В очікуванні смерті диктатора. Як світ чекав фіналу епохи Йосипа Сталіна — історія у фото
Діти українських та польських мігрантів у народних костюмах разом із Фредеріком Осборном, головою Нью-йоркського представництва руху Хрестовий похід за свободу, проводжають Дзвін Свободи до Західного Берліна. Бруклін, Нью-Йорк, 9 жовтня 1950 року (Фото: АР/Tom Fitzsimmons)
Сьогодні — 73 річниця з дня смерті радянського тирана Йосипа Сталіна. Історичний оглядач NV Олег Шама нагадує, як на початку 1953 року ЗМІ готували світ до закінчення епохи кривавого радянського вождя.
«Скоро помре Йосип Сталін. Треба постійно нагадувати про це нашим слухачам, — пояснював Борис Шуб, один із засновників Радіо Свобода, у лютому 1953-го. — Перед початком кожної передачі даватимемо в ефір звук метронома, який клацанням ніби відраховує останні миті життя диктатора. А спокійний голос диктора має безпристрасно вимовляти Епоха Сталіна доходить кінця. Епоха Сталіна доходить кінця».
Такий ролик зробили в Нью-Йорку і для довговічності записали його на сталевий диск. Проте так і не використали — подумали, що диктатор може прожити ще хтозна-скільки.
Утім, так сталося, що Радіо Свобода вперше вийшло в ефір 1 березня 1953 року, і того ж дня один з охоронців 74-річного Сталіна знайшов його на підлозі на так званій Ближній дачі під Москвою. Лікар встановив крововилив у мозок і параліч вождя. Про його смерть Кремль повідомив через чотири дні після першого ефіру Радіо Свобода.
Сама редакція мовника оселилася в західнонімецькому Мюнхені у приміщенні колишнього терміналу аеропорту і перший час називалася Радіо Звільнення.
На той момент уже більш ніж два роки по нервах промосковських політиків Східного Берліна бив 10-тонний Дзвін Свободи, встановлений на ратушній вежі району Шенеберг у західній частині колишньої столиці Третього рейху. Дзвін відлили в англійському Кройдоні на заводі Gilett & Johnston, який за попередні сто років виготовив понад 14 тис. баштових годинників для цілого світу. Згодом Дзвін доправили до Сполучених Штатів, де його провезли по 26 американських містах. Так почався Хрестовий похід за Свободу. Рух мав на меті правдиво інформувати рідними мовами переміщених осіб (біженців), які не захотіли залишатися у сталінському СРСР чи в країнах Центральної Європи, окупованих Червоною армією.
Тоді своїми підписами рух підтримали 16 млн громадян США, які до того ж за кілька місяців зібрали $1.317 млн. Гроші пішли на організацію правдивого інформування європейців, які потрапили під владу чи гнітючий вплив Москви.
Коли Дзвін Свободи вперше озвався, його прийшли вітати 400 тис. берлінців. Тоді ще не було відомої стіни, і жителі радянської окупаційної зони міста відносно вільно могли пройти на церемонію. Найбільше з цього приводу скаженів Ганс Єндерецький, профспілковий лідер НДР. Він заявив: «Мотузка передзвону смерті стане мотузкою шибениці для тих, хто за неї смикає».
За переказами, ця метафора сподобалася навіть Сталіну. Відтак її довго тиражували радянські газети, не розуміючи, що Дзвін Свободи провіщав передовсім надію на невічне існування кремлівської влади. І тим паче її вождя.
Радіо Звільнення, як і супутні станції проєкту Вільна Європа, потребували коштів, значніших за доброчинні внески. Тому медіа впродовж багатьох років фінансувало Центральне розвідувальне управління США. Однак редакційну політику визначав тільки принцип об'єктивної інформації.
Щоправда, ще в травні 1953‑го керівництво радіостанції Звільнення роздало журналістам настанови, як висвітлювати події в СРСР. Наприклад, рекомендувалося: «Підтримувати закономірну національну гордість радянської інтелігенції та офіцерства. Хвалити військові та господарські досягнення народу. Проте водночас вказувати на мертвотне засилля бюрократії, яке зводить нанівець усі зусилля простих радянських людей».
У серпні наступного року почали виходити програми українською мовою. Працювати редакції було неймовірно складно: про відрядження кореспондентів до України не можна було й помислити. Тому інформацію про події на батьківщині добували як могли. Особливо цінували рідкісні інтерв'ю перебіжчиків або мандрівників, яким удавалося потрапити за залізну завісу.