Це неймовірна історія. Ольга Руднєва — про те, чи є в неї досягнення за роки війни, та що вона думає про своїх пацієнтів

 — Що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням за останні роки?

— Звісно, хочеться сказати, що це 4,5 тис. пацієнтів Superhumans Center, «суперів», яких ми випустили. Або два діючі центри Superhumans, а третій будується.

Але насправді найбільше досягнення — це те, що завдяки щільній співпраці з МОЗом ми можемо поступово змінювати якість послуг у системі охорони здоров’я та впливати на неї.

У нас ніколи не було мети створити ідеальний центр, завдання було стандартизувати цю ідеальність. Змінити систему надання послуг в Україні й перебудувати її так, щоб вона була навколо пацієнта. І мені здається, що на третій рік існування нашого центру ми до цього приходимо і через причетність до змін у законодавстві потроху можемо впливати на цю історію. А ще багато тренуємо й навчаємо наших партнерів.

— Що на п’ятому році війни вас найбільше дивує в Україні чи світі?

— У хорошому сенсі мене вражають українці та наші «супери», бо це неймовірна історія адаптації та гнучкості, коли люди стають тільки сильнішими. Здавалося б, п’ятий рік великої війни, люди доволі виснажені, але коли я бачу наших хлопців і дівчат, які приходять у центр після поранень і при цьому ні про що не шкодують і розуміють, за що воювали, — мене це надзвичайно надихає.

— Що ви хотіли б зробити у майбутньому?

— Я розділяю мрії на досяжні й трішки недосяжні. Серед останніх — Центр Superhumans в Ялті. Для мене це особиста мрія. Оскільки я народилася в Донецьку й виросла в Криму, то хотіла би, щоб півострів повернувся і щоб там могли відновлюватися наші пацієнти. Бо це одне з найкращих місць в Україні, яке я надзвичайно люблю.

А досяжна мрія — великий центр воєнної травми, який уже є в наших планах. Такий центр не просто надаватиме послуги тут і зараз, а аналізуватиме й прогнозуватиме, з якими наслідками війни українці стикнуться через три-п'ять років та до чого готуватися системі охорони здоров’я.

— Що вам приносить найбільше задоволення?

— Досягнення наших «суперів». Бо нині ми вже маємо не просто пацієнтів, які вправно ходять на протезах чи тримають склянку, а випускників, які біжать марафони, перепливають Босфор, катаються на сноубордах і входять до складу параолімпійської збірної. Я бачу результат роботи і людей, які повертаються до активного життя.

А ще прогрес у нашій команді хірургів. Адже ми працюємо із надзвичайно важкими травмами та пораненнями. Тому фахове зростання команди й ті дива, які вона робить, є для мене неймовірним натхненням і приводом для гордощів.

— Чи читаєте / слухаєте ви NV? Що вам подобається, а що ні?

— Звісно. Мені зручно читати новини та інформацію в стислій формі, подобається аналіз подій під різним кутом і незаангажованість. Люблю колонки авторитетних і цікавих людей. Є улюблені автори. Наприклад, завжди читаю колонки Павла Казаріна. А ще подобаються інтерв'ю Ольги Духніч.

Оскільки я людина з позитивним типом мислення, то не звертаю уваги на те, що не подобається. Адже те, що не подобається особисто мені, може подобатися комусь іншому.

Цей матеріал опубліковано в журналі NV № 3 за червень 2026 року.