Читайте NV у Google
Роман Мельниченко: «Просто зараз ви проживаєте своє унікальне життя, і в ньому є чимало того, чому можна порадіти» (Фото: pressmaster/Depositphotos)
Привласнювати власне життя «тут і зараз» — це мистецтво, якого треба вчитися
От колись ми були щасливі!
Альфрід Ленгле, один із відомих сучасних екзистенційних психотерапевтів, казав: «Багато людей щасливі, але не знають про це».
За роки практики я багато разів чув від клієнтів фразу: «Які ж ми були щасливі до війни». Вперше — ще після 2014 року, від людей, які залишили Крим, Донецьк і Луганськ. Після початку повномасштабного вторгнення ця думка стала звучати ще частіше — і в розмовах, і в соціальних мережах. І вона звісно вельми слушна.
Люди згадують минуле як втрачений рай. Вони кажуть: «Тоді ми були щасливими». Хоча в той час вони могли так і не думати, бо також хвилювалися через роботу, гроші, кар'єру, невиконані річні плани, стосунки та щоденні труднощі. Вони поспішали, виснажувалися, переживали стрес і часто не помічали того життя, яке вже мали. І того, що, як виявилось, воно ще й було щасливим. Я це називаю «не присвоїли», або, більш прозаїчно, — не були в контакті з власним життям.
У своїй практиці я зустрічав людей, які втратили здоров’я через хворобу, аварію чи війну. Працював із ветеранами, які втратили кінцівки чи органи, а також із людьми після інсультів та інфарктів. І дуже часто від них можна почути схожі слова: «Я навіть не усвідомлював, яке це щастя — просто ходити». «Я не цінував того, що міг сам застібнути ґудзики на сорочці». «Я не помічав, як добре просто сидіти та дихати».
Нам і зараз є, що втрачати
Висновок простий — треба навчитись цінувати, бути в контакті, присвоїти те, що ми маємо вже зараз. Бо ми часто живемо в очікуванні якогось майбутнього, яке уявляємо кращим за теперішнє. Через це втрачаємо контакт із тим, що маємо зараз: друзями, близькими, можливістю гуляти парком, чути музику, бачити небо, розмовляти, сміятися, любити.
Нещодавно один із моїх клієнтів сказав: «От якось виїду на море, тоді й відпочину». Людина робить своє благополуччя залежним від майбутнього, обмежує себе установкою, не помічаючи цього. Чим погано вийти до озера чи річки і там випити кави зі смаколиком прямо зараз? Це допоможе підтримати контакт із життям, і не треба чекати місяцями.
Парадокс у тому, що нам і зараз є, що втрачати, як і тоді, до повномасштабного вторгнення. Цей аспект ніяк не змінився, лише небезпека загострилася. Втрачене — втрачено, але як же важко його відпустити і знову «присвоїти» те, що маємо «тут і зараз», хоча і його ж нам теж свого час доведеться втратити. Ми можемо втратити здоров’я, когось із близьких, роботу, звичний спосіб життя.
Але зараз багато людей дивляться на своє теперішнє життя так само, як колись дивилися на довоєнне. Вони знецінюють його, частіше несвідомо. Комусь доводиться воювати, комусь — чекати тих, хто воює. Хтось живе під постійними обстрілами. Хтось проходить через вимушену міграцію і теж втратив майже все.
І водночас саме зараз всі ці люди проживають своє унікальне і в деяких аспектах доволі щасливе життя. Звичайно, прямо зараз багато хто долає свій найтемніший період, але з набагато більшою кількістю людей цього не відбувається.
Можливо, колись вони озирнуться назад і скажуть: «Попри все, тоді теж було багато хорошого». Але навіть якби не було війни, хтось із них міг би сказати: «От у школі було класно, от у дитячому садку було класно, от в університеті було класно, от тільки після університету було класно. От тоді ми були такі щасливі», — знецінюючи те, що має зараз. Тому привласнювати власне життя «тут і зараз» — це мистецтво, якому треба вчитися.
Психологічні дослідження показують цікаву закономірність. Після важких життєвих події — втрати дорогих людей, серйозної хвороби, інвалідності — більшість людей через певний час майже повністю повертаються до свого звичного рівня суб'єктивного благополуччя. Звісно, є люди, які ніколи не відійдуть від травми, але більшість переживе це, і не лише переживе, а й повернеться у свій базовий стан, який був до травми.
Якщо прямо зараз вам не загрожує безпосередня небезпека, якщо сьогодні у вас є дах над головою, їжа, можливість бачити, чути, дихати, ходити в парк, пити каву, обіймати небайдужу вам людину чи майже байдужого до вас кота — спробуйте на мить зупинитися і побути в контакті з цим. Присвоїти. І ви швидше за все відчуєте те, що й маєте — прямо зараз ви проживаєте своє унікальне життя таким, яким воно є. І в ньому є чимало того, чому можна порадіти.
Можливо, ваше щастя не десь у минулому і не чекає на вас у майбутньому (але вірити в це треба). Можливо, значна його частина вже присутня тут і тепер.
І ще одне. Якщо зараз ви проходите через дуже важкі обставини і вам здається, що виходу немає, пам’ятайте: психологічно люди набагато стійкіші, ніж їм здається в момент кризи. Можливо, вам знадобиться підтримка близьких. Можливо — психотерапія. Можливо — перегляд своїх переконань, цінностей або життєвої філософії. Але дуже ймовірно, що з часом ви знову зможете відчувати радість, близькість, щастя і сенс.
Ваше життя не закінчується в точці втрати. І щастя не залишилося десь далеко позаду, в юності чи до війни. Воно може бути значно ближче, ніж зараз здається. Просто треба його присвоїти.
Памʼятаймо Ленгле: багато людей щасливі, але не знають про це. От і дізнайтесь.
Текст опубліковано з дозволу автора