Це скарб. 12 книжок, які раджу прочитати

Місяць бездоганно дібраних книжок — ось чому важливо швидко закидати нудне читво і приділяти час тільки класним книжкам!

Там, де співають раки, Делія Овенс, Vivat

8 з 10

Маю дивні почуття щодо цієї книги, але в цілому історія більше сподобалась, ніж ні. Фінал виправдав нудні й затягнуті описи. У цьому творі забагато всього: і домашній абьюз, і покинута напризволяще дитина, і байдужа спільнота, яка навіки затаврувала самотню дівчину Болотяним дівчиськом, і віднайдення родини, і любовні драми, і вбивство з розслідуванням, і расизм, і деструктивні патріархальні наративи. Тому книга скоріше нагадувала конспект до майбутнього епічного роману, ніж сам роман.

Коли розлючений батько в алкогольній марі вчергове побив дружину, вона зібрала речі й пішла, залишивши на нього дітей. Втім, діти й самі незабаром подалися геть із дому, кинувши наймолодшу дівчину Каю на маршах саму з батьком. Згодом зник і батько. Так починається історія Болотяного дівчиська, яка з раннього віку залишилась на самоті у халупі на болотах, без грошей, без їжі, без розуміння, що робити далі. Втім, вона мала човен і марші, сповнені життям. І хоча все містечко відхрестилося від неї, у дівчини таки знайшлися друзі, які роками її підтримували, а ще надихали пізнавати світ.

Одноліток Тейт навчив її читати й писати, крамар Джампін із дружиною купували в неї мідії, споряджали одягом і приглядали за нею. Продавчиня продуктової крамниці підкидала дівчинці зайву монетку чи дві до здачі, щоб та могла купувати більше харчів. Але поза тим Кая лишалася Болотяним дівчиськом, навіть коли стала відомою авторкою книжок про марші й довколишні луки. Тож коли стається вбивство молодого чоловіка з поважної родини, щойно одруженого, перспективного і заможного, підозри одразу падають на самітницю з боліт.

Мемуари лісу. Том 2. Щоденники Корнеліуса Лиса, Мікаель Брюн-Арно, Nashaidea, у перекладі Мії Марченко

9 з 10

Друга чудова осіння історія про лісових мешканців Чарівнокорів: ми знову зустрічаємося із книгарем Лисом Арчибальдом, щоб дізнатися, як його родина надбала свою книжкову крамницю. Але спершу для цього крамницю доведеться втратити: одного дня в лісі несподівано заявляється Вовк на ім'я Селестен, який оголошує себе повноправним власником книгарні й вимагає в Арчибальда негайно забиратися геть. Ба більше, Вовк має на лапах всі документи, які правдиво засвідчують, що він таки єдиний законний власник. Як же так сталося? Щоб дізнатися правду, Арчибальд мусить розшукати давні щоденники свого дідуся Корнеліуса, які той розділив на кілька частин і роздав давнім друзям, щоб назавжди приховати болісне минуле. А минуле і справді прикре, бо це історія справжнього кохання, яке розбило не одне серце і забрало аж ціле життя закоханої вовчиці.

Брюн-Арно адресує свої історії начебто дитячій авдиторії, але вони настільки щирі, життєві й важливі, що це знімає будь-які вікові обмеження на читання. Він ставить дорослі питання та акуратно підштовхує в бік правильних відповідей. Це історії про смерть і уміння відпускати, про здатність пробачити собі й не карати за свій вибір ані себе, ані інших.

Ходи до бабці, обійму, Ірина Ковбаса, Видавництво Старого Лева

9 з 10

Яка ж чудова, правдива та щемка книга! Трохи сумна, але разом із тим і весела, світла й чесна. Історія ведеться від імені бабці, яка опікується вихованням двох маленьких онуків. Маленькі бешкетники пізнають світ і постійно потрапляють у різні життєві ситуації, дорослішають і мудрішають, і бабця навіть у свої дев’яносто дорослішає та мудрішає разом із ними.

