Дієвий інструмент. Для чого потрібне наставництво та що змінить присвячений йому закон

В Україні тисячі дітей і молодих людей щодня залишаються наодинці з викликами, які не кожному дорослому під силу. Йдеться не лише про дітей-сиріт, а й про тих, чиє дитинство ускладнене складними життєвими обставинами, втратами, війною, розлукою, депортацією, небезпекою. Для когось — це досвід життя в закладі. Для когось — рання вагітність, втрата батьків або ж повернення після депортації чи евакуації. Ці діти й молоді люди залишаються з життям сам на сам — без підтримки, без діалогу з дорослими, без розуміння, куди йти і як ухвалювати важливі рішення. А отже — без опори.

У таких ситуаціях дієвим і вкрай необхідним інструментом для відновлення довіри дитини до дорослого світу може бути наставництво. І сьогодні цей інструмент вперше отримує шанс стати системною державною практикою — завдяки закону «Про наставництво».

Чому наставництво потребує окремого закону

Поняття «наставництво» існує в Україні вже багато років, воно було закріплене в Законі «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування». Але це дуже вузька рамка. За нею — лише діти, які мають відповідний юридичний статус і цілодобово перебувають в інституційних закладах. Усі інші формально досі не мали права на наставника, навіть якщо в них була така ж сама потреба — у підтримці, безпеці, розмові з кимось, хто просто поруч. Ініціативи громадських організацій і волонтерських проєктів — це добрий, але локальний досвід. Його не можна масштабувати без участі держави. І це насправді велика втрата для всієї системи догляду та підтримки дітей.

Саме тому за ініціативи народних депутатів України був розроблений новий закон «Про наставництво», і він вже ухвалений Верховною Радою у другому читанні. Він — про право дитини й молодої людини на регулярну, безоплатну й індивідуалізовану відповідно до потреб підтримку. Про дорослого, який не замінює батьків, не виховує, не навчає, а просто є поруч. Радить. Підтримує у кризові моменти. Слухає. І часом саме цього виявляється достатньо, щоб дитина не зламалась.

Що змінює закон

Закон «Про наставництво» формує цілісну правову основу для цієї діяльності. Він визначає, хто може бути наставником, які категорії дітей і молоді мають право на наставника, як саме організовується їхня взаємодія, які органи відповідають за супровід, облік, оцінку ефективності. Він також вводить поняття індивідуального та корпоративного наставництва, описує процедуру взаємодобору, супервізії та договірного оформлення наставництва.

Наставництво не замінює сім'ю

Особливо важливо: вперше на рівні закону організація наставництва визначається як окрема соціальна послуга, що охоплює процедури пошуку та взаємодобору кандидатів у наставники, їх підготовки, подальшого супроводу і супервізії.

Хто тепер матиме право на наставника?

Одне з ключових нововведень — розширення кола тих, хто може отримати наставника. Окрім дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, наставництво стане доступним для:

• дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах або влаштовані до закладів різного типу, форми та підпорядкування;
• дітей загиблих (померлих) ветеранів війни, Захисників чи Захисниць України;
• дітей, яким надано статус постраждалих внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів;
• дітей, які були депортовані або примусово переміщені;
• малолітніх та неповнолітніх вагітних жінок, які перебувають у складних життєвих обставинах;
• одиноких мам (батьків) до 23 років, які перебувають у складних життєвих обставинах;
• осіб віком від 18 до 23 років з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;
• осіб віком від 18 до 23 років які проживають (перебувають) у закладах різного типу, форми та підпорядкування й перебувають у складних життєвих обставинах;
• дітей із сім'ї, яка перебуває у складних життєвих обставинах.

Цей перелік фактично усуває правову прогалину, через яку наставництво роками залишалося доступним для небагатьох. Тепер воно стає інструментом соціальної інтеграції для всіх, хто цього потребує.

Як працюватиме наставництво на практиці

Організація наставництва стає соціальною послугою. І це має спростити шлях осіб, які хочуть підтримати дітей через менторинг, та збільшити їхню кількість.

До ухвалення закону єдиний механізм, щоб стати наставником, був таким: кандидат подавав документи у місцевий центр соціальних служб за місцем проживання та проходив навчання в обласному центрі соціальних служб. Але місцеві центри працюють не у всіх громадах, і це обмежувало можливості тих, хто готовий долучитися до наставництва.

Тепер організовувати наставництво зможе не лише центр соціальних служб, а й будь-який надавач відповідної соцпослуги, у тому числі громадські організації. Кандидат зможе звернутися до такої організації, отримати в них консультацію, пройти навчання, одразу ж подати документи, отримати висновок про готовність, а далі — мати постійний супровід і супервізію під час своєї діяльності як наставника від цієї ж, вже знайомої йому команди. Саме цей надавач соціальної послуги допоможе у взаємодоборі дитини чи молодої людини, яка потребує наставництва, та кандидата у наставники, організує укладання договору та супроводжуватиме наставника на всіх етапах.

Це дозволяє запровадити зрозумілу процедуру, де від початку і до завершення наставництва зможе працювати одна команда, яка координуватиме всі його етапи.

Разом із тим, механізм, у якому частину процедур кандидат проходить на місцевому рівні, частину — на обласному, залишається таким, як і раніше. До цього будуть залучені центри соціальних служб та центри надання соціальних послуг.

Передбачено два формати наставництва:

1. індивідуальне — коли конкретний дорослий підтримує дитину/молоду людину або дві та більше осіб;
2. корпоративне — коли до підтримки долучається підприємство чи організація.

Важливо, що наставництво не замінює сім'ю і не є формою виховання. Наставник не ухвалює рішень замість дитини та її батьків, не виконує ролі вихователя чи соціального працівника. Його завдання — бути стабільним і надійним дорослим у житті дитини чи молодої людини, бути поруч, слухати, ділитися досвідом і допомагати їй знайти власні рішення, розвивати навички самостійності та планування майбутнього.

Взаємодія наставника з дитиною або молодою людиною може відбуватися у різних форматах — це можуть бути регулярні особисті зустрічі, спільні заходи, телефонні чи онлайн-розмови.

У законі також закладено механізм супервізії наставників — професійної підтримки від команди надавача соцпослуги, з якою наставник починав свій шлях. Це дозволить уникати вигорання, своєчасно реагувати на труднощі та робити наставництво безпечним для всіх учасників.

Навіщо це дітям, громадам і країні

Наставник не замінює батьків і не вирішує усіх проблем. Він дає більше — відчуття, що ти не один. У дітей і молодих людей з’являється можливість радитися, ставити запитання, отримувати поради й приклад для наслідування.

Для громади наставництво означає менше соціального сирітства, більше життєстійкої молоді, яка не замикається в собі, а інтегрується в життя спільноти. Для держави — це інвестиція в людей, які завтра будуть дорослими й відповідальними громадянами. Бо досвід інших країн і міжнародні дослідження показують: надійний дорослий поруч із дитиною знижує ризики її девіантної поведінки, ізоляції та безробіття у молодому віці, а отже — зменшує навантаження на державу в майбутньому.

Більше блогів тут