«Мінеральний секретар». Як Горбачов 40 років тому запровадив сухий закон, знищуючи виноградники у Криму й пропагуючи безалкогольні весілля

Мінеральний секретар

Найперше, що відчули на собі люди, — здорожчання горілки майже удвічі: з 4 крб 7 коп. до 9 крб 10 коп. за пляшку. Але нова ціна нікого не зупинила, охочих купити алкоголь не поменшало. Від самого ранку перед гастрономами вишиковувалися довжелезні черги, а продавали спиртне лише від 14:00 до 19:00 години, до того ж на всіх його не вистачало.

Злі на весь світ пролетарії, у яких горіли труби, у цих чергах штовхалися, билися і травили знущальні байки про владу й генсека, який затіяв усю цю катавасію. Горбачова називали «мінеральним секретарем», а в одному з популярних анекдотів ішлося про те, що, мовляв, у перекладі японською його прізвище звучить як «Пийсукасокисам». Про обмежені години продажу алкоголю склали пісеньку: «О п’ятій півень нам співа, о восьмій — Пугачова, магазин відкриють в два, бо ключ — у Горбачова».

Напитися у барі, ресторані чи кафе також стало неможливо, адже алкоголь тут не наливали, зате лимонаду і мінералки було вдосталь. В УРСР мережу спеціалізованих алкогольних магазинів скоротили на 45%, бо товару на таку кількість крамниць просто не випускали: якщо у 1984 році в СРСР виробили 1.418 млн декалітрів алкогольних виробів, то у 1986 році — лише 813 млн.

Якщо до сухого закону непитущі люди горілку купували хіба на свята, то тепер і вони вистоювали кілометрові черги за дефіцитним товаром. У касах підприємств разом із зарплатою почали видавати талони на горілку, а пенсіонерам їх приносила поштарка. Кожна бабуся знала, що мусить отоварити цей талон упродовж 130 днів, а тому не хотіла втрачати шанс, бо пляшка стала надійною валютою. За неї сантехнік полагодить тобі кран, а сусід із радістю скопає город. Хто не хотів отоварювати талон, то продавав його охочим, і на чорному ринку вони розліталися по 3−5 крб за штуку. Водночас із прилавків крамниць змітали цукор, бо самогон, особливо у селі, тепер не гнав хіба лінивий — радянські люди завжди знаходили спосіб обійти правила і заборони.

А держава у цей час розгорнула нав’язливу антиалкогольну пропаганду, яка нерідко доходила до абсурду. У новинних програмах показували щасливих молодят, які святкують весілля за чашкою чаю з тортом і запевняють, що так воно й справді веселіше. З відомих фільмів вирізали сцени, де персонажі п’ють спиртне. А дві новорічні ночі, 1986 і 1987 років, обійшлися без традиційної стрічки Ельдара Рязанова Іронія долі, де п’яний до нестями герой помилково сідає у літак замість свого друга і летить в інше місто у пошуках пригод.

«Тверезість — це норма життя», — проголошували плакати зі стін цехів і держустанов. У школах учителів змусили збільшити кількість виховних годин і культурних заходів на антиалкогольну тематику. У кожному місті та селі організовували так звані групи тверезості, які мали стежити за порядком. Тих, кого застукали напідпитку під час робочого дня, карали звільненням. За перебування у нетверезому стані в громадському місті штрафували на 100 крб або ж садили за ґрати на 15 діб. І на міліціонера не діяли жодні виправдання, навіть якщо людина випила зовсім трохи, поводилася пристойно й нікому не заважала.

Самогубство Голодриги

На той час на півдні Криму в селищі Масандра успішно працював виноградно-виноробний комбінат із такою ж назвою. Ще у 1830-х роках тут висадили понад 16 тис. виноградників, а наприкінці XIX століття Олександр II не пошкодував мільйона рублів для облаштування першого у Російській імперії підземного винного заводу, аби до його столу потрапляли портвейн, херес, мадера.

І все було добре, аж допоки влітку 1985 року на екскурсію у Масандру не приїхав непитущий секретар ЦК КПРС Єгор Лигачов. Його водили сімома підземними тунелями довжиною 150 м у найстаріших винних підвалах СРСР. Розповідали, що тут зберігається постійна температура повітря 10—12 °C — найкраща для витримки вина — і демонстрували унікальну винотеку, зібрану за 150 років існування підприємства. А він глянув на все це багатство, гидливо поморщив носа і коротко розпорядився:

«Цю винотеку треба знищити, завод Масандра закрити, а виноградники вирубати, бо вони є розсадником алкоголізму».

