (1959−1969 роки) і Карл Карстенс (1979−1984 роки) колись належали до нацистської партії NSDAP. Але у світі набирала обертів «холодна війна», і денацифікація для колективного Заходу відійшла на другий план.

Персилові квитки

Коли німецький хімік Гуго Хенкель на початку ХХ століття створив формулу прального порошку Persil, він і уявити не міг, що після Другої світової війни цей бренд увійде в кожну німецьку сім'ю зовсім не в побутовому сенсі. Мільйони співвітчизників відомого вченого шикуватимуться за персиловим квитком, як вони казали, щоб стати відперсиленими, тобто очищеними. І дістати в результаті посвідчення про денацифікацію.

Усім німцям треба було довести спеціальним комісіям чи суду, що під час правління Гітлера вони не були причетні до злочинів режиму. Тільки з документом на руках, який це доводить, у повоєнній Німеччині можна було дістати роботу та продовольчі картки.

Від кожного обов’язково вимагалося заповнити детальну анкету з питаннями про рід занять у Третьому рейху. Спірні випадки розглядалися в суді, після чого багатьох надсилали на кілька років у трудові табори.

Найдієвішим денацифікаційним засобом, на думку союзників, мало стати примусове відвідування мирними громадянами концтаборів з горами трупів в’язнів. Нова влада зобов’язувала пересічних німців розкопувати могили розстріляних нацистами ув’язнених, щоб перепоховати тих. Безліч фотографій показують, що ці роботи відбувалися без рукавичок і пов’язок на обличчі — як доказ поваги до жертв. Хоча, найімовірніше, він був формальним.

«Жителів Веймара масово возили в Бухенвальд, щоб ті могли побачити, що відбувалося там всі ці роки, — пише сучасний німецький політолог Томас Хандріх.— Однак очікуваної реакції („що ми накоїли?!“) у населення побачене не викликало».