Горбачов увів до Вільнюса танки. Як 35 років тому Москва намагалась повернути Литву в СРСР за допомогою Альфи і псковських десантників

стріляли тоді по своїх, а в деяких випадках вогонь по демонстрантах вели снайпери, які нібито приїхали з Польщі, навчені на базах НАТО. При цьому ніхто з керівництва СРСР виразно не пояснив, чому у Вільнюс потрібно було вводити бронетехніку, під колесами якої загинуло кілька учасників протесту.

Зворотний ефект

У квітні 1990-го почалася економічна блокада Литви. У відповідь литовське суспільство лише згуртувалося навколо ідеї самовизначення. Декілька сотень призовників спалили свої військові квитки, відмовившись таким чином служити в окупаційній радянській армії.

«По радіо тоді регулярно давали короткі передачі про те, як утеплювати квартири або готувати їжу, щоб економити газ та електрику. Наприклад, радили крупу заливати на ніч окропом, щоб на ранок вже була готова каша», — розповідає Раса Песлекієне, громадська активістка, яка брала участь у протестах.

На початку січня 1991 уряду Казимири Прунскіне, першого прем'єр-міністра незалежної Литви, через блокаду довелося відпустити ціни на продукти. Вони миттєво зросли більш як утричі. Проросійськи налаштоване населення вийшло на вулиці із вимогою відставки кабінету міністрів.

Члени комуністичної організації Єдність спробували навіть зайняти урядові установи. Парламентарі забарикадувалися у приміщенні сейму.

10 січня Михайло Горбачов, президент СРСР, вимагає відновити на території Литви дію радянської конституції. А 11 січня «на допомогу» проросійським мітингувальникам і за їхнім «закликом» у Вільнюс увійшли радянські танки.

Тоді майже вся Литва з'їхалася до столиці захищати парламент.

«Незважаючи на сильний мороз, ми чергували тоді після роботи позмінно біля сейму, — згадує Песлекієне. — Було складено графік, за яким кожне місто надсилало численні делегації. Люди масово здавали гроші в оргкомітет, несли навіть цінні речі, прикраси. Одна незнайома жінка накинула моїй сестрі на плечі шубу, бо було дуже холодно. Уже потім ми роздивилися, що вона була норковою та з етикеткою».

Увечері того дня спікер сейму Вітаутас Ландсбергіс кілька разів з’явився у вікні парламентської будівлі та звернувся до мітингувальників: «З'явилася інформація, що сьогодні планується штурм. Жінки, йдіть додому! Залишаються тільки чоловіки».

Проте мало хто із беззбройних захисників залишив площу біля парламенту.

Річардас Дегутіс, дипломат, який був під час січневих подій журналістом, розповідав: «Найцікавіше, що громадський транспорт тоді працював усю ніч. І тролейбуси, і автобуси. Вільнюсом люди вільно пересувалися. І ніхто силою водіїв на цю роботу не посилав, вони самі вийшли».

Ландсбергіс згадував про ті дні так: «12 січня начебто було тихо. Я пішов додому, щоб прийняти душ і повернутися. Але я не встиг ступити у ванну, як мені зателефонували, що їдуть танки. Десь близько опівночі. Я помчав назад і всіма доступними засобами закликав усіх депутатів терміново прийти до парламенту. Ми прийняли кілька звернень до урядів та парламентів світу, повідомляючи, що вже застосовується військова сила, та створили раду з оборони. А потім просто чекали своєї долі».

Танки не пройшли

Поки литовці чекали на штурм парламенту, бійці радянського спецпідрозділу Альфа за підтримки псковських десантників у ніч на 13 січня захопили вільнюський телецентр.

«Почали надходити повідомлення, що стріляють у людей, і не холостими патронами, — згадував Ландсбергіс. — Звичайно, були застрелені та вбиті вибуховими пакетами (які також кидали в обличчя людям), роздавлені танками».

Тієї ночі навколо телецентру, де проходив великий мітинг прихильників незалежності, загинули 14 протестувальників.

Серед них була 21-річна Лорета Асанавічюте, яку, за однією з версій, притиснув до стіни і розчавив БТР, а за іншою переїхав танк. Близько 600 людей поранено.

Раса Песлекієне тоді опинилася в натовпі, дуже близько до танків. Щоб розігнати захисників телецентру, броньовані машини зробили близько десяти холостих пострілів. «Мене тоді оглушило на одне вухо. З того часу я майже нічого ним не чую. Але я навіть до лікарні не відразу звернулася — порахувала, що Лорета [Асанавічюте] загинула в таких муках, а я тут зі своїм вухом».

Ландсбергіс вважав, що день 13 січня було підібрано не випадково. «Неділя. Ні парламенти, ні уряди не працюють, — згадував він. — Ще за два дні до цього було прийнято [у США] рішення про операцію Буря в пустелі, тобто напад на Ірак після його відмови піти з окупованого Кувейту».

Тобто і люди розслаблені, і увага світової громадськості прикута до іншої точки на карті.

Кілька годин схвильований спікер намагався додзвонитися до Горбачова. На іншому кінці дроту відповідали, що той спить.

«Просто знущалися. Верховний головнокомандувач спить під час такої операції! На той час Єльцин уже мав більше ваги в радянському політикумі, ніж президент Союзу», — розповідав Ландсбергіс.

Бійня в литовській столиці застала зненацька і зарубіжних журналістів, що опинилися там. Їм довелося вести репортажі просто з готельних номерів телефоном. На ранок про Вільнюс знав увесь світ.

У Москві одразу відхрестилися від причетності до вільнюських подій. Горбачов заявив, що він нічого не знав про цю акцію збройних сил і що про неї йому доповіли лише вранці.

Пізніше він стверджував, що бійцям Альфи показали написаний від руки олівцем наказ від його імені, який потім розірвали.

Хто винний?

Можливо, протистояння у Вільнюсі продовжилося б навіть попри втручання Єльцина та Заходу, але Кремль отримав неочікуваний удар: литовців підтримали москвичі. 14 січня ті вийшли на Манежну площу з написами на плакатах «Горбачов — убивця», «Пробач нас, Литва».

Політолог Андрій Піонтковський, який брав участь у цьому мітингу, називає його найчисленнішою маніфестацією перебудовних часів — адже тоді на вулиці радянської столиці вийшли до пів мільйона людей.

Майже відразу після січневих подій 1991 року влада Литви порушила кримінальні справи проти 69 громадян Росії, Білорусії та України, які проходили військову службу у Вільнюсі на той час. Їм висунуто звинувачення у злочині проти людяності.

Проте керівництво цих країн не видало злочинців. Покарання зазнали лише «свої» — комуністичні лідери Литви Миколас Бурокявічюс та Юозас Єрмалавічюс, які в перші місяці 1991-го втекли до сусідньої Білорусії.

Саме вони зверталися у січні до Горбачова з проханням про введення радянських військ до Вільнюса.

1994-го обох заарештували в Мінську литовські спецслужби. У результаті перший отримав 12 років позбавлення волі, другий — вісім.

Досі немає єдиної думки про те, хто стріляв у протестувальників. У січні 1991-го скандальну славу здобули репортажі петербурзького журналіста Олександра Невзорова. Він повідомляв, що литовці самі стріляли у своїх, а деякі трупи привозили з моргів і підкидали в найгарячіших точках.

Офіційного вердикту суду у справі наразі не існує. Литовська прокуратура лише у листопаді 2014 року завершила досудове слідство про події навколо штурму телецентру. До травня того ж року із 700 томами справи знайомитимуться учасники процесу та їхні представники. І лише потім матеріали слідства надійдуть до суду.