Різні планети. Світоглядна прірва між українцями і росіянами ще ніколи не була такою великою, як зараз

Українці ніколи не мали таких «радянських» результатів опитування. Навпаки, в останні роки Україна стрімко дрейфує у протилежний бік «совєтізації». Про це свідчать численні опитування національних та міжнародних соціологічних служб, що демонструють зростання світоглядної прірви між українцями та росіянами.

«У нас виходять практично дзеркальні результати», — підкреслює Маріанна Ткалич, директорка дослідницької лабораторії Рейтинг Лаб.

Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) проводить такі порівняльні дослідження з 2008 року. Їх дедалі більшає з огляду на збройну агресію РФ на сході та півдні України, яка з боку Кремля супроводжується ще й знущальним гаслом: «українці й росіяни — один народ».

Утім, уважно розглядаючи один одного у дзеркалі своїх численних опитувань, українська та російська сторони з однаковою силою відзначають: Україна не Росія. І навпаки.

Back in the USSR

На сайті Левада-Центру маленькими літерами зазначено: АНО [автономна некомерційна організація]. Мін'юст РФ примусово вписав Левада-Центр до реєстру некомерційних організацій, що виконують функції іноземного агента.

— Це клеймо? Чорна мітка? Наскільки цей статус заважає вашій роботі?

— Це створює купу труднощів, — відповідає Лев Гудков, заступник директора Левада-Центру, журналістові НВ. — Чимало державних організацій відмовляються працювати з нами через страх. Кажуть, що політичні ризики роботи з іноземним агентом надто високі. Нас практично перестали пускати на телебачення. Ми не можемо оприлюднювати дані під час виборів. Ну й купа інших, доволі дрібних, огидних обмежень.

Ось в такій неробочій атмосфері Левада-Центр провів наприкінці серпня своє щорічне опитування, аби з’ясувати, як змінилися погляди співвітчизників щодо ставлення до СРСР, держави, правонаступниками якої вважають себе росіяни.

Результат контроверсійний. Дві третини росіян радше хотіли б бачити свою країну з високим рівнем життя, «хоч і не однією з найсильніших країн світу», але «величною державою, яку поважають і побоюються інші країни».

У самому запитанні вже є натяк на базову цінність росіян «велична держава, яку бояться інші країни». 66 % опитаних ладні обміняти цю модну ціль на «високий рівень життя». Проте 32 % стоять на своєму і відповіли, що Росія має тяжіти до своєї історичної місії: держава, «яку поважають та бояться».

Реалізувати своє бажання жити сито-п'яно, як вважає більшість росіян, можна лише за умов повернення держави до планової економіки, контро­лю за цінами на кшталт того, що практикував СРСР. До того ж майже половина респондентів віддають перевагу політичній системі радянського зразка.

На відстані 840 км від Києва до Москви такі цифри виглядають як ті, що суперечать одна одній. Адже, з одного боку, дві третини росіян прагнуть до «високого рівня життя» та «позбутися комплексу наддержави», з другого — приблизно така сама кількість жадає ренесансу радянської політичної системи, що сповідувала свою зверхність над світом, та планової економіки, яка зазвичай банкрутує за першої-ліпшої нагоди. Як так?

«Це характерне протиріччя, — підхоплює Гудков. — Можна його назвати „двомислієм“. У людей зникла впевненість у майбутньому. Оскільки пропаганда придушила інші варіанти уяви про політичний устрій, окрім теперішнього та радянського».

Опосередковано цей висновок підтверджується вересневими результатами виборів до Держдуми. Незважаючи на увесь мас­штаб фальсифікацій, правляча партія Єдина Росія і КПРФ отримали на двох 381 мандат із 450 можливих (85 %). У 2016 році — 343 мандати (76 %).

«Прихильників Путіна в парламенті 100 %», — цитує сайт російської партії Яблуко свого голову Григорія Явлінського. Саме ж Яблуко набрало 1,3 % і відтак не подолало необхідний 5‑відсот­ковий бар'єр. Іронія долі: у прямому та переносному сенсі в теперішній Думі нема де й Яблуку впасти.

Але скидається на те, що росіян здебільшого це не обходить. Керівник Левада-Центру каже НВ, що 70 % опитаних «індиферентно ставляться до результатів виборів». «Вони вважають, що від результатів виборів нічого в їхньому житті не зміниться, — пояснює Гудков. — Це ігри, які необхідні владі для створення ілюзії всезагальної підтримки».