Книзі, на мою думку, трохи бракувало часових маркерів. Довелося з калькулятором рахувати, в які часи приблизно відбуваються події основного сюжету, бо за відчуттями — це кінець дев’яностих або початок двохтисячних з масовим виїздом заробітчан за кордон, в домі у бабці зберігається той-самий-килим-з-узорами, а у дітей, навіть у сусідських, нема гаджетів, мобільних, нема мови про інтернет і бажання дітей мати до нього доступ. Аж раптом — згадка про кривавого путіна, і розуміння, що це вже точно відбувається десь після 2014 року (принаймні, я нарахувала що то мав би бути 2016 рік), то, власне тоді вже трохи бракує сучасного технологічного антуражу, відповідного до реалій дитинства 2014−2016 років. Можливо, мова йшла про 2008 рік і війну проти Грузії? От дуже хотілося зрозуміти, коли ж розгортається сюжет книги!

Але якщо абстрагуватися від часо-просторової колізії, це дуже крута історія: у буденне життя з прикрощами та радощами онуків вплітаються спогади бабці про родину, про війну, про юність і кохання, про втрачені коси, порятунок від гастарбайтерства, про дуже непросте життя, сплюндроване радянщиною. Тому це надзвичайно важлива книга про передачу правдивих спогадів між поколіннями, про делікатне уміння говорити з дітьми про минуле і родинні трагедії, про сьогодення і пережитий біль, про смерть і про самотність, про старість з її прикрощами, і про мрії, які так і не здійснилися.

Милі кістки, Еліс Сіболд, КСД

9 з 10

Історія починається так: сусід-збоченець зґвалтував і вбив юну дівчинку, і тепер її очима ми споглядаємо за тим життям, якого позбавили дитину і яке вкрали в її родини. Це дійсно культова історія і, попри тригери, варта прочитання. Це не детектив (поліція тут взагалі постає не в найкращому світлі), а глибока розповідь про те, як трагедія однієї дівчинки змінила життя її близьких, рідних, друзів, сусідів, однокласників і навіть її вбивці. Книга сповнена надії, мабуть, тому, що читачі достеменно знають: головна героїня потрапила до раю, але залишається поруч зі своїми рідними. У книзі щільно переплітаються світи живих і мертвих, але тут нема жодних паранормальних пригод. Але є життя і те, що може бути після нього. Це історія про феміцид як глобальний злочин, з яким поліція не поспішає давати раду. Це історія про самотність у горі й про те, що біль здатен руйнувати найміцніші зв’язки навіть у найкращій родині. А ще це історія про вкрадені у жінок мрії - і вбивці тут ні до чого. І тягар цієї крадіжки тягнутиметься за жінкою усе життя — бо часом буває надто пізно повертати собі своє.

Леся Українка. Книга Сивілли, Тамара Гундорова, Vivat

9 з 10

Книга як зцілення від бентеги «шкільної травми української літератури». Це глибоке переосмислення біографії Лесі Українки, де науковиця пропонує не лише перелік дат, подій і того, що відбувалось в житті письменниці, а промальовує панорамне об'ємне тло епохи, яке формувало людей і стосунки між ними. Зокрема, авторка згадує слова, які часом Олена Пчілка кидала донці, мовляв, як шкода, що в наші часи не скидають хирлявих дітей в урвище, як у Спарті. Нині б такий випад зажив би Пчілці слави токсичної та абьюзивної матері (і, напевне, справедливо, бо пані була таки доволі деспотичною матір'ю). Але ж то були часи, коли неонатальна медицина і відсутність контрацепції дещо спрощували ставлення до дітей — народжених і втрачених, тому й слова ті звучали як констатація реальності, а не дошкульний коментар.

Якими були стосунки Лесі Українки та Ольги Кобилянської, і чим вони скінчилися, а головне — як хвороба Лесі формувала її творчість (зокрема модерна курортна тема зараз сприймається як буденщина, а на ті часи це був абсолютно новий аспект світової творчості й мистецтва: «санаторій, «безумство», «закритий простір, що унеможливлює втечу» були на піку модерної популярності). Ми бачимо десакралізовані постаті Франка та Драгоманова, їхніх учнів та послідовників (багато хто з них були першокласними заздрісними мізогінами, яких прям «жаба душила», коли вони бачили успіхи жінок-письменниць). Леся Українка постає живою жінкою, яка насправді не бажала бути «єдиним мужчиною» в літературі, але розуміючи, як мало має часу, віддала творчості всю себе, зробивши мистецтво своїм наркотиком від болю та життєвих прикрощів.

