Якщо ми в будь-який момент готові кинути їй виклик, вийшовши на черговий протест, методи якого можуть бути доволі радикальними, то росіяни, попри все, що їм доводиться терпіти останнім часом, значною мірою здалися на милість влади.
Намагаючись пояснити цю різницю, я, звичайно ж, допускаю, що вона може мати глибоке історичне коріння. Водночас, головною причиною все ж схильний вважати вдалий досвід кількох революцій та масових протестів, що мали місце в Україні за часів незалежності. Саме вони, на мою думку, сформували в українців відчуття здатності здолати будь-яку владу, що зазіхає на їхню свободу, та готовність іти заради цього на необхідні жертви. Наявність у наших громадян цих рис убезпечує Україну від появи диктатури та разюче відрізняє її від сучасної Росії.
Громадяни знають, що можуть скинути владу
Завдяки цим змінам десь після Революції гідності в нашому суспільстві сформувався неписаний суспільний договір: громадяни знають, що можуть скинути владу, яка переходить встановлені ними межі, і готові це робити. Влада, своєю чергою, усвідомлює це і намагається цих меж не перетинати. Якщо ж це все-таки трапляється, суспільство активно нагадує про свою здатність та готовність вказати владі на її місце. Саме тому, до речі, я переконаний, що в Україні лише та політична сила може розраховувати на тривале та успішне політичне життя, лідери якої усвідомлюють цей баланс сил.
Оскільки ця властивість українського суспільства сформувалась у процесі протистоянь, то я щиро радію, коли бачу, як громадяни, і, особливо, молодь, беруть участь у різноманітних протестах, навіть не завжди погоджуючись із їхніми вимогами. Таким чином, вони здобувають усвідомлення своєї здатності впливати на владу та готовність це робити. Це, звичайно, додає нашому суспільству нестабільності, але, водночас, є необхідною умовою збереження того суспільного договору, про який ішлося вище.
Путін, як з’ясувалось, виявився повністю відірваним від реалій українського суспільно-політичного життя, тому й вирішив у 2022 році насадити владу силою людям, які звикли періодично демонструвати свою силу владі. Загалом, це й не дивно, адже його розуміння меж дозволеного у стосунках влади і громадян формувалось у Росії, де такий стан справ є нормою. Там джерелом влади є сама влада, яка й визначає, що громадянам дозволено робити, а що — ні.
Натомість в Україні все навпаки — суспільство дає владі дозвіл на виконання своїх функцій та окреслює межі дозволеного. Оскільки Путін вважає, що українці і росіяни — це один народ, то й сподівався, що, прийшовши сюди, сам вирішить, хто буде керувати Україною, а громадяни змушені будуть прийняти це як даність. Що ж стосується невдалого досвіду попередників, то адресована Януковичу фраза «Тяжела ты, шапка Мономаха» свідчить, що, на його думку, це трапилось через те, що їм не вистачило духу й сили, а не тому, що їх було достатньо в громадян, які й встановили новий тип стосунків із владою.
Що стосується мешканців сучасної Росії, то слід відзначити, що вони, на жаль, не мають вдалого досвіду «вправляння мізків» владі. Розпад СРСР відбувся не завдяки їхнім зусиллям, а їхня участь у цих процесах була згодом заклеймована як смертельний гріх Путіним, який назвав розпад Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ ст.». Отож, замість того аби здобути впевненість у здатності ставити владу «на місце», яка властива українцям, вони залишились із почуттям провини («такую страну про… ли…»), та безсилля, яке посилилось після кількох невдалих спроб здолати путінську систему.
Хоча й сили, аби кинути виклик владі, росіянам бракує, проте за іронією долі вони дуже люблять хизуватись своєю силою. У процесі становлення путінського режиму серед росіян постійно зростало почуття величі і сили. Втіленням цього «нового росіянина» став образ брутального хлопаки, який ходив популярними серед росіян курортами у футболці з написом «Я русский» та наводив жах на їхніх відвідувачів, сигналізуючи голосом як у Соловйова та свавільною поведінкою про могутність репрезентованої ним імперії.
Проте джерело цієї сили було зовсім іншим, аніж в українців. Росіяни отримували відчуття сили через належність до авторитарної держави, гвинтиками якої вони ставали, отримуючи у відповідь відчуття могутності, яке випромінювала імперія. Натомість джерелом нашої сили є ми самі, а точніше — описане вище відчуття, що будь-яка влада не встоїть перед нашим тиском, а також готовність до спротиву тим, хто вирішить випробувати цю силу. Українська держава, своєю чергою, живиться з цього відчуття, яке стало джерелом усіх тих позитивних трансформацій, що відбувалися в ній останнім часом, і зрештою — джерелом тієї дивовижної стійкості, якій дивуються по всьому світу.
Звичайно, окрім описаної вище категорії росіян, існує й інша — та, що не ідентифікувала себе з авторитарною державою, зберігши певну міру внутрішньої свободи. Проте навіть ця категорія росіян суттєво відрізняється від українців і погано їх розуміє. Річ у тім, що авторитарну державу, насправді, не надто сильно хвилює внутрішній світ її громадян. Насамперед, їй потрібно, аби ці громадяни не втручались у її справи та не зазіхали на владу. Тому, доки вони не переходять цю межу, вона готова дозволити їм насолоджуватись відчуттям внутрішньої свободи. Іншими словами, заганяючи свободу у внутрішній світ своїх громадян, тоталітарні держави можуть почуватись доволі безпечно, оскільки знають, що без активних дій така свобода є стерильною та нездатною кинути їм виклик. Для цього потрібне також відчуття сили та готовність відстоювати свободу у фізичному світі, а не займатись виключно практиками протистояння внутрішній диктатурі.
Тому, до речі, навіть ця категорія росіян погано розуміє захоплення українців Бандерою, Шухевичем, Коновальцем та іншими героями національно-визвольного руху. Насправді, ж ці постаті важливі для українців як уособлення того типу громадян, які несуть смертельну загрозу тоталітарним системам. На відміну від багатьох інших осіб із нашого історичного пантеону, які, зберігши внутрішню свободу, у всьому іншому адаптувались до життя в тоталітарній системі, ці постаті також мали силу та готовність руйнувати цю систему.
Без фізичного спротиву свобода приречена на існування в екзилі внутрішніх світів громадян. Це той урок, який ми, українці, засвоїли на власному історичному досвіді, і тепер успішно реалізовуємо в протистоянні російській тоталітарній машині.
Звичайно ж, я розумію, що написане мною є доволі сильним узагальненням, і далеко не всі українці живуть із відчуттям свободи, а також мають вдосталь сили й готовності захищати її у протистоянні з тими, хто на неї зазіхає. Аналогічно, не всім росіянам бракує сил та готовності захищати свою свободу, і дехто з них навіть робить це у складі руху опору. Проте ключова різниця між Україною та Росією — у кількості таких громадян. Серед росіян їх мало, натомість, в українському суспільстві є критично велика маса такого типу людей, які й роблять можливим існування незалежної України.