Хотів Босфор — отримав НАТО. Як Сталін намагався розв’язати війну з Туреччиною після Другої світової і чому не наважився напасти

Захопити контроль над Босфором Сталін замислив ще до завершення війни. Відомо, що у листопаді 1944 року заступник наркома закордонних справ Максім Літвінов підготував меморандум, за яким Радянський Союз вимагав перегляду Конвенції Монтре на свою користь. А на Ялтинській конференції, у лютому 1945 року, вже сам Сталін порушив це питання перед британським прем'єром Вінстоном Черчиллем та президентом США Франкліном Рузвельтом.

«Договір застарів, неможливо змиритися з ситуацією, коли Туреччина тримає руку на горлі Росії», — бідкався диктатор.

Черчилль і Рузвельт дипломатично погодились, що документ, можливо, й потребує певних змін. Але пояснили, що говорити про це зараз, коли нацистська Німеччина ще не капітулювала, явно не на часі.

Сталін чекати не збирався. Ще від березня 1945 року нарком закордонних справ Вячєслав Молотов постійно викликав «на килим» турецького посла в Москві Селіма Сарпера, й тиснув на нього, що Радянський Союз не продовжуватиме Договір про дружбу і нейтралітет, укладений 1925 року. А 7 червня того ж року Сарперу заявили, що Туреччина мусить повернути Радянському Союзу східні провінції Карс і Ардаган та дозволити збудувати спільні радянсько-турецькі військові бази на Босфорі та Дарданеллах.

Турецький дипломат чудово розумів, що це означає. Мало того, що Туреччину хочуть позбавити частини територій — Москва прагне фактично перетворити Чорне море на своє внутрішнє озеро, захищене від флотів західних держав, і водночас отримати вільний вихід до Середземномор’я.

«Радянські вимоги означають втрату симпатії цілої нації заради престижу Москви, — відповів Сарпер Молотову. — Жоден турецький уряд ніколи не погодиться на створення іноземних військово-морських баз на своїй території».

Але що далі і як діяти у цій ситуації? Влада Туреччини розуміла, що Сталін відчуває силу, а тому вступати у відкриту ворожнечу з ним — це самогубство.

Турки добре знали підступність радянського лідера і пам’ятали, як він лютував впродовж всієї війни через те, що Анкара зберігає нейтралітет. Вони не забули, як у лютому 1942 року за його наказом радянський підводний човен Щ-213 атакував турецькі судна Cankaya та Struma. Одне з них перевозило майже 800 єврейських біженців з Румунії до Палестини, і після потоплення вижила лише одна людина. Туреччина знала, чия субмарина здійснила атаку, проте не мала залізних доказів воєнного злочину.

В Анкарі розуміли, що замість відкритої конфронтації з Москвою слід шукати інші варіанти. А тому вирішили заручитись підтримкою великих країн та тиснути на Кремль у юридичній та дипломатичній площині.

Юридична пастка для Кремля

Але біда в тому, що й радянські дипломати не пасли задніх. Вони вперто намагались протиснути Босфорське питання на Потсдамській конференції, яка пройшла через місяць після розмови Молотова і Сарпера. Захід не погодився на військову присутність СРСР у Босфорі, а новий американський президент Гаррі Трумен запропонував ідею повної інтернаціоналізації проток під егідою ООН. Звісно, це не влаштовувало Сталіна.

По завершенні конференції питання по Босфору зависло у повітрі. Делегати прийняли невиразне рішення, що США, Велика Британія та СРСР проведуть з Туреччиною прямі переговори для перегляду Конвенції Монтре. А Сталін тільки й чекав цього, бо отримав формальний привід для подальшого тиску на Анкару.

7 серпня 1946 року радянський уряд передав Туреччині офіційну ноту з вимогою змінити режим проток. Цей документ містив п’ять пунктів, і перші три не суперечили озвученій раніше позиції Вашингтона: вільний прохід для комерційних суден і військових кораблів чорноморських держав та його заборона, якщо йдеться про військові кораблі нечорноморських держав. Але четвертий і п’ятий пункти шокували Анкару. Москва наполегливо вимагала, щоб оборона Босфору і Дарданелл здійснювалася спільними турецько-радянськими силами. Кажучи просто, це означало б розміщення радянського військового контингенту на турецькій території та перетворення країни на радянського сателіта.

Турецький уряд опинився перед складним вибором. Відмова могла спровокувати військове вторгнення, а згода означала кінець незалежності.

Турки не вдалися до паніки, а згадали про інцидент, який трапився під час війни з їхнім міністром закордонних справ Нуманом Менеменджіоглу. Коли британці попросили його порушити Конвенцію Монтре й закрити протоки для суден Італії та Німеччини, він відмовився.