Причому 55 % опитаних ще в серпні й вересні були впевненні, що місцеві вибори та вибори до Держдуми будуть нечесні та сфальсифіковані. Такого висновку дійшли здебільшого через очевидні речі. Якщо у 2016 році на виборах в Держдуму було зареєстровано 74 партії, то у 2021‑му — 34, а допущено взагалі лише 15.

Схоже, всіх усе влаштовує. Низи не можуть, верхи не хочуть. «Політична еліта РФ — це люди пізнього брежнєвського періоду, ну як Путін, — підбиває риску Гудков. — Коли комуністична ідеологія вже померла, сприймалася формально, на її місце прийшов руський, імперський націоналізм».

Антирадянщина

Соціологічна група Рейтинг пішла тим самим шляхом, що й колеги з Левада-Центру, та поставила співвітчизникам схожі запитання, котрі так чи інакше виявляють ставлення до СРСР, змін, довіри тощо. «Нам же треба себе порівняти, — каже Ткалич. — А з ким нас порівняти? А ще й на додачу зі специфікою наших відносин».

Приміром, запитання: чи шкодуєте ви зараз, що у 1991 році Радянський Союз розпався? Сьогодні на нього тверде «ні» каже 61 % співвітчизників. Також з 2013 року в Україні майже на 10 % поменшало людей, що відповідають на це запитання «так», хоча той відсоток, що залишився, все ще великий. Але все одно це вдвічі менше за російську загальнонаціо­нальну ностальжі: в РФ за СРСР сумують 65 % громадян.

Євгенія Близнюк, соціолог, засновник та керівник дослідницької компанії Gradus Research, каже, що її колеги намагалися так ставити своє запитання, щоб відокре­мити ностальгію за молодістю від суму саме за Радянським Союзом. Українці більшою мірою шкодують за юністю, аніж за величчю СРСР, відзначає вона. «І це відрізняє нас від росіян, — продовжує Близнюк. — У Росії це велика частина ідеологічного контенту, спрямована на легендаризацію СРСР».

Єдина відповідь, що більш-менш об'єднує українців та росіян, це рядок «відповідь відсутня», або «важко відповісти». Усі решта точки зору щодо принципових і не дуже принципових речей поляризовані як ніколи. «Ми вийшли із Союзу, а вони ні, — робить висновок Ткалич. — Це ліпше ніде не казати — вони з Івана Грозного ще не вийшли».

Навряд чи росіяни образяться на таку історичну гіперболу. Про це свідчить найдивовижніше порівняльне опитування, яке КМІС проводить паралельно з Левада-Центром ще з 2008 року. 59 % опитаних росіян симпатизують твердій руці Йосипа Сталіна. Цей пік російського неосталінізму припав саме на 2021 рік, що видно з графіку КМІСу. В Україні симпатиків Сталіна тепер значно менше, аніж 10 років тому, але все ще багато — 18 % з опитаних. Утім, крива індексу Сталіна в Україні, на відміну від Росії, прямує донизу.

Ще у 2012‑му різниця між поціновувачами сталінізму в Україні та в Росії становила тільки 5 %. У 2016‑му розрив був уже у 20 %, а тепер — 41 % на користь російських неосталіністів.

Понад те, за даними Левада-Центру, 48 % опитаних росіян підтримують встановлення пам’ятника Сталіну, 60 % — за відкриття на його честь музею. Сталін уже 10 років поспіль очолює російський список найвидатніших людей усіх часів і народів. На другому місці Ленін, замикають п’ятірку Петро І та Володимир Путін.

Володимир Паніотто, гендиректор КМІСу, вказує на ще одну екзотичну деталь: у російському варіанті списку найвидатніших людей всіх часів і народів є лише один неросіянин — Альберт Ейнштейн. Він посів дев’яте місце одразу після генсека ЦК КПРС Лео­ніда Брежнєва.

«Це узгоджується ще з однією різницею — орієнтація українців в останні сім років на Захід на противагу російському ізоляціонізму, антиамериканізму та орієнтації на самостійний шлях розвитку», — резюмує Паніотто.

Яка різниця?

Досліджуючи з 2008 року українсько-російські відносини, КМІС стикнувся з феноменом так званої нерозділеної любові українців до росіян. Його природа до кінця не була зрозуміла навіть фахівцеві рівня Паніотто. І тоді він звернувся по допомогу до колег у Москві та Петербурзі, де дістав таке пояснення: на відміну від українців, для росіян найвища цінність — приналежність до великої держави. А Україна, на тверде переконання росіян, має бути її частиною. Але українці відділилися й вирішили обрати свій шлях. Цей ніби очевидний вибір у свідомості росіян означає зраду. Тому, робить висновок Паніотто, ставлення росіян до українців з 1991 року гірше, ніж ставлення українців до росіян.

