Вовк, коза і капуста, або Чи є вихід з білоруської пастки
Лукашенко змушений самовизначатися між цінністю суверенітету Білорусі і російсько-білоруськими відносинами
Білорусь — відносно невелика і досить зрозуміла країна. Однак рівень складності ситуації, що склалася навколо виборів білоруського президента (якщо слово «вибори» в цьому випадку доречне), вочевидь перевершує рівень складності самої Білорусі.
Відсутність конкурентного політичного процесу протягом десятиліть і «освічено-авторитарний» тип режиму, а також географічне розташування, убогість природних ресурсів, залежність від російської економіки привели країну в пастку, виходу з якої немає. Але втратити або применшити суверенітет у цих обставинах дуже навіть можливо.
Особливість нинішніх виборів у тому, що в них не два, а три великих суб'єкта — «колективний Лукашенко», «об'єднана білоруська опозиція» і «Кремль», а також кілька малих (чий вплив не є визначальним) — «колективний Захід», Газпром, Україна і деякі інші. І цей білоруський політичний трикутник у принципі не зводиться до двостороннього чорно-білого протистояння: Лукашенко плюс опозиція — проти Кремля (мрія українських спостерігачів). Або опозиція плюс Кремль — проти Лукашенка (на такій версії наполягає сам Лукашенко). Або Кремль плюс Лукашенко — проти «прозахідної» опозиції (позиція російських державних ЗМІ). Чимось нагадує історію про вовка, козу і капусту або про камінь-ножиці-папір, до того ж у різних позиціях різні суб'єкти можуть бути і тим, і іншим, і третім.
Але жодна з цих трьох комбінацій не є можливою, а тим паче стійкою і довгостроковою. Тому всім трьом доводиться боротися відразу на два фронти і лавірувати між складними обставинами.
Лукашенко змушений самовизначатися між цінністю суверенітету Білорусі і російсько-білоруськими відносинами. Не буде великим перебільшенням сказати, що саме економічні преференції Кремля по відношенню до білоруської економіки у вигляді відкриття російського ринку і вуглеводневої ренти дозволили режиму Лукашенка зберігатися протягом чверті століття. А ліквідація знижок на нафту стала серйозним підкопом під політичне майбутнє білоруського «бацьки».
Білоруській опозиції доводиться лавірувати між Росією і Заходом, між цінностями «русского мира» і «європейським вибором». На відміну від України, де орієнтації на Захід чи Москву найчастіше виключають один одного, в Білорусі подібний антагонізм не розвинений: більшість білоруських політиків клянуться у вічній дружбі і з одними, і з іншими. у підсумку всі, зокрема Кремль, Захід і Україна, дивуються, яка ж буде зовнішня політика Мінська в разі, якщо переможе опозиційний кандидат? Яким буде рахунок у політичний «хокей» між Путіним і Світланою Тихановською? І є хоч один відсоток гарантії того, що вона не програє суверенітет своєї країни в першому ж матчі?
Білоруська опозиція ненавидить Лукашенка не тільки з політичних і етичних причин, але насамперед — з естетичних. На іноземних спостерігачів білоруський президент нерідко справляє позитивне враження — скажімо, в Росії й Україні багато хто ним захоплюються: він створив соціально орієнтовану державу, побудував сучасні автодороги і льодові палаци, зберіг радянські ГОСТи на їжу, забезпечив умови для розвитку IT-галузі, зберіг радянське машинобудування й автобудування, завдяки йому багато білоруських міст мають ошатний і доглянутий вигляд.
Але з-за кордону складно побачити, як у країні випарувалося повітря свободи і дух підприємництва, а разом з ними — роз'їхалися по різних кінцях світу активні творчі люди. Складно відчути, як весь населений простір Білорусі залився зневірою, мороком, примарами радянського минулого, а також — жертвами коронавірусу. Творча інтелігенція ставить у провину президенту ще й культурно-мовну політику — державний статус російської та білоруської мов одночасно привів останню мову на межу небуття — її витісли в сферу «красного письменства».
Кремль у «білоруському» питанні теж у стані складного вибору: доводиться лавірувати між Лукашенком і білоруською опозицією. Відносини між Лукашенком і Кремлем (а також особисто Путіним) доречно описувати як унікальний приклад політичної «любові-ненависті». З одного боку, Лукашенко — свій, зрозумілий, передбачуваний у своїй непередбачуваності. На тлі цього «останнього диктатора Європи» мешканці Кремля до 2014 року могли вважати себе ледь не духовними дітьми Махатми Ганді, Руссо, фон Хайєка і де Монтеск'є одночасно.
Багато хто вважає, що російсько-білоруські відносини були братерсько-паразитичними і будувалися за формулою «Газ у абмен на пацалункі». Однак це не зовсім справедливо — все ж формула була такою: «Вуглеводнева рента в обмін на геополітичну лояльність». Лукашенко був гарантом нереалізації двох геополітичних кошмарів Кремля — вступу Білорусі в НАТО (теоретично їй туди вступити набагато простіше, ніж тій самій Україні) і створення Балто-Чорноморського проекту (за участю Польщі, України, Литви, Латвії, Естонії та ін.). Крім того, непереобрання Лукашенка може стати тривожним дзвінком для російської влади, показуючи вразливість і неефективність авторитарного правління.
З іншого боку, Лукашенко постійно створював Кремлю проблеми або не виправдовував його очікувань: провалив проект Союзної держави Росії і Білорусі (внаслідок чого Кремль вимушено пішов на зміну Конституції РФ), не визнав незалежність Абхазії і Південної Осетії, не визнав Крим і Севастополь російськими, продавав Україні солярку під час гарячої фази війни на Донбасі, «вижив» з країни посла РФ Михайла Бабича, змінив керівництво Белгазпромбанку і кинув до в’язниці його керівника і незареєстрованого кандидата в президенти Віктора Бабарика, провів військовий парад 9 травня 2020 року — до очевидного незадоволення російських «спадкоємців Перемоги».
Ну а арешт під Мінськом так званої групи ПВК Вагнера став головною передвиборчою інтригою і неймовірним чином обурив кремлівських мешканців. Любителі німецької опери їхали до Мінська, щоб опинитися в потрібний час у потрібному місці і бути готовими виконати будь-який наказ Кремля? Їхали, щоб захопити резиденцію президента Білорусі — на кшталт штурму палацу Хафізулли Аміна в Кабулі наприкінці 1979 року? Їхали, щоб у розпал протестів вчинити стрілянину в обидві сторони, спровокувавши великий кривавий конфлікт? Лукашенко спеціально заманив «вагнерівців» у Білорусь і заарештував, щоб виправдовуватися перед Заходом — мовляв, Москва намагалася мене скинути? Бійці «Вагнера» дійсно летіли з Москви до Венесуели, Лівії і Судану — через Мінськ і Стамбул, але спізнилися на літак? Групу випадкових найманців з бойовим досвідом на Донбасі підставили українські спецслужби, щоб посварити Білорусь і Росію? Єдиної і переконливої версії — з якою метою ці люди опинилися в Мінську — немає і вже ніколи не буде. Але цей скандал може стати «останньою краплею».
Втім, у Лукашенка є і компромісний вихід зі складної ситуації: не видаючи бійців Україні, повернути їх у Росію — в обмін на певну кількість українських бійців, які перебувають у полоні на Донбасі (оскільки «вагнерівців» у разі видачі Україні з великою ймовірністю обміняють на полонених українців).
При всьому при цьому за всі 26 років президентства Лукашенка Москві не можна дорікнути тим, що вона коли-небудь робила персональну ставку на будь-кого з опозиційних білоруських політиків (зокрема політиків з жорсткою орієнтацією на Росію і Союзну державу), хоча деяка кількість таких регулярно «штурмувала» Кремль зі своїми антилукашенківськими прожектами.
Але ось раптом зараз все складеться так, що нинішній президент зникне з політичної арени. Зрозуміло, значною мірою його політичне виживання залежить від білоруських силовиків. Якщо вони під натиском революційного натовпу не повірять у легітимність переобраного Лукашенка, то навряд чи стануть його особисто і політичний режим його імені захищати — як це сталося в лютому 2014 року з Януковичем. Адже силовики завжди воліють опинятися на боці переможця. Ну а якщо повірять, що він назавжди, то доля білоруської опозиції може виявитися досить сумною, до чого вона, втім, за чверть століття вже звикла.
Слід зауважити, що станом на поточний момент будь-які катастрофічні сценарії виборів — за всіх можливих ризиків — об'єктивно посилюють кремлівську позицію — хоч це буде Лукашенко — з урізаною легітимністю, хоч опозиція — без досвіду і підтримки в держапараті і серед силовиків (такий собі «білоруський Зеленський»). Так, Кремль буде вимотувати Світлану Тихановську або наступного президента Білорусі грою в політичний «хокей». Але хто дасть гарантію, що та ж Світлана не подасть заявку про вихід з ОДКБ і не візьме курс на вступ в НАТО?
Все це виглядає малоймовірним, навіть зовсім неймовірним, але після пандемії коронавірусу, американської революції «BLM», подій у Хабаровську і вибуху в Бейруті вже, схоже, всі змирилися, що 2020 рік — це рік «чорних лебедів» і непередбачених ситуацій.
Ну хіба хтось лише півроку тому міг собі уявити, що непримітна на політичній карті Білорусь на наших очах раптом перетвориться на епіцентр світової політики?
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