Повернення додому: Оксана Солоп — про Австрію, Харків і Колиску війни
Читайте NV у Google
Три дерев’яні фігури з проєкту Колиска війни під час першої інтервенції у зруйнованій гімназії № 134 у Харкові (Фото: Надано Оксаною Солоп)
Харківська художниця Оксана Солоп провела понад три роки в Австрії після повномасштабного вторгнення, а влітку 2025-го повернулася додому. У розмові з NV вона пояснює, чому безпечний Грац так і не став її місцем, як змінилося її мистецтво і чому задумана ще у 2014 році Колиска війни сьогодні перетворюється на розмову про те, що дорослі залишають наступному поколінню.
Наприкінці серпня ми сидимо у майстерні Оксани Солоп у центрі Харкова. Тут дерево і фанера, фотографії, насіння, фарби, інструменти, готові й незавершені роботи. На прохання вибрати серед речей навколо одну, з якої вона хотіла б почати розмову про себе, Солоп ненадовго замислюється — і відмовляється обирати.
«Насправді тут кожна річ має свій сенс і навряд чи вона тут випадково. Все важливо. Інструменти, матеріали — все», — говорить вона.
Набагато важливішим за окремий предмет виявляється сам простір.
Після більш ніж трьох років життя в Австрії власна майстерня для мисткині — це майже фізичне відчуття поверненої свободи. За кордоном вона зрештою облаштувала собі невеликий куток, де могла працювати. Але його потрібно було щоразу збирати й прибирати. Тут — не потрібно.
«Там ніби не вистачало повітря. А тут я почуваюся дуже вільно. Я можу робити що хочу: пити каву, палити, малювати, розкидати, прибирати, не прибирати. Залишила все як є, пішла, прийшла. Це простір, у якому я почуваюся вільно. Тут усе народжується», — каже Оксана.
Це «тут» для неї означає більше, ніж кімнату з роботами.
Оксана Солоп народилася в Луганську і прожила там до 2005 року. До Харкова переїхала вчитися — у Харківській державній академії дизайну і мистецтв — і саме місто поступово стало її мистецьким домом. У її біографії Луганськ залишився місцем дитинства і юності, Харків — місцем професійного формування.
У 2019 році ці дві географії зійшлися у персональному проєкті Home Sweet Home. Він був присвячений Луганську — місту, яке на той момент вона вже давно не бачила і яке після 2014 року залишилося в окупації.
Оксана згадує, що тоді намагалася ніби закрити для себе цю частину минулого, відпустити її й рухатися далі. Але після 2022 року Home Sweet Home почав сприйматися не так, як раніше.
«Зараз він виглядає певним чином як пророчий проєкт», — говорить художниця.
Її власна формула мистецтва при цьому напрочуд проста.
«Моя творчість — це певні етапи мого життя. Мій досвід, те, що я в якісь моменти відчувала, думала, переживала. Це моє життя. Такий літопис того, що зі мною відбувається, а я як сучасна мисткиня просто це фіксую».
Із 2014 року в цьому літописі дедалі частіше з’являється війна. Але поряд із нею залишаються оголена натура, буденні сцени, стосунки, дім, людська вразливість.
Тіло в роботах Солоп не стільки тема, скільки матеріал для фіксації стану. Вона фотографує друзів, просить їх рухатися, реагувати, закриватися або відкриватися — а потім серед багатьох кадрів знаходить той, у якому бачить потрібну їй психологічну інтонацію.
«Для мене оголене тіло — не сексуальний об'єкт. Це матеріал, як у скульптора глина, з якої можна щось виліпити», — пояснює вона.
Матеріальність для неї взагалі важлива. Солоп працює з графікою, фотографією, колажем, живописом та інсталяцією, а однією з характерних для неї технік став фотодекупаж на дереві й фанері. Фотографічне зображення зустрічається з теплою поверхнею дерева, стирається, дряпається, нашаровується.
Фанеру вона вибрала не випадково. Холод фотографії й тепло дерева, каже Солоп, дають їй потрібне поєднання.
