Читайте NV у Google
Іграшки у зруйнованій квартирі у Києві після масованого удару РФ 6 липня 2026 року (Фото: REUTERS/Thomas Peter)
Саме цього хоче РФ: буденності власного непокараного злочину
Мене шокує не лише фото сім'ї, що загибла від рук російських терористів. Мене шокує (моя) реакція на неї, на п’ятий рік війни. Реакція відсутності шоку: «Обережно, матеріали можуть не викликати сильні емоційні реакції, сильний стрес та обурення».
Так, ніби якісь життєво важливі людиноутворюючі функції вимкнені назавжди. Ніби ми летіли в прірву і рубіж непереносності вже минувся, тепер «сил на шок» немає, лише ось цей тупий біль безсилого спостерігача.
Коли дивлюсь на фото вперше, мозок теж не дурень самотравмуватись картинами смерті подібних собі: він просто відмовляється розпізнавати в побаченому деталі трагедії. Він обирає бачити будинок і каску, пил, уламки, дурить себе, але дихання збивається і змінюється: «А що це там? Нічого, спи давай, тобі здалось».
Закриваю, працюю. Потім фото трапляється вдруге. «Не хочу вірити в те що бачу. Це могли бути ми. Це могли бути рідні. Це могли бути друзі».
Ловлю себе на тому, що волію нічого не відчувати і в мене… виходить
Внутрішня метушня, оце малодушне прокручування сценаріїв уникнення трагедії, продиктоване чимось живим і наляканим всередині: «А от якби.», «А чого вони не пішл…» Обриваю напівдумки, бо не було жодних «якщо» та «якби». Була тільки спляча у власному домі у власній країні родина.
Винні ті, хто запустив ці ракети, ті, хто проголосував і підтримав тих, хто виробив і запустив ці ракети. Хто обирав just business з Росією. Хто прикривав тих, хто не перешкоджав тим, хто запустив ракети балаканиною про «вєлікую культуру». Кожен пропагандист. Ті, хто «натискав кнопки» аби виплатити кредит і справіть мільонкє шубєйку.
Фото знову тут, тепер вже в чорно-білому.
«Ось як буде, якщо руйнуватимуться перекриття»
Мозок хоче пересвідчитись, що йому не здалось, він «хоче вижити» і шукає визначеності. Тому я (дарма) збільшую зображення. Ні, не здалось, тут дитина. Закриваю. День продовжується, в голові трохи паморочиться, важко сказати — це від фото чи внаслідок тригодинного сну на матраці в коридорі на підлозі. У своїй квартирі, у своїй країні.
Ловлю себе на тому, що волію нічого не відчувати і в мене… виходить.
Зображення знову виринає в стрічці. Тепер читаю текст навколо, але думаю, що можна не прикидатись, що мене не ранить це фото, яке хтось, в спробі знеболення, масштабує до живописних шедеврів.
Воно вже увійшло на різну глибину в досвід і світогляд всіх, хто його побачив: «Це жах, він можливий, і він частина буденності»
Саме цього хоче РФ: буденності власного непокараного злочину.
Коли знімка трапляється мені ще раз, я прогортаю стрічку та втуплююсь у рекламне оголошення прямо під нею: це блискуча коктейльна синя сукня. Так мені пропонує алгоритм американської соцмережі: «Може комусь потрібно для тематичної вечірки, розмір С/М». Збільшую назву бренду. Закінчення -bjerg вказує на скандинавське походження. Я люблю скандинавську моду, алгоритм про це знає. Шукаю його в маркетплейсі і «забуваю» про щойно побачену картину нелюдського горя.
Світ проскролює кінець світу для однієї конкретної української сім'ї. Ohhhh, Gosh damn… Well, next.
Саме цієї реакції добивається винуватець.
Він натреновує її та заохочує.
Вихолощує емпатію, десенсибілізує, притлумлює природну людську чутливість до жаху і горя.
Ворог дресує в нас опірність до непереносного: дивіться, ось наш злочин. В деталях. А тепер — але оп-оп-оп — дивіться, як ми хвацько уникаємо покарання. Знову нє ответілі за двіжуху. Пропєтлялі. Ап ап ап, дивіться, ме шерзамі, вуаля ле балє рюс, е літл біт оф мані фор букер прайз, лук хіер: містеріоус дарк рашн соул! Матрьошка! БабУшка!
Оце їх суспільство, замащене кров’ю знеособлених «дружніх народів», тримається купи не лише на кремлівських кормах, але й на спільній огиді до самих себе. На страху перед системою, створеною подібними їм.
Але ж ми знаємо, що це роздутий червивий колос на глиняних ратицях. Зграя шушери, що посиплеться від одного несинхронного плямкання біля нафтового корита, варто комусь з них піти на старшОго.
Донатьте на сили оборони. Це оборона від внутрішньої смерті людського також.
Текст публікується з дозволу авторки