Слово про будинок "Слово", Володимир Куліш, Віхола

10 з 10

Книга правдивих спогадів Володимира Куліша, сина репресованого письменника та драматурга Миколи Куліша, про мешканців легендарного харківського будинку «Слово»: про Хвильового, Йогансена, Підмогильного, Поліщука, Семенка, Сосюру та інших. «Правдивих» тут ключове слово, тому що дуже часто приналежність письменника до «канону» чомусь відсуває в тінь незручну й часом не дуже симпатичну правду про їхню вдачу, ставлення до жінок, до колег і загалом про особисте життя.

Цей нарис-спогад автор записав у 1966 році, квартира за квартирою згадуючи мешканців «Слова», будинку, який уже після самогубства Хвильового зажив прикрої слави будинку смерті, бо звідти щоночі воронками вивозили на майбутні етапи арештантів, які пізніше стануть «розстріляним відродженням». Володимир Куліш, ставши сином ворога народу, у совку більше не знав щасливого життя, але в роки війни зміг утекти до Австрії, пізніше переїхав до Аргентини, а у 50-ті роки — до США. Тому в книзі дуже часто можна зустріти ремарки про втрачені назавжди зв’язки із колишніми друзями, дітьми репресованих письменників, відстежити сліди яких з того боку океану тоді видавалось неможливим.

Дискурс модернізму в українській літературі, Соломія Павличко, Основи, Stretovych

10 з 10

Це скарб (хай і з величезною кількістю одруківок в тексті та поковзаної верстки). Книга, написана майже три десятки років тому, анітрохи не втратила своєї пекучої актуальності. Здавалося б, що спільного між науковою розвідкою Соломії Павличко та сьогоднішньою дикою і прикрою ситуацією із ПЕН Україна? Власне, Павличко, аналізуючи процеси в літературі минулого століття, мало не на пальцях показує, куди заводить оце патріархальне відчуття зверхності, зневаги та презирства, невігластво, невміння відчувати час і повне нерозуміння — і небажання розуміти — світ, що вирує довкола. А заводить все це туди, де навіть модерний напрям літератури не здатен сформуватися, бо ж як сидіти в болоті своїх ілюзій, то з нього небагато світу побачиш.

Щоб не марнувати час на переповідання книги (її треба читати і раз на пару років перечитувати), скажу таке: українська критика, українська література, українське мистецтво, український фемінізм і українська культура втратили неймовірно багато від загибелі науковиці та письменниці Соломії Павличко. Ми навіть до пуття не уявляємо і не можемо осягнути глибини цієї втрати.

Асинхронія, Екатеріне Тогонідзе, Комора

10 з 10

Коротка та страшна книга не-про-війну, але, Боже мій, символізм історії аж кричить про війну рсні проти Грузії. На перший погляд, це просто сумна та болісна історія, зіткана з оповіді стороннього глядача, щоденникових нотаток, спогадів і свідчень у справі про сіамських близнючок, які живуть, сховані від очей світу і сусідів зі старою бабусею у справжніх злиднях пострадянської Грузії. Самі дівчата потроху проймаються думкою про убогість власного життя, хай навіть іншого вони й не знали: м’ясо на столі буває лише в дні, коли бабця отримує пенсію, новий одяг — несосвітенна розкіш, за журнали, які вони просять привезти їм з міста, бабця дуже свариться, бо то гроші на непотріб. Але найбільше, чого їм бракує (і вони це потроху усвідомлюють) — можливості усамітнитися. Аж раптом бабця помирає, повінь ледь не вбиває дівчат, але нарешті «виносить» їх до людей, вони потрапляють до лікарні, звідки їх викрадають і змушують працювати в цирку. А ще давати «приватні вистави за окремі гроші» в закритій комірчині для особливих клієнтів. І ось цей цирк, наскрізно російськомовний, брутальний, окупаційний цирк, який позбавляє дівчат свободи, а потім і будь-яких ілюзій щодо себе, це просто оголений нерв книги і її жива пульсація. Книга без щасливого фіналу.