«Воно часто виходить дуже несподівано. З’являється трошки магії», — говорить вона.
Ще один матеріал потрапив у її творчість майже жартома.
У 2017 році Солоп відпочивала з друзями на дачі й їла насіння. Подруга мала приїхати до них, але запізнилася на електричку. Солоп виклала з насінин сердечко, сфотографувала й надіслала їй. Коли стало зрозуміло, що подруга вже не приїде, зробила ще одне серце — цього разу з лушпиння.
Згодом почала фотографувати людей із насінням, сканувати його, будувати з нього зображення. У 2017 році це була передусім гра, каже вона. До 2019-го мотив став складнішим.
«Я щось спочатку роблю, потім починаю бачити в цьому якісь сенси», — пояснює Солоп.
Тепер вона думає ще й про біле насіння — про перехід від темного до світлого.
Причина, яку називає, не схожа на готову кураторську концепцію. Швидше на питання, яке поки не має відповіді.
«Я забагато помічала темряви навколо. Стільки поганого і злого, що мені стало цікаво: а якщо все, що темне, може стати світлим? Як існуватиме цей світ, якщо не буде темряви? Чи можливо це?» — говорить вона.
Не обов’язково, додає Солоп, йдеться лише про війну. Радше про майже утопічну спробу уявити світ без зла.
За кілька років до цієї розмови її світ змінився за один ранок.
24 лютого 2022 року близько 4:30 Солоп зателефонувала подруга Наташа.
«Каже: „Почалася війна“. Я з просоні нічого не зрозуміла. Вже чула якісь звуки. Кажу: „Який план?“ Потім: „Збираємо речі, зустрічаємося в майстерні“».
Вона кинула необхідне в рюкзак і поїхала туди.
У майстерні вони проведуть наступні 20 днів.
Першою логікою було перечекати. Ховатися. Виходити якомога менше. Солоп згадує, що її сильно накрив страх, а спочатку вони переконували себе: ще два-три дні — і все закінчиться.
Не закінчилося.
Поруч були руйнування, було гучно, літали літаки. Нормально спати або помитися було неможливо. По продукти виходили перебіжками. Зрештою друзі відвезли їх на вокзал, звідки Солоп поїхала потягом до Львова.
Наступною точкою став Грац.
В Австрію вона їхала не з планом емігрувати, а на запрошення, пов’язане з мистецькою резиденцією. На початку все й справді сприймалося як тимчасове. Згодом довелося оформлювати статус біженки, жити в наданому житлі. Те, що мало бути коротким від'їздом, тривало понад три роки.
Солоп не перестала працювати повністю. В Австрії вона брала участь у мистецьких проєктах, зокрема Lost Land у 2022 році та HOME Residency Program у 2024-му. Але частину перших робіт, які показала там, вона фактично придумала ще вдома: на ноутбуці залишалися готові цифрові українські пейзажі з насіння, які в Граці вона вже роздрукувала і фізично реалізувала.
Тому називати австрійський період абсолютною творчою тишею було б неправильно. Але й продовженням старого життя він не став.
Мисткиня описує його передусім через дискомфорт.
Спочатку, коли українські художники говорили про війну, їх, за її враженням, слухали з великими очима, не до кінця розуміючи почуте. Потім, коли мистецтва про війну стало багато, вона відчула інше: аудиторія вже не завжди хотіла це бачити.
«Я не можу відповідати за інших, скажу за себе. Дискомфорт був завжди», — говорить вона.
Щоб стати частиною місцевого середовища, вважала Солоп, треба було сильніше в нього інтегруватися, пристосовуватися до того, що відбувається саме там. Багато українців так і зробили, залишилися. Вона наголошує, що не засуджує ні тих, хто поїхав, ні тих, хто повернувся.
«У кожного свій досвід. Із власного можу сказати: мені це не підходить. Це не моє».
До цього додалася внутрішня пауза.
Солоп пов’язує її не лише з переміщенням: говорить про особистий стан, лікування, загальне виснаження. Але війна залишалася постійно присутньою, навіть на відстані сотень кілометрів.
