Озираючись на привидів. Чому поколінню 90-х важко дається батьківство
Катерина Гольцберг: «Багато хто обрав шлях відтворення жорстких патернів свого власного життя» (Фото: pressmaster/Depositphotos)
«Діти дев’яностих» — це люди, які виросли в епіцентрі історичного зламу, а сьогодні намагаються виховати нове покоління, балансуючи між власними непережитими дефіцитами й надмірними очікуваннями
Для того, щоб зрозуміти сучасну маму, яка вимагає від трирічки знання англійської, або тата, який вважає ремінь найкращим інструментом «загартування», варто зрозуміти, чому ці люди стали саме такими. Діти дев’яностих — це не ті люди, які в ті роки народилися. Це ті, хто в ті роки вже активно пізнавав світ через призму черг, ваучерів та повної дезорієнтації дорослих.
У дев’яностих їм було п’ять, сім або чотирнадцять. Вони — останнє покоління повноцінного «дворового» дитинства, де єдиним елітним гаджетом була електронна гра Ну, постривай!, а вершиною технологічного прогресу — дивний вихованець тамагочі. Але за цією ностальгійною картинкою ховається сувора реальність того часу: їхні батьки, позбавлені комфорту одноразових підгузків і стабільності, були змушені виживати. Це був час «бізнесу» на межі фолу й ризиків: праски до Польщі, шкіряні куртки з Туреччини, відеопрокати в кіосках і регулярні «стрілки» та перестрілки.
Сьогодні цим дітям тридцять-сорок років. І вони привнесли у своє батьківство дві радикально протилежні моделі, кожна з яких є відлунням їхнього минулого.