Читайте NV у Google
Світлана Ройз: «Що ми можемо залишити за собою, щоб не розчинити своє „Я“?» (Фото: zanuckcalilus/Depositphotos)
Ми — більше, ніж наші ролі
«Мене наче не існує». «Де в цьому всьому я?» — це фрази, які я чула від мам малюків, дружин військовослужбовців, близьких людей, поруч із якими хтось серйозно хворіє. І навіть від власників маленьких тварин…
Коли народжується малюк, часто питають: «Як він? Що вже вміє?». Коли людина у війську, ветеран чи ветеранка повертаються додому або пережили поранення, питають: «Як він? Як вона?». І це природно.
Але той чи та, хто знаходиться поруч, хто щодня тримає на собі піклування, підтримку й добробут, часто починає втрачати відчуття власної суб'єктності, почувається додатком до іншого.
Це відчуття невидимості дуже підступне. Не у всіх є сили та внутрішнє право виборювати власне місце.
Коли жінку в усіх можливих закладах починають називати «мамочкою», це водночас може бути і приємно, і некоректно. Бо цій жінці, можливо, дуже потрібно, щоб хтось пам’ятав або запитав її ім'я. Запитав: «Як до вас звертатися?»
Досвід кожного і кожної важливий
Посестри розповідали, як майже всі розмови зі знайомими зводилися до одного: «Де він? Як він?» І соромно сказати: «А де ж тут у всьому я?»
Я ставила запитання: «Що робить вас вами? Що для вас важливо залишити „вашим“, щоб не відчувати, що ви розчиняєтеся в одній ролі?». І це стосується всіх наших важливих ролей і проявів.
Ми більші, ніж лише батьки, партнери чи доглядальники…
Не всім потрібне запитання «Як ти?». Але дослідження показують, що наявність хоча б однієї людини, з якою можна чесно говорити про себе — саме про себе, свої емоції та потреби, — пов’язана з меншим емоційним навантаженням і нижчим ризиком депресивних станів.
Я питала знайомих, чи наважувалися вони сказати друзям або колегам, що їм потрібна така «персональна увага». Більшість відповідали, що це соромно. Бо досвід того, хто поруч, здається важливішим.
Мені б так хотілося, щоб усі відчували: досвід кожного і кожної важливий.
Я мама, але мені важливо почуватися не тільки мамою. Я дружина, але мені важливо почуватися не тільки дружиною. Я дружина ветерана — але це не єдиний наш досвід. Я донька, але мені важливо почуватися не тільки донькою. Я піклувальниця, але це точно не єдина моя роль. Я психологиня — але це теж не вся я.
Що ми можемо залишити за собою, щоб не розчинити своє «Я»? І що ми можемо зробити для інших, щоб вони не ставали невидимими й відчували повагу?
Можливо, хоча б частіше питати: «Як саме ти?». І: «Як до вас звертатися?».
«Роль» не може собі дозволити відпочити. Відпочити, попросити про допомогу, дозволити собі дивитися в майбутнє, мріяти, робити щось просто для себе може людина. Та, яка час від часу запитує себе: «Де у всьому, що зараз несеться — я?». І знає, що поруч є люди, для яких це запитання теж важливе.
Ми — більше, ніж наші ролі.
Текст опубліковано з дозволу авторки