«Ти постійно знаходишся в тривозі, навіть якщо виїхав далеко. Переживаєш за тих, хто залишився, за всім стежиш, дивишся, читаєш, спілкуєшся. Ти все одно в контексті. Цього настільки багато, що рефлексувати було складно».
Найточніше визначення тих років у її розповіді — очікування.
Спочатку — коли можна буде повернутися. Потім — усвідомлення, що все це надовго. Люди поруч казали: ще не час, треба почекати.
«І ти живеш у стані очікування. У підвішеному стані. Я ніколи не хотіла там залишатися», — каже вона.
Улітку 2025 року Солоп повернулася до Харкова.
Вона називає перше відчуття після повернення катарсисом.
«Немає нічого у світі важливішого, ніж бути там, де ти хочеш бути. Там, де ти все робив, налагоджував, вибудовував і жив своє життя. А коли цього позбавляєшся — почуваєшся ніби в пустелі: йдеш, йдеш, а куди?»
Повернення, продовжує Солоп, принесло майже фізичне полегшення.
«Боже, нарешті це сталося. Це неймовірне щастя. Хочеться цілувати кожен сантиметр, кожен клаптик цієї землі. Ти плачеш, бо насправді любиш це і хочеш бути тут — незважаючи ні на що».
У цьому є парадокс, якого вона не намагається приховати. Грац був безпечнішим. Харків продовжують атакувати. Під час нашої розмови війна не є історичним контекстом — вона залишається частиною міського сьогодення.
Але на питання, чому тут їй легше повернутися до роботи, Солоп перелічує дуже конкретні речі.
Власний простір. Не гуртожиток. Мова. Свої люди. Своє середовище.
«Ти почуваєшся більш вільним», — підсумовує вона.
Харків, який вона побачила після повернення, теж уже інший. Частина людей виїхала, частина мистецького життя, за її словами, ніби пішла в андеграунд. Але воно не зникло. Солоп згадує ЄрміловЦентр і говорить, що міське середовище після 2022-го подекуди працює навіть із більшою інтенсивністю.
Себе вона без вагань відносить до харківської художньої традиції — через академію, саме місто і важче визначуваний «харківський вайб», який описує як певну брутальність, незалежність і різкість.
Але разом із поверненням змінюється і масштаб її власної роботи.
Досі значна частина мистецтва Солоп виходила з приватного: з тіла, психологічного стану, стосунків, особистої пам’яті. Вона й зараз обережно ставиться до спроб говорити від імені «колективного» і зізнається, що все життя намагалася розбиратися з наративами, закладеними в людину ще в дитинстві.
Саме тут одна з її давніх ідей несподівано сходиться з досвідом останніх років.
Назва проєкту — Колиска війни.
Вперше Солоп задумала його у 2014 році, після початку російської війни проти України та подій у її рідній Луганській області. Тоді це були ескізи. Центральне питання звучало значно жорсткіше, ніж сьогодні: як із маленьких дітей виростають дорослі, здатні починати війни?
«Тоді я трохи інший сенс вкладала. Було питання: як узагалі з цих маленьких дітей виростають такі монстри, які починають війни», — згадує вона.
Минуло понад десять років. Повномасштабне вторгнення, Харків 2022-го, Грац, повернення змінили і саму авторку, і проєкт.
«Зараз я його трохи переосмислила. Тут уже загальна проблема, яка відбувається не тільки в нашій країні. Проєкт дозрів до цього часу», — каже Солоп.
Перші три фізичні фігури вже існують.
Це невеликі дерев’яні діти, босі, у природних дитячих позах. На їхніх головах — балаклави. Один тримає предмет, що відсилає до ракети або снаряда, інший — серце, третій — землю, глобус. Війна тут входить у простір дитячої гри поряд із базовими речами: людиною і світом.
Першу інтервенцію з ними Солоп зробила в пошкодженій російськими ударами харківській школі.