Але то все висновки вегетаріанських часів. З 2014 року, як показує більшість опитувань, відбувся цивілізаційний перелам із кров’ю.

Кажучи про те, які відмінності проявилися між українцями та росіянами, кожен із співрозмовників НВ спирався або на результати опитувань, або на власний досвід спілкування та взаємодії. Зокрема, Ткалич звертає увагу на той факт, що українці здебільшого постійно перебувають у політичному дискурсі: немає заборонених тем і нічого святого. Натомість росіяни прагнуть не торкатися політичних тем.

«У нас 20 партій, всі гризуться між собою, хто пройде до Ради, — наводить приклад директор Рейтинг Лаб. — У них це не обговорюється. Ми вважаємо, що впливаємо на процеси в державі, а вони себе відокремлюють».

У Близнюк є власний досвід, що ілюструє це аполітичне явище. Вона згадує, як у 2019 році на спільному заході в Іспанії перетнулася з колегами з колишніх радянських республік, зокрема і з РФ. Коли мова зайшла про обговорення керівництва та урядовців своїх країн, росіяни зніяковіли. «У соціології є така категорія — сакралізація влади. Це коли керівник країни — фігура недоторкана, — згадує Близнюк. — Це дуже східна тема».

Окрім особистих вражень, вона наводить деякі порівняння, враховуючи опитування, що проводить Gradus Research. І тут також вимальовується системна різниця поглядів. Українці заради політичних свобод із більшою готовністю входять у ситуацію невизначеності, як‑от революція. Для росіян, вважає вона, стабільність пріоритетніша за свободу.

«І в цьому сьогодні наші корінні відмінності, — каже Близнюк. — Ці вектори без насилля навряд чи зможуть зійтися в майбутньому».

Щодо насилля, приміром, імовірної війни. Вона, згідно з опитуваннями, лякає українців та росіян однаковою мірою. Гудков каже НВ, що тепер страх перед війною вийшов у росіян на одне з перших місць серед усіх можливих фобій.

«Частково це результат пропаганди, яка нагнітає психоз загрози з боку Заходу», — пояснює він.

Українці також на одне з перших місць у своїх страхах ставлять загрозу війни, але, як пояснює Ткалич, є істотна різниця. Росіяни бояться не того, що на них хтось нападе, а що сама Росія почне війну — в Україні, Грузії, Північній Європі, Сирії. «Ми ж не знаємо, хто у них буде призначений ворогом на наступну вечерю», — каже Ткалич.

Отже, спільний висновок: соціальний устрій, розвиток державних інституцій — у сучасному світі все це має більший вплив на країну, аніж культурні, етнічні, мовні спільноти або розбіжності.

Тимофій Брік, дослідник Київської школи економіки та PhD з соціології, вважає, що люди, навіть подібні один до одного за системою цінностей та виховання, можуть мати різні погляди на принципові речі. «Є різні точки зору, різні медіа, різні контексти, — каже він. — Хтось уже постраждав від війни з Росією, а хтось дивиться російське ТБ і вірить, що війни немає».

Так само, розмірковує Брік про РФ, люди в інших умовах формують погляди на економіку, на політику, на міжнародні відносини. «Я не дуже люблю порівнювати „типи людей“, — каже він, — я завжди тяжію порівнювати інститути, організації, умови. І пояснювати різницю в рейтингах саме цим».

Чи означає це, що достатньо змінити в Росії політичну платівку, кремлівських старців на нову формацію, акул роспропаганди Дмитра Кисельова та Ольгу Скабеєву на американських телеведучих Фаріда Закарію та Опру Вінфрі, і все зміниться? Ні, принаймні не так швидко, навіть за умов, що це станеться завтра, певен Гудков. «На кого працює телебачення? — питає він і відповідає: — Передусім на підстаркувату, злиденну, не дуже освічену провінційну більшість. Процес забере щонайменше два-чотири роки. Сліди пропаганди залишаться в найконсервативніших групах».

А відтак, як каже Гудков, важко розраховувати на такий феномен, що навіть за несподіваної зміни російської політики та розвороту від радянської риторики хутко зміняться проявлені риси національного характеру, соціальні норми, цінності та вподобання. Та й нема відчуття, про що й свідчать численні опитування, що це станеться в найближчі роки.

«Хочеться думати, що Україна рушить іншим шляхом, — підбиває риску росіянин Гудков. — За усіх проблем, Україна значно сильніше змінилася, аніж російське суспільство».

Читайте цей матеріал у свіжому номері журналу НВ — № 37 від 7 жовтня 2021 року