Скоро розпогодиться, Лінда Муллалі Гант, Vivat

10 з 10

Одна з тих чудових книг, де з першої сторінки розумієш, що читання принесе море задоволення. Щемка, але разом із тим затишна історія про дорослішання, про друзів, щирих і не дуже, про маленьку громаду сусідів, які з часом стають справжньою родиною — не по крові, а по духу. Про маленькі радості, про крабові млинці та білих акул, про бурі та мінливу погоду, про дорослі питанні й недитячі відповіді.

Делсі живе на півострові Кейп-Код з бабусею, яка заробляє на життя тим, що прибирає в будиночках курортників. Делсі шалено сумує за мамою, яка пішла з її життя, але говорити про маму нема з ким: бабуся шалено засмучується, сусіди ж, хай і діляться спогадами, але не можуть пояснити, чому мама залишила її. Одного літа Делсі помічає, як близька подруга потроху віддаляється від неї, але натомість у містечку з’являється новий мешканець: хлопець, що втратив матір, і тепер змушений налагоджувати життя із батьком. Це літо змінює їх усіх, і малих, і дорослих: Делсі вчиться давати раду із болем і краще розуміти людей довкола, її приятель — опановувати свою злість і пізнавати море та його мешканців. Неідеальне життя неідеальних людей, які цінують справжні радості життя, хай і найдрібніші. Прекрасна книга, яка ще вигулькує на розпродажах видавництва Vivat за копійки, тож дуже раджу не проґавити її.

Вільєтт, Шарлотта Бронте, Ще одну сторінку

10 з 10

Є книги, до яких цікаво повернутися років так через двадцять і подивитися, як змінилося відчуття і посмак від прочитання (до речі, українською книга вийшла у пречудовому перекладі Тамари Горіха Зерня). Пригадую, що мене в юності дратував головний герой, отой істерик у фесці, але оскільки потенційно він був єдиним кандидатом на «гепі-енд» у кінці, я намагалась дивитися на нього очима головної героїні, яка виправдовує його неадекватну поведінку аж до останньої сторінки.

Зараз книга читається як інструкція до того, як жінці загнати саму себе в ілюзію про ідеального партнера: від самого початку героїня зчитує і дуже добре бачить, що перед нею егоїстичний, нарцисичний психопатичний чоловічок з купою комплексів і схильністю до тиранії. На цьому б їй і спинитися, але вона так палко прагне нав’язаного суспільством шлюбу, що зрештою неухильно починає відшукувати в цьому претенденті щось хороше. Як типовий домашній тиран, в закритій спільноті школи-інтернату він поводить себе як мудак, але на очах «у спільноти», зокрема своєї релігійної - він герой, філантроп, благодійник, щиросердечна людина, аж до рани тули. І зрештою, героїня себе переконує, що те, як він поводиться на людях визначатиме й те, як він ставитиметься до неї як до дружини.

Якщо двадцять років тому фінал мене засмутив, бо «ну як так!?», то тепер єдине, що я могла б сказати головній героїні: «Люба, порадій за себе!». Коротко кажучи, у 40 років читання великих епічних романів про жінок XIX століття — сумнівна розвага, бо «розбачити» життєвий досвід не виходить, а тим більше романтизувати відверто токсичних чоловіків. А без цього читання романів Бронте перетворюється на суцільний сеанс психотерапії. Між іншим, Вільєтт — це прекрасна книга, я її дуже раджу, таких сильних героїнь мало де зустрінеш, навіть зараз. І мабуть, таки в книзі є гепі-енд. Тепер я так думаю.