На фотографіях три маленькі фігури сидять перед величезною, розбитою будівлею. У неї вибиті вікна, оголені цегляні стіни, за входом — уламки. Над усім цим досі висить шкільне гасло: «Успіх у навчанні — успіх у житті!»
В інших кадрах діти в балаклавах опиняються вже всередині: на пошкоджених сходах, серед уламків, під старим баскетбольним кільцем, на тлі списаних графіті стін.
Місце перестає бути декорацією.
Школа — простір, у якому дорослі мали б готувати дітей до майбутнього. Тут вона сама перетворюється на матеріальний доказ того, яке майбутнє дорослий світ уже поклав перед ними.
У самій концепції Колиски війни діти принципово перебувають у моменті до вибору. Вони ще не герої й не злочинці, нікого не врятували і нікого не вбили. Вони просто отримали світ, створений до них.
Для Солоп це питання спадку.
«Це про пам’ять і про передачу пам’яті — як спадщину. Те, що передається з покоління в покоління. Як нас виховують, що в нас вкладають. Іграшки теж важливі. З дитинства в нас закладають дуже багато», — говорить вона.
Три предмети розводять цю розмову в різні боки.
Земля — про ставлення людини до середовища, до планети, на якій вона живе і яку водночас руйнує. Серце — про стосунки між людьми, здатність берегти, зневажати чи використовувати одне одного. Ракета або снаряд — уже безпосередньо про війну і про те, як вона входить навіть у дитячу гру.
Глобус додає ще один сенс: дитина стає образом продовження людства, майбутнього як такого. І тоді війна виглядає не лише як насильство проти іншого, а як механізм, яким людство знову й знову загрожує власному продовженню.
Проєкт має рости.
Солоп хоче створювати нові фігури й робити з ними site-specific інтервенції в українських місцях, пошкоджених російськими атаками, а фотографію перетворити на окремий пласт роботи. У майбутньому фігури можуть представляти дітей різного походження, рас і континентів, а сам проєкт — виходити за межі України. При цьому український досвід не має розчинятися в абстрактному «всі війни однакові»: російсько-українська війна залишається реальністю, з якої Солоп сьогодні говорить.
На зворотних сторонах фігур вона планує випалювати назви воєн, які людство вело протягом щонайменше останнього століття.
Тоді глядач спочатку побачить дитину. Щоб побачити історію, яку вона вже несе на собі, доведеться її обійти.
У цій фізичній дії — один із найточніших образів усього проєкту: спочатку народження, а вже потім — спадок, який існував задовго до тебе. У початковій концепції Солоп формулює це як питання: чому пам’ять про насильство людство передає так легко, а пам’ять про мир — так важко?
Певного кінцевого вигляду у Колиски війни поки немає — і художниця не хоче його штучно фіксувати.
«Я даю цьому проєкту волю обирати, як йому жити самому», — говорить вона.
Почати з невеликої інтервенції. Подивитися, що станеться далі. Зробити фігури більшими. Додати нові. Вивезти проєкт за межі України. Дати середовищу й співпраці з іншими художниками змінювати його.
У цьому сенсі Колиска війни справді відрізняється від значної частини попередніх робіт Солоп. Вона все ще починає з власного життя — Луганська, Харкова, війни, виїзду і повернення, — але тепер рухається від особистого тіла назовні, до історії, суспільства і того, що одні покоління несвідомо або свідомо передають іншим.
Війна, переконана Солоп, залишиться всередині українського суспільства значно довше, ніж триватимуть бойові дії.
«Вона залишить багато травм, рубців, шрамів. І пам’ять теж буде довго з нами. Може, не одне покоління це переживатиме», — говорить художниця.
У майстерні навколо нас знову залишаються дерево, інструменти, роботи, насіння — речі, з яких на початку розмови Солоп не захотіла вибирати одну найважливішу.
«Тут усе народжується», — сказала вона тоді.
Колиска війни теж поки лише народжується у своїй новій формі. І Солоп не пропонує глядачеві відповіді, якою вона має стати.
Залишає питання.
«Що ми, як люди, залишимо у колисці для наступного покоління? Серце чи бомбу? Любов чи війну?»