«Ті, кому ми можемо зробити послугу лише тому, що вони є нашими союзниками, можуть одного дня використати це проти Туреччини, — пояснив Менеменджіоглу. — Якщо ми поступимося їм і дозволимо договірному праву Конвенції Монтре стати інструментом нашої національної політики, які тоді засоби захисту ми мали б проти росіян, якби договір порушили хоча б один раз для користі британців?»

Тепер турецький уряд вирішив нагадати світу про цей випадок і використати позицію Менеменджіоглу для юридичного захисту своєї країни. І Москві надали офіційну відповідь, яка зводилась до двох думок: спільна оборона несумісна з суверенними правами та безпекою Туреччини, а щодо Конвенції Монтре, то не нам з вами її переписувати.

Турецький уряд наголошував, що цей важливий документ є багатостороннім договором, який підписали Велика Британія, Франція, Японія, Греція, Югославія та інші держави. Тому змінити його можна лише на міжнародній конференції за участю всіх країн-підписантів та Сполучених Штатів Америки. Жодних подальших односторонніх перемовин з Москвою з цього приводу Анкара вести не буде.

Цей юридичний хід став блискучим тактичним маневром, який не міг не втягнути у суперечку західні держави. І водночас турецька преса влаштувала потужну кампанію проти радянських зазіхань. Газети й журнали рясніли заголовками, що радянські вимоги — це спроба Москви захопити Стамбул та вийти до Середземного моря, і що ймовірність нової війни дуже висока. При цьому журналісти наголошували, що це буде війна не лише проти Туреччини, й чітко заявляли, на чиєму боці битиметься їхня країна.

«Туреччина не залишить своїх західних союзників і не стане частиною східно-азійської червоної диктатури», — писав журналіст Хюсеїн Джахіт Ялчин на сторінках газети Tanin.

Анкара дала зрозуміти Сталіну, що захищатиме свій суверенітет навіть під загрозою війни. І виграла час, допоки у Вашингтоні й Лондоні оцінювали ситуацію.

Американські лінкори як останній аргумент

Лідери США та Великобританії уважно стежили за діями Москви, проте не поспішали втручатися у так звану «територіальну» суперечку. Їхні настрої кардинально змінилися після ознайомлення з тією самою радянською нотою з п’яти пунктів, які отримала Туреччина.

«Головна мета Радянського Союзу полягає в отриманні контролю над Туреччиною, — писав заступник держсекретаря США Дін Ачесон у спеціальному меморандумі, складеному для Трумена. — Якщо Москва досягне успіху, буде вкрай важко, якщо не неможливо, перешкодити їй отримати контроль над Грецією та над усім Близьким і Середнім Сходом. Єдине, що зупинить росіян, це переконання, що Сполучені Штати готові, в разі необхідності, зустріти агресію силою зброї».

Перспектива комуністичного контролю над проходами у Середземне море не тішила ні Вашингтон, ні Лондон. Усвідомивши масштаб загрози, американське керівництво вирішило підтримати Туреччину. У порту Стамбула ще від квітня 1946 року перебував американський лінкор Міссурі. За офіційною версією, корабель приплив сюди лише для того, щоб повернути на батьківщину прах померлого посла Туреччини в США Мехмета Мюніра Ертегюна. Але всі розуміли, що корабель затримався у Стамбулі для нагляду за регіоном.

Під прикриттям американського лінкора турки почувались набагато упевненішими перед загрозами з Москви. Президент Ісмет Іненю хоробро відповідав на радянські претензії, відкидаючи будь-які натяки на поступки Кремлю.

«Ми віримо, що Туреччина буде визнана корисним елементом у новому світовому порядку, — заявив Іненю у парламенті. — У нас немає боргів, які ми маємо сплачувати землями чи правами турків».

Вже скоро після цього США та Велика Британія надіслали власні ноти до Москви. У них йшлося про те, що оборона проток є виключною справою Туреччини, а у разі загрози безпеці втрутитися має Рада Безпеки ООН. Зіткнувшись з твердою позицією згуртованого Заходу, Сталін зрозумів, що будь-які дії з його боку проти Анкари призведуть до глобального конфлікту — і відступив.

Диктатор програв. Замість баз на Босфорі, він отримав доктрину Трумена, за якою США зобов’язались надати масштабну економічну та військову допомогу Туреччині й Греції для захисту від комуністичної загрози. Турки одержали не лише зброю й фінанси, а й американських інструкторів для власної армії.

Але найбільшою поразкою Сталіна стало те, що Анкара відмовилася від нейтрального статусу та інтегрувалася в західний безпековий простір. І сталося те, чого він аж ніяк не міг уявити — 1952 року «дружня до Росії» Туреччина офіційно приєдналася до Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

Вже по смерті диктатора, у травні 1953 року, Молотов офіційно повідомив турецького посла, що Радянський Союз більше не має територіальних претензій до Туреччини та змінив свою позицію щодо проток. Але Анкарі було на це байдуже — вона змогла вчасно зупинити радянський тиск та захистити власну незалежність без жодного пострілу та жертв.