За кілька років до цього уродженець Вінниччини, селекціонер-генетик Павло Голодрига, директор ялтинського Всесоюзного науково-дослідного інституту виноробства та виноградарства Магарач, вивів кілька унікальних сортів винограду. Його нові виноградники щойно почали родити у Криму, а тепер їх нещадно пустили під сокиру. Голодрига марно намагався достукатися до Горбачова, щоб припинити варварство. Науковець зі світовим іменем, почесний професор кількох європейських університетів, фронтовик Другої світової війни, бачив, як на його очах радянська влада за кілька місяців встигла викорчувати 60 тис. га виноградників — це 30% від загальної кількості й майже удвічі більше, ніж знищили нацисти у період окупації Криму.

«Павло Голодрига був автором 43 нових сортів винограду, але, найголовніше, 23 з них — були з комплексною стійкістю до хвороб і шкідників, — пояснює дослідник Микола Семена. — Його винні сорти були не тільки морозостійкими, але й без застосування хімікатів та отрут протистояли грибковим захворюванням і філоксері. Ці сорти — справу всього життя ученого — почали масово впроваджувати у виноградарських господарствах Криму. І раптом, такий удар».

Учений упав у розпач і в грудні 1986 року повісився. Цей факт змусив Володимира Щербицького, тодішнього секретаря компартії України, подзвонити Горбачову й просити зупинитися. За спогадами присутнього під час цієї телефонної розмови Якова Погребняка, який контролював виконання антиалкогольної постанови ЦК КПРС в Україні, генсек вислухав інформацію про трагічну смерть Голодриги й невдоволено промовив: «Ну добре, збережіть Масандру і виноградники».

Пізніше «мінеральний секретар» казатиме журналістам, що хотів зменшити алкогольне виробництво лише на 10% й особисто не давав розпорядження викорчовувати виноградники у Криму, Одещині, Молдові, на Кавказі. Усю провину він скине на своїх заступників і місцевих керівників, які хотіли вислужитися, а їхні дії назве «перегином на місцях».

Плюси та мінуси кампанії

Коли 1923 року Йосип Сталін скасував царський сухий закон, а 1925-го встановив державну монополію на горілку, він аж ніяк не керувався турботою про громадян, щоб ті пили менше. Звісно, він таке казав, але насправді прагнув збагатити державну скарбницю: кошти з алкогольного товарообігу йшли на фінансування армії та давали можливість закуповувати іноземне устаткування для радянської промисловості.

Горбачов пішов на протилежні кроки — і його антиалкогольна кампанія боляче вдарила по економіці. На початку його каденції алкоголь приносив 30% прибутку до всесоюзного бюджету, а тепер казна не дорахувалась за рік близько 200 млрд крб. Це були колосальні втрати, і у 1987 році за тверезість різко перестали боротись.

Єдине, що сталося доброго за ці два роки, — зафіксоване зростання середньої тривалості життя в СРСР з 67 до 69 років, хоча й не факт, що воно напряму пов’язано з алкогольним обмеженням. Бо інші статистичні дані були дуже сумними.

Люди почали набагато частіше труїтися і гинути, вживаючи токсичні речовини. За офіційними даними Статистичного бюро СРСР від 1987 року, кількість отруєнь «паленим» алкоголем і самогоном зросла майже удвічі порівняно з попереднім роком: до медзакладів потрапили 44 тис. пацієнтів, 11 тис. померли.

Того ж року у МОЗ СРСР звітували, що кількість наркоманів за два роки зросла з 9 до 20 тисяч. Люди вигребли з аптек усі мікстури, які містили бодай краплю спирту, а потім переключилися на клей БФ, рідину для чищення скла, дихлофос, яким травлять комах. Кількість продажу кожного з цих товару зростала у 1,5−2 рази щороку впродовж всієї кампанії.

Крім того, сухий закон посварив СРСР із Болгарією, Румунією та Угорщиною. Ці країни десятиліттями постачали свій алкоголь до Радянського Союзу, а Горбачов перекрив імпорт, позбавивши союзників по соцтабору мільйонних прибутків.

Від початку 1988 року, коли активну пропаганду тверезості згорнули, виробництво алкоголю знову зросло, а продажі стрибнули утричі. Коментуючи в одному з інтерв'ю свої дії, Михайло Горбачов визнав, що його кампанія виявилась провальною. Але при цьому не відмовився від самої ідеї — пити треба менше, адже алкоголізм — страшне зло, яке руйнує країну.

«Зараз я розумію, що не треба було торгівлю закривати, бо це спровокувало самогоноваріння, — зізнався він наприкінці 1990-х, уже після розвалу СРСР. — Варто було все робити поступово, а не сокирою по голові».