Читайте NV у Google
Світлана Ройз: «Під час зловтіхи в мозку активуються центри винагороди» (Фото: AntonioGuillemF/Depositphotos)
Якщо ми довго переживали безсилля й несправедливість, будь-яке покарання винного приносить не тільки полегшення, а й задоволення
Сьогодні роздуми про зловтіху. Цікаво, що у зловтіхи є кілька механізмів і задач. Я щиро зловтішаюся, коли бачу прильоти по складах росіян. У цьому випадку зловтіха — наче повернення справедливості, сатисфакція.
Якщо хтось поводився з нами некоректно чи несправедливо, а ми не отримали компенсації, його невдача може сприйматися нашим мозком як винагорода.
Коли ми довго переживали безсилля й несправедливість, будь-яке покарання винного приносить не тільки полегшення, а й буквально задоволення. Це відчувається як: «Нарешті світ почув мої молитви». У нашому випадку — силами ЗСУ. Це повертає відчуття контролю і передбачуваності.
Зловтіха цікаво продовжує тему емпатії. Вона зокрема пов’язана з нашою потребою бути серед інших. Ми ж соціальні істоти, більше співчуваємо своїм і можемо зловтішатися разом зі своїми, коли «чужим» прилітає. Разом дивитись, як прекрасно горять склади, як тікають з нашого Криму, і відчувати спільність.
Але є ще один, «неприємний» вимір зловтіхи. Він пов’язаний із заздрістю.
Ми постійно визначаємо своє місце на внутрішній і соціальній мапі: де я зараз? На якій сходинці? Хто я серед інших?
Коли людина, яку ми сприймали як успішнішу, з якою себе порівнювали, яку вважали «вискочкою», помиляється, зазнає невдачі, дистанція між нами ніби зменшується. І нам стає безпечніше. Наша тривожна, невротична частина в цей момент трохи заспокоюється, бо порівнювати себе з іншими буває дуже боляче.
Це автоматична реакція, знайома майже всім
Цікаво, що під час зловтіхи в мозку активуються центри винагороди, насамперед вентральний стріатум — ті самі структури, які беруть участь у переживанні задоволення й очікуванні винагороди. Саме тому чужий програш чи невдача можуть сприйматися як наш власний виграш. І саме це приносить нам задоволення.
Я якось для себе визначила, що зрілість проявляється і в тому, як ми переживаємо успіхи та невдачі інших.
Коли людина довго переживала безсилля, зловтіха більш ніж нормальна. Проблемою вона стає тоді, коли це стає єдиним, що оживляє і може приносити нам радість. Коли ми отримуємо задоволення лише від приниження інших, від чужих помилок чи поразок. Коли нам потрібен чийсь програш, щоб відчути власну цінність.
Зловтіха — лише автоматична реакція, знайома майже всім. Я думаю, як важливо, щоб наша самооцінка була достатньо міцною, аби зловтіха не стала єдиним способом відчувати власну цінність поруч з успіхом інших. Щоб наше відчуття свого місця було настільки стійким, аби нам не був потрібен чужий програш для того, щоб відчути себе впевненіше.
Я часто на семінарах пропоную учасникам уявити себе на троні свого життя та уявити інших — на їх власних тронах.
А щодо ворогів… Зараз наша зловтіха може додавати нам сил. Нехай усе їм повертається. Бо це справедливо. Дякую всім, хто це втілює.
Текст опубліковано з дозволу авторки