Читайте NV у Google
Ольга Духніч: «У нас у публічному полі помилка означає крах репутації, тому часта альтернатива — мовчати» (Фото: Milkos/Depositphotos)
Я знаю багато талановитих людей, які могли б писати блискучі дискусійні колонки, але вони цього не роблять, бо бояться коментаря в стилі: «Як добре, що я в університеті вчу людей не бути такими, як ви»
Думала багато про нашу культуру сорому на прикладі того, як люди в соціальних мережах готові засудити когось за нечітку, сиру або хибну думку, а з іншого боку — бояться публічного процесу думання та пошуку гіпотез, бо «що люди скажуть», якщо я не знаю матеріалу одразу та вичерпно, на рівні академічного знання.
Все моє дитинство мене вчили, що незавершене думання вголос — найкраща практика відшукати нове. Наукова думка, хороша гіпотеза — все це побудоване на праві висунути сиру ідею та подивитися, що з неї вийде, побачити слабкі місця, сильні місця, переформулювати. Прийняти свої помилки, що не є проявом слабкості, переформатувати думку і йти далі.
Коли я вийшла в ширшу суспільну бульбашку, то зрозуміла, що людям тут соромно публічно висувати сирі ідеї. Краще думати «правильно», бо якщо ти висуваєш сирі ідеї, поплатишся репутацією. Це мене теж максимально здивувало. Бо мислення — це «думати не правильно, а вільно», це пошук, він не буває без помилок.
Мислення — це пошук, він не буває без помилок
У нас же в публічному полі помилка означає крах репутації, небезпеку.
Тому часта альтернатива — мовчати, або виходити з одразу готовою «правильною» позицією і захищати її вже не заради істини, а заради праці, яку ти в цю позицію вклав, або власного обличчя.
Я подумала, що нема більш радянської ментальної практики, ніж намагатися казати виключно правильні речі, бо інакше «засудить колектив».
З іншого боку, бути не співтворцем чийогось думання, а колективом, який прийшов засудити, — зворотна сторона цієї історії.
Я знаю багато талановитих людей, які могли б писати блискучі дискусійні колонки, але вони цього не роблять, бо бояться цього осуду, коментаря в стилі: «Як добре, що я в університеті вчу людей не бути такими, як ви», або «Це банальщина, яка не гідна уваги», «Сиди на своєму місці, куди тобі до „зірок“».
Я б дуже не хотіла, щоб цей страх «думати неправильно» зʼявився у моєї дитини, але поки не бачу умов, як цього уникнути.
Текст опубліковано з дозволу авторки