Поховані в небі, Пітер Цукерман, Аманда Падоан, Бородатий Тамарин

100 з 10

Без перебільшення це одна з найкращих книг не лише місяця, а й року. Читала її, аж поки не засинала над сторінками. Я й забула, як обожнюю книги про альпіністів, а особливо — про підкорення смертоносних вершин найвищих гір планети, про цей дивний потяг до краси й смерті, про випробування себе на межі людських сил, заради яких ще й доводиться заплатити кілька десятків тисяч доларів — і не факт, що повернешся додому. Ця грандіозна розвідка-репортаж про катастрофу, яка сталася під час сходження великої групи альпіністів у серпні 2008 року на вершину К2 (другого за висотою восьмитисячника, але технічно набагато складнішого за Еверест), коли загинуло 11 людей. Це історія про те, як навіть за умов масштабної підготовки найменша дрібниця може коштувати життя, що вже казати про глобальну проблему різнобійної компанії високогірних носильників, які говорять різними мовами, фатальний брак узгодженості й нехтування базовими правилами альпінізму. 1 серпня 2008 року на К2 наочно продемонструвало, до чого це може призвести.

А ще це історія про колоніальне ставлення альпіністів із країн достатку до локальних народностей, про донедавню зверхність і упередженість до високогірних носильників (що їх усі досить часто досі називають «шерпами»), про сміливість, авантюризм і глупство, про затятість і про альпінізм як чистий бізнес, альпінізм як гобі, альпінізм як роботу, яка годує не просто родину, а ціле поселення. Книга про реальних людей, їхні родини, їхні долі й навіть смерті, які сплітаються в певний момент із долями та трагедіями людей, які народилися за тисячі кілометрів і виховувалися в зовсім іншій культурі, але мали чимало амбіцій і безкрай захвату перед горами.

Ця книга дещо більше ніж 300 сторінок друкованого тексту. По-перше, дуже раджу прочитати розділ додаткових приміток: вони не менш цікаві, а часом і цікавіші, ніж основна розповідь. А по-друге, не полінуйтеся гуглити імена, які зустрічаєте на схилах К2 у Похованих в небі — на жаль, дехто з тих, про кого згадують автори, загинули — хтось за 10 років, хтось раніше — так само в горах, на схилах, поховані лавинами, так і не побачивши цієї книги.

Аннапурна, Моріс Ерцоґ, Наш Формат

10 з 10

Цій книзі вже майже 75 років, саме тому її дуже цікаво читати на контрасті з Похованими в небі. Аннапурну написав француз Моріс Ерцоґ, який першим підкорив її - він не був, до речі, професійним альпіністом, але йому пощастило зібрати довкола дуже вмотивованих людей, мати в команді професійного військового хірурга (тож за сходження Ерцоґ заплатив пальцями рук і ніг, а не життям) і ретельно продумати всю логістику та комунікацію. Різниця між експедицією на Аннапурну 1950 року і на К2 2008-го — колосальна, починаючи від обладнання і закінчуючи засобами комунікації (уявіть, хлопці на Аннапурну тягнули фотоапарат із магнієвим спалахом, а комунікувати з базовим табором доводилося через писані від руки записки, які відправляли з носильниками, бо рації переважно не працювали), тоді як альпіністи на К2, теж маючи в команді класного лікаря, виживали в складних умовах на сучасних медикаментах, мали яке хочеш спорядження, тільки не мали змоги ним розумно розпорядитися через банальні помилки та власну зухвалість.

Часова відстань між двома книгами поглиблює контраст ставлення до шерпів і носильників — у часи Ерцоґа їх заледве вважали за людей, і важливо, що альпініст це фіксує у своєму тексті. Якщо для багатьох альпіністів, які підіймалися на К2, то були до всього іншого комерційні сходження, тобто їм принципово важливо було прозвітувати перед спонсорами фотографіями з банерами чи продуктами, наданими для промо, то мотив експедиції Ерцоґа легше зрозуміти. Щойно завершилась друга світова війна, Франція конче потребувала репутаційних звитяг, а Аннапурна була одним зі ще не підкорених восьмитисячників. Після обмороження на вершині Ерцоґ більше ніколи не міг займатися високогірним альпінізмом, але це анітрохи не применшило його слави — він став першим і квит. Скалічені кінцівки не завадили йому одружитися з графинею, розвестися з графинею та одружитися ще раз, а ще мати блискучу політичну кар'єру, і загалом прожити насичене і дуже довге життя.

Текст публікується з дозволу авторки

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут