Чому опозиція в Білорусі досі не перемогла
Чому всі ці чудові люди не зуміли створити консолідованого політичного суб'єкта?
Історія з телетортурою військовополоненого Романа Пратасевіча могла створити для російського суспільства четвертий моральний імператив (поряд із кримським, навальнівським і тим, що стосується нової можливої російсько-української війни). Але не створила, оскільки тут немає ніякої моральної альтернативи — хоча б 1 на 99. Обговорювати нічого — все очевидно й однозначно: ворог народу, який вчасно розкаявся, хотів прокопати тунель від Бомбея до Лондона і відірвати у вождя сталеві уди.
Цей розклад відчула навіть найжорсткіша частина російської пропаганди: якщо спершу відео тортури багато цитували, різали на цитати і називали ката хорошим професіоналом (чомусь журналістики, а не заплічних справ), то в останні кілька днів намагаються зовсім не коментувати і навіть не згадувати. Та й занадто очевидною була стилістична невідповідність: ну не говорять сучасні 20−30−40-річні люди вільних професій похмурою мовою білоруської пропаганди.
Схоже, що Романа могли катувати щонайменше за п’ятьма напрямами: бити, залякувати (від «злого слідчого» до «доброго» телевізійного), вколоти «сироватку правди», лякати видачею в «ЛНР», лякати насильством над захопленою з ним дівчиною (в арсеналі у білоруських «слабовиків» є ще кілька інноваційних методів впливу, про що, втім, добре відомо в середовищі білоруської опозиції). Носій одного з виголошених Романом прізвищ поспішив сховатися в Київ. Не названий Романом на прізвище уральський олігарх білоруського походження (Дмитро Мазепін) поквапився спростувати свою участь в анонімному фінансуванні — мовляв, якась така Нехта?
Більшість моїх білоруських друзів і знайомих зізналися, що не дивилися телетортуру. Дехто уточнив, що її в принципі не слід дивитися — мовляв, своїм переглядом глядачі опосередковано підіграють катам.
Втім, телезізнання і самообмови — це традиційний жанр білоруського політичного життя. Рідкісний кандидат у президенти, пройшовши через в’язниці, тортури і (або) моральні приниження, не просив вибачення потім по телевізору — мовляв, як же це я міг засумніватися в кристалічній решітці металу, з якого викувані таємні уди «міцного горішка»? «Я скоїв злочин перед урядом і народом, перед Радянською країною. До 1931 року я був чесним бійцем і командиром, а потім став для вас ворогом, шпигуном, агентом, диверсантом, зрадником», — щось у цьому дусі.
Але є в цій історії один специфічний момент, який надзвичайно важливий і актуальний для розуміння причин розгрому (мабуть, тимчасового) всієї Революції Пробудження в Білорусі. Ідеться про білоруську опозицію як спільноту і середовище.
Чому всі ці чудові (окремо) люди не зуміли створити консолідованого політичного суб'єкта? Чому не зуміли домовитися один з одним? Не зуміли переступити взаємні образи, претензії, неприємні спогади. Не зуміли вирішити щодо грошей. Не зуміли використати досягнення ідеології неосолідарізму і технології нерівноважної термодинаміки (синергетики), а також — не зуміли скористатися досвідом опозиційної самоорганізації інших країн. Але головне — не зуміли приборкати власні «его» і самообмежити вузькоспрямовані амбіції. І Роман Пратасевіч, який, судячи з усього, став жертвою не тільки (1) маніяка-терориста і (2) інтелектуального телесадиста, але і якогось (3) іуди з опозиційного середовища (або, скажімо так, дуже ревнивого і мстивого іуди).
Це крім того що перші кроки з опору диктатурі були абсолютно надлюдськими (за білоруськими мірками): висування єдиного опозиційного кандидата Світлани Тіхановської, виборча кампанія, перекидне голосування, перші протести.
А ось далі — можна нескінченно перераховувати їхні промахи, помилки і фатальні помилки, починаючи зі створення Координаційної ради опозиції, але це буде некоректно, та й марно.
Скажімо, в української опозиції під час останньої революції були свої депутати, свої ЗМІ, свої прихильники серед еліт, свої гроші, свої столітні традиції збройної боротьби проти влади. Був, врешті-решт, свій Майдан у центрі Києва, де можна було заблокувати територію і побудувати малу Запорізьку Січ. А в Польщі, Чехії, Литві, Латвії, Естонії було відчуття єдності нації, повсталої проти одряхлілого радянського імперіалізму.
Але в мирному, непротивленському, але з генетичним досвідом партизанської боротьби Білорусі майже тридцятирічному терорі проти опозиції та інтелігенції безпрецедентний — його результатом стало те, що скільки-небудь адекватні люди: (1) заґратовані, (2) на цвинтарі (або в бетоні / асфальті), (3) в еміграції, (4) у внутрішній еміграції. У подібних умовах ефективна організація і самоорганізація неможливі в принципі.
Точніше, можливі. Для надлюдей. А білоруська наявна (точніше, та, що вижила) опозиція — люди милі, зворушливі, самовіддані, але не надлюди. (Тоді як громадянське суспільство Білорусі не позбавлене деяких надлюдських рис — принаймні так здавалося минулого літа і восени.)
І майже кожен з опозиції вважає, що в усьому винні інші — це вони все роблять неправильно. І у кожного — є право вето, нехай символічне (через яке свого часу загинули і Литовське князівство, і Річ Посполита). І кожен з них по-своєму правий. А всі разом — програли (поки що програли).
Загалом класична, модельна, ідеальна ситуація, коли всі все розуміють, але, як у жахливому сні і холодному поту, — ніхто нічого вчинити